Рід Ітларя був багатим і сильним. І коли він поріднився із могутнім руським князем Володимиром Мономахом, сподівався стати вище роду Тугоркана в половецьких степах… З поміччю руських мечів… Але тепер утекла Княжа-Рута. Обірвалась нитка, яка прив'язувала Ітларя до Мономаха й повнила надіями на будучину…
Брат Китан нечутно протиснув своє грузьке тіло крізь влаз юрти і мовчки сів на ноги навпроти свого зажуреного брата. Китан був молодшим братом і міг стати спадкоємцем його отар, табунів і жон. Але він був ледачим і хтивим. На війни ходив з примусу, про будучину свого племені не клопотався. Тому уже зістарений хан Ітларь хотів передати свою владу після смерті в руки одного із своїх синів. А найпаче жадав передати у руки сина, якого мав би від князівни Мономахової… Останнім часом звик до цієї думки.
Китан поклав долоні на коліна, пас очима повстяну підлогу. Уже знав про біду братову. Але про біду не говорять. Краще помовчати. Нарешті обізвався.
— Вони втекли за Сулу? — тихо мовив Китан.
Ітларь хитнув головою. Куди ж іще бігли його бранці, як не за Сулу, в переяславську землю…
— Їх багато?
— Триста і двадцять п'ять, — зітхнув Ітларь.
— Покличемо Тугоркапа… Підемо на Русь…
Ітларь схилив голову на груди. Тугоркан — тесть київського князя Святополка. Не піде він на Русь. Русичі зв'язали Тугоркана оманливими надіями і роз'єднали половецьку спільність. Лукаві русичі…
— Тугоркан має піти, брате, — уперто мовив Китан. — Він піде на супротивника свого родича Святополка, Мономах — супротивник київського князя…
Ітларь підняв обличчя. А певно, що так. Тугоркан захоче покарати суперника своїх нащадків на київському столі… Тотура, либонь, уже народила нащадка!..
— Біжи, брате, до Білої Вежі, до Торських озер. Клич Тугоркана… За обиду мою… І хана Боняка клич. Та й інших ханів. Ні, туди пошли своїх торе. А ми з тобою зараз же підемо до Переяслава. Не чекаючи!.. Доки на нас не сподіваються. Станемо ордою під валами града…
Орда Ітларя й Китана рушила на Русь. Уже біля Переяслава братів-ханів наздогнали посланці. Погані вісті привезли.
— Тугоркан сказав: прийде на поміч, як Ітларь сам поб'є Мономаха.
— А інші? — стрепенувся Ітларь.
— Боняк і Куря з Девгеневичем пішли на ромеїв. Девгеневич потрапив у полон. Його осліпили…
Русичі таки перехитрили половців — роз'єднали…
Але ж не вертатись йому назад. На валах Переяслава вже горіли вогнища. Там уже готували їм зустріч…
Ітларь покликав свого мудрого торе Козла Сотановича.
Про щось говорили удвох. А на ранок Козл, одягнувши одного кожуха, а другого прив'язавши до сідла, постукав у ворота Переяслава.
Осторожники на валах упізнали свого знайомця по Чернігову. Гукали до Мономаха:
— Козел Сатанинський до тебе приїхав, князю… Приймай!..
Козл Сотанович улесливо осміхався.
— Миритися до тебе прийшов, князю… Хочемо жити з тобою в мирі. Поверни хану моєму його жону, а твою дочку. І людей наших вона повела за собою — триста і двадцять п'ять. І коней, яких взяли вони…
Володимир Мономах здивовано підняв брови.
— Немає у мене його жони. Ані людей його. Коли хан не вірить, нехай прийде сам і подивиться. В усьому граді немає жодного половчина!
— Ге-ге-ге, — тоненько засміявся Ітларів посол. — Жона його — то є твоя дочка Княжа-Рута. Ось хто! Твоя дочка має бути в тебе…
Володимир Мономах розводив руками. Немає тут його дочки… Не відає, де вона…
— Кличу хана Ітларя до града. На гостину до себе кличу… З усісю чаддю його. Заодно нехай пошукає свою жону і своїх половчинів… Кличу як доброго сусіда свого…
Переяславський князь широко розкриває руки для обіймів. Він радий прийняти в гостях свого доброго сусіду… З яким краще тримати мир…
— Ге-ге-ге, — затрясся від сміху Козл Сотанович. — Сіє добре. На гостину… Тільки… дай заложника свого знатного… Для певності, що не лукавиш.
— Я?! Лукавлю? Русичі ніколи не лукавили зі своїми добрими сусідами. То від них одне лукавство і розор мають! — обурився переяславський князь. — Половчини беруть з нами ряд на мир, а потім слово своє ламають. Воюють нашу землю.
— Краще дай заложника.
— Нерадцю, пришли сюди мого сина меншого — Святослава. Сина візьмеш у заложники?
— Ґе-ге-ге… Сина — це добре… Хан Китан стоятиме за валами. І син твій буде в його стані. А хан Ітларь увійде в Переяслав… У гості.
… До князевого терема збігалися бояри-думці. Як уберегтись від нової половецької навали? Чи вірити Ітларю й Китану та їхньому послу? Що задумали хани? Адже ніколи ще такого не бувало, щоби вони приходили на руську землю з миром… Слав'ята так і говорив Мономаху.
— З пагубою лукавою ідуть половчини. Напевне, вичікують на інші орди. Може, Тугоркан, а може, Боняка.
Знаю їх… Треба їх бити! Та пошвидше… поодинці щоб…
— Але ж сина свого, Святослава, заложником дав. Не можу клятви своєї ламати.
Думці стривожено гуділи.
— Князю, хіба половчини тобі клятв своїх не ламали? Немає в тому вини твоєї! — гаряче гукав знатний переяславський боярин Ратибор. — Скільки присяг зламали і крові руської пролили…
— Але ж… Святослав?..
Знову гуділа гридниця. Отой хитрець, Козел Сатанинський, виманив у князя сина… А тепер як?..
— Де ж нині хан Ітларь?
— Та вже у моєму дворі з дружиною. Вечеряють, — гукав дужим голосом боярин Ратибор.
— А в тебе скільки є отроків, воєводо? — мружив до нього очі князь Володимир і кусав кінчик вуса.
— Сто разів по сто! — гогоче Ратибор й очікувально заглядає князеві в очі. — То що, дати на закуску булатного?
— Віддай їх Слав'яті…
— А Святослав?..
— Ох, клятий же Козел, ох, поріддя ж сатанинське!..
— Ідіть… — даленіє погляд князя Мономаха, певно, якась думка важко крутіжиться в його голові. Він притамовує подих. — Ідіть з Ратибором на його двір.
Ранній зимовий вечір сипле із чорноти неба колючі зорі. Холодні зорі. А в теремі Ратибора тепло й п'янко. Горять товсті свічі. За довгим столом сидять Ітлареві половчини. Не роздягнені, в шкіряних корзнах, насторожені, наструнені тілом, чіпкі в поглядах. Проте зуби й щелепи працюють безперервно, швидко. На столах виростають купи із кісток запеченої гов'яди, баранини, пташатини. Челядь Ратиборова не лінувалась тягати миси з м'ясом, глеки з медами і пивом, бочечки з брагою…