— Як почуває себе ваша сестра?
— Це для неї страшенний удар… Добре, що Антоніо був до вечора в нас… Приходили з похоронного бюро, завтра вранці привезуть труп… Там телефон аж розривається… Я сьогодні написала близько сотні листів… Треба було повідомити всіх знайомих…
Розмовляючи, вона ні на мить не забувала про справу і її гостре око помічало кожну дрібницю.
— Ні, Жермене, — нараз вигукнула вона, звертаючись до молодого метрдотеля, певно, новачка. — Лід класти ще рано…
Розпорядження Еміля навряд чи звучали більш владно.
— Він залишив заповіт? — раптом запитав Мегре.
— Нам поки що нічого невідомо, і це дуже ускладнює наше становище… Ми не знаємо, що нам робити далі…
— В нього був нотар?
— Не думаю… Певно, що ні… Я сьогодні дзвонила його адвокатові, месьє Жан-Шарлю Гайяру, але не застала його вдома. Він зранку поїхав до Пуатьє, там у нього процес. Повернеться лише пізно ввечері…
Хтось йому вже щось казав про цього адвоката! Але хто саме? В пам'яті Мегре раптом сплив мало приємний образ пана Резона, і він немов знову опинився в його темному задушному кабінетику. Про що вони тоді розмовляли? А! Комісар запитав, чи не траплялося часом Емілю Буле розраховуватися з постачальниками з рук у руки, щоб уникнути податків?
Так, так… І бухгалтер відповів, що месьє Еміль був, надто серйозною людиною, щоб шахраювати і, таким чином, ризикувати своїм чесним ім'ям. Про всі прибутки він повідомляв у декларації, яку складав разом із своїм адвокатом…
— Ви гадаєте, що, коли б месьє Буле надумав скласти заповіт, він звернувся б до нього?
— Еміль завжди з ним радився… Адже спочатку він нічого не тямив у таких справах… Коли було відкрито "Блакитний поїзд", сусіди подали на нього до суду. Здасться, вони скаржилися, що музика не дає їм спати…
— А де він живе?
— Месьє Гайяр?.. На вулиці Ля-Брюйєр, в невеличкому особняку…
Ля-Брюйєр! До неї від "Лотоса" не більше як півкілометра. Щоб дістатися туди, досить спуститися вулицею Пігаль, перейти Нотр-Дам-де-Лоретт і повернути ліворуч.
— Ваш свояк часто з ним зустрічався?
— Щомісяця. Інколи двічі на місяць…
— І завжди пізно ввечері?
— Ні, десь біля шостої, коли месьє Гайяр повертався з Палацу правосуддя…
— Ви інколи ходили з ним?
Вона похитала головою.
Комісар раптом відчув, що його поганий настрій як рукою зняло.
— Звідси можна подзвонити?
— Будь ласка… Ви зайдете до кабінету чи з вестибюля?
— З вестибюля.
Так само, як це зробив Еміль Буле — з тією хіба що різницею, що Еміль дзвонив на півгодини пізніше.
Крізь скло кабіни Мегре бачив гардеробницю Жермен, яка розглядала фотографії кіноакторів, дістаючи їх із великої коробки з-під сигар.
— Алло! Це квартира адвоката Гайяра?
— Ні, месьє… Це аптека Леко.
— Пробачте.
Очевидно, набрав не той номер.
Він знову, на цей раз уважніше, почав набирати номер, потім почув довгий гудок. Минула хвилина, друга — ніхто не підходив. Мегре тричі повторив цю процедуру, але телефон мовчав.
Вийшовши з кабіни, він повернувся до залу, знайшов очима Аду і попрямував до неї. Поряд у ложі перевдягалися дві жінки. Вони не звернули на комісара ніякої уваги і навіть не намагалися затулити оголені груди.
— Цей месьє Гайяр одружений?
— Напевно не знаю. Про його жінку я нічого не чула. Можливо, й одружений. Я ніколи не була у нього вдома.
За хвилину він уже був на вулиці і, підійшовши до Мікі, запитав:
— Ви знаєте месьє Жан-Шарля Гайяра?
— Адвоката? Знаю лише на ім'я. Здається, він обороняв Здоровила Люсьєна років три тому. Старого виправдали…
— Він був також адвокатом вашого хазяїна.
— Нічого дивного… Він на цих справах собаку з'їв.
— Він жонатий?
— Даруйте, пане комісар, але це вже не моя парафія… Про нього я нічого певного сказати не можу…
Повернувшись до вестибюля, Мегре ще раз набрав той самий номер, але знову безрезультатно. І тут йому спало на думку подзвонити своєму старому знайомому, метру Шаванону, теж членові колегії адвокатів.
Йому пощастило — той був удома.
— Це Мегре… Ні, ні, я не пропоную жодних клієнтів. До речі, я зовсім не в Сюрте… Мені потрібна довідка… Ви знайомі з месьє Жаи-Шарлем Гайяром?
— Не так щоб дуже, але я його знаю… Ми часто зустрічаємося в Палаці правосуддя і якось навіть разом обідали… Він там справжній бог… Не те що я, скромний поденник…
— Він жонатий?
— Здається, що так… Стривайте… Зараз я пригадав. Невдовзі після війни він одружився з якоюсь співачкою чи танцюристкою із "Казино де Парі". В усякому разі, так мені казали…
— Ви її ніколи не бачили? Ви не були у них вдома?
— Мене ніколи не запрошували.
— А вони часом не розлучені? Живуть разом?
— Наскільки мені відомо, так…
— А якщо, скажімо, він поїхав, щоб виступити в провінціальному суді? Як вам здається, вона може його супроводжувати?
— Навіщо? Так у нас не заведено…
— Дякую вам.
Він ще кілька разів марно набирав телефонний номер, дедалі більше інтригуючи молоденьку гардеробницю.
Нарешті вийшов на вулицю і, кивнувши на прощання Мікі, попрямував униз вулицею Пігаль. Опинившись на Ля-Брюйєр, він легко знайшов особняк адвоката — один із тих невеличких будинків, яких ще багато в провінції, але стає дедалі менше у Парижі.
В усіх кімнатах було темно. На дверях тьмяно вилискувала мідяна пластинка з вирізьбленим ім'ям адвоката. Мегре натиснув кнопку під нею, і всередині пролунав довгий дзвінок.
За дверима ніякого руху. Він подзвонив ще раз і ще — але з тим самим успіхом, що й по телефону.
Майже півсвідомо комісар перейшов вулицю і, обернувшись, ще раз оглянув будинок.
Всередині було темно. Але раптом в одному з вікон другого поверху ворухнулася завіска, і в ту ж мить він виразно побачив чиєсь бліде обличчя.
5
Могло здатися, що комісар раптом став власником нічних кабаре і, незважаючи на різницю у статурі, намагається якнайретельніше наслідувати Еміля Буле. Спроквола, не проминаючи жодної деталі, він знову і знову обходив вузькими горбатими вуличками той шматок території, в якому замикався світ колишнього корабельного метрдотеля. А навколо, щохвилини мінячись, вирувало неспокійне монмартрське життя.
Ось дружно спалахнули і затанцювали перед очима сотні неонових вогнів, вигулькнули на пороги кабаре швейцари в обшитих галуном лівреях. Повітря збудоражила лихоманка джазу.