Гнів Мегре

Жорж Сіменон

ГНІВ МЕГРЕ

Роман

1

Годинник показував чверть на першу, коли, перейшовши завжди прохолодні коридори управління, Мегре опинився під вхідною аркою, де тулилися в затінку двоє чергових поліцаїв у повній формі, марно намагаючись сховатися від сонця. Комісар привітав їх змахом руки і якусь мить у нерішучості пішов повільніше, поглядаючи то назад, на подвір'я Сюрте, то в напрямку площі Дофін.

Він умисне не поспішав, коли виходив із будинку, навіть кілька разів зупинявся на запорошених сходах, удаючи ніби запалює люльку, і потай сподіваючись, що зараз вигулькне котрийсь із його колег чи інспекторів. Та ба! Не зважаючи на те, що літо тільки починалося, коридори управління були вже порожні: в Сюрте панувала атмосфера вакацій.

Аби уникнути відпускного стовпотворіння, неминучого у липні та серпні, більшість працівників карного розшуку вже заздалегідь виїхали з міста або саме лаштувалися до своєї щорічної втечі на море.

Того дня, дванадцятого червня, зненацька скінчилась довга гнила весна і на Париж ринула спека. Мегре зранку працював без піджака, навстіж відчинивши вікна кабінету. Вже понад тиждень він змушений був горбатіти над нудним і незвичним для нього ділом — складанням проекту адміністративної реформи. Ранковий рапорт директорові, короткий інструктаж в інспекторській — і пішла писанина! Його стіл був захаращений незчисленними теками та купами паперу, хоча зосередитися на них було важко — увагу раз по раз відривав віддалений, та вже по-літньому гучний клекіт паризьких вулиць.

З початку місяця Мегре щодня обідав удома, і чергові інспектори ні разу не порушили його вечірнього відпочинку та нічного сну несподіваним телефонним дзвінком. Взагалі, щоб дістатися додому, досить було звернути ліворуч і пройти сотню кроків набережною до зупинки автобуса чи стоянки таксі біля мосту Сен-Мішель. Мегре востаннє глянув на сходи — ні душі!

І, ледь стенувши плечима, комісар круто повернув праворуч і широким кроком перетяв площу Дофін. Ще в кабінеті Мегре зненацька закортіло хильнути скляночку аперитиву, попри всі суворі настанови свого шанованого приятеля месьє Пардона, лікаря з вулиці Пікпю. Чи не через нього він уже кілька тижнів обмежувався жалюгідним фужером сухого вина перед обідом та випадковим кухлем пива підчас вечірньої прогулянки з пані Мегре? Але годі! В таку погоду жодний святий не втримався від спокуси закропити душу ковтком прохолодного аперитиву з гіркуватим ганусовим присмаком. Звичайно, совість у нього була б спокійніша, коли б на це діло його підбив котрийсь із друзів… Та скільки ж можна чекати! З цікавістю оглянувши довгу червону присадкувату машину, що стояла на площі, він одним кроком переступив три сходинки і штовхнув двері невеличкого ресторану написом "Дофін" на жовтій вивісці.

Врешті, забороняючи йому спиртне, месьє Пардон не знав, що дванадцятого червня раптом буде така спекота… До того ж чи не час уже перевірити, що дав його печінці гой клятий сухий закон!

Ще з порога він побачив перед стойкою принаймні з дюжину своїх колег, які зовсім непогано коротали тут роботи час.

З початку місяця в Сюрте стояло затишшя, і ніхто не міг поскаржитися на надмір роботи. Ніхто не міг також гарантувати, що назавтра газети не зарясніють сенсаційний повідомленнями про криваві драми та загадкові злочини… А потім кілька місяців підряд ніколи буде вгору глянути!

Його вітали помахами рук, йому кивали головами, для нього потіснилися, звільняючи місце біля стойки, і, показавши на ряд склянок з опаловою рідиною, Мегре коротко буркнув:

— Мені того ж…

Тридцять років тому, коли комісар лише починав свою кар'єру, тут був той самий бармен, тоді ще хлопчисько, син хазяїна ресторану. Тепер він сам став хазяїном, а його син, схожий на нього, в білому ковпаці порався на кухні.

— Як справи, шеф?

— Усе гаразд, комісаре…

Навіть запах тут не змінився. У кожному з невеличких паризьких ресторанів пахне по-своєму. В "Дофіні", приміром, крізь густий дух міцних напоїв та аперитивів знавець міг би вловити гіркуватий аромат молодого луарського вина. Що ж до кухні, то там завжди переважали пахощі естрагону та зубчатої цибулі.

Погляд Мегре машинально зупинився на грифельній дошці: смажений бретанський мерлан і теляча печінка в папільйотках. В ту ж мить у глибині залу, біля одного із столиків, застелених паперовими скатертинами, він побачив інспектора Люка. Навпроти нього, спиною до входу, сидів якийсь чорнявий чолов'яга. Приборів на столику не було, і могло здатися, що прийшли вони сюди лише заради розмови.

Інспектор теж угледів Мегре. По хвилині вагання він підвівся і підійшов до нього.

— Вас можна на хвилинку, патроне?.. Певно, це вас зацікавить…

Взявши свою склянку, комісар мовчки почвалав слідом, на ним. Незнайомий підвівся.

— Антоніо Фарано, — відрекомендував його Люка. — Вам ще не доводилося зустрічатися?

Це ім'я нічого не казало комісарові, але обличчя видалося знайомим. Десь він уже бачив цього красеня італійця, який міг би грати перших коханців у кіно. Червона спортивна машина перед входом, безперечно, належала йому. Вона цілком пасувала до його ставної постаті, світлого елегантного костюма, важкого золотого персня на руці.

— Месьє Фарано не застав мене в управлінні, — вів далі Люка, коли вони сіли. — Ляпуент порадив йому пошукати мене тут…

Перед інспектором теж стояла склянка з аперитивом. На відміну од поліцаїв, італієць вдовольнявся фруктовим соком.

— Це свояк Еміля Буле… Він управляє одним із його кабаре… Ви, мабуть, знаєте, — "Парі-стрип" на вулиці Беррі…

Люка значуще підморгнув комісарові.

— Повторіть, що ви мені оце розказали, Фарано…

— Еміль Буле зник, — мовив той з виразним італійським акцентом.

— Коли? — запитав Люка.

— Очевидно, минулої ночі… Точно ніхто не знає.

Він шанобливо глянув на комісара і дістав із кишені золотий портсигар.

— Дозвольте?

— Будь ласка…

— Ви його знаєте, патроне, — вставив Люка. — Такий собі невеличкий на зріст чоловічок… Він приїхав сюди із Гавра чотири чи п'ять років тому…

— Сім років, — зауважив італієць.

— Ну, сім… Тоді він одразу купив "Лотос" — кабаре на вулиці Пігаль… Тепер їх у нього аж чотири…