Глиняний півень

Сторінка 2 з 2

Гуцало Євген

Знову присів і, глянувши гірко на сина, нічого не сказав.

— Тату? — напівзапитав Стецько.

Батько зняв чобіт, закачав штанину. Біля ступні шкіра на нозі уже бралася фіалковою синню. Батько обережно обмацав гомілку, стопу — й скривився.

— Що таке?.. Зламав?..

— Візьми ножа й виріж мені палицю з горішини.

Коли Стецько повернувся з горішиною, батько обчухрав її, підвівся і, спираючись на палицю, ступив кілька кроків. Мабуть, далися вони йому нелегко, бо на шиї напнулись жили, а чоло враз спітніло.

— Ходімо,— сказав батько.

— А козенята? — запитав Стецько і озирнувся кругом, чи не видно їхньої матері.— А з ними що?

Батько дивився на мішок, який здригався так, ніби ось-ось мав побігти по землі.

— Якщо випустити, вони можугь пропасти... Доведеться тобі нести. Подужаєш?..

Стецько ніс мішок і відчував вагу живих козенят. Відчував, як козенята штрикають ногами у спину, як ворушаться. Йти доводилось повільно, бо батько ледве кульгав позаду, зупинявся й відсапувався. Стецько шкодував, що навколо нема нікого, хто міг би допомогти. Скоро мішок здався важчим, ніж спочатку, і вони присіли відпочити.

— Ввечері доберемось додому,— сказав батько.— Ти ще не сідав до уроків?

— Ні.

— Увечері будемо вдома.

"Мабуть, заспокоює мене,— подумав Стецько.— Й виду не показує, що не може йти, а заспокоює".

Йдучи назад, звертали все крутіше ліворуч і тепер вибралися з води на сухе. До шляху, на якому можна б зустріти пішого подорожнього або кінного, залишалося ще чимало. Стецькові пальці, що тримали мішок, від утоми сповзали з рипиці, ніби по слизькому. Аби легше йти, занурив у кишеню руку, намацав глиняного півника-свищика і, щоб не бачив батько, навмисне загубив під пеньком. Після цього трохи наче полегшало, проте ненадовго.

— Може, випустимо їх?

Стецькові тієї миті здалося, що краще б випустити зловлених козенят на волю, тут уже сухо, загинути від повені не зможуть. Бо ж нудитимуться в їхньому хліві, а то й помруть замкнені.

— Не треба випускати.

Ще не раз сідали відпочивати, і з кожним разом Стецькові було все важче підводитись. Чекав, щоб батько знову сказав випустити козенят — і тоді б він згодився, але батько мовчав, і Стецько розумів, що тому не легше, бо за якихось дві години наче поменшав у зрості та повужчав у плечах...

Більшого шматка дороги Стецько не пригадує. Як пробиралися через повалений бурею осичняк, як долали ліщинові зарості, як ішли по дубняку — вилетіло з голови. Отямився вже на узбіччі, коли сидів на купі сушняку, і перше, що побачив, була зігнута батькова постать. Батько розв'язав мішок, щоб козенята не задихнулись і могли вільно подихати.

— Чуєш, віз іде? — мовив батько, придивляючись до дороги, що недалеко від них закручувалась луком. Стецько прислухався, але не почув нічого.

— Ввечері будемо вдома... Глянь — уже видно! Грузькою піщаною дорогою посувався віз. У передку сидів

літній чоловік у плащі з задертим коміром. Батько взявся зав'язувати мішок Поспішав, і пальці, як дерев'яні, не слухалися його. Коли, нарешті, зав'язав, то сказав Стецьку насмішкувато-радісно:

— На, візьми.

Мимоволі Стецько простяг руку. Батько поклав йому на долоню глиняного півника. Стецькові стало соромно, він уже замірився, щоб викинути півника, але батько наказав:

— Не смій! Підібрав півника я, і він уже мій.

Стецько відвернувся, щоб батько не бачив його обличчя.

— Добрий вечір,— привітався, порівнюючись, дядько на возі.

— Та ще не вечір, а день,— відповів батько.