– Не куля, а шок, – відповів Мартін Бек.
Він відсунувся зі стільцем назад і потягнувся. Тоді закурив сигарету і знов схилився над схемою.
– Ну, а той у кутку? Номер п'ять? – запитав він і показав пальцем на заднє сидіння в правому кутку автобуса.
Ренн заглянув у свої нотатки.
– Той дістав вісім куль. У груди і в живіт. Він араб, на прізвище Мохамед Буссі, алжірський підданець, тридцяти шести років. У Швеції не має ніяких родичів. Він мешкав у своєрідному пансіонаті на Норра Сташунсгатан. Мабуть, їхав додому з роботи, з "Зигзага" – того чудернацького ресторанчика на Васагатан. Це поки що про нього все.
– Араб? – перепитав Гунвальд Ларсон. – Чи то не вони там у себе люблять влаштовувати стрілянину?
– Твоя політична освіта просто приголомшлива, – зауважив Кольберг. – Тобі треба перейти на службу в держбезпеку.
– Вона зветься державною поліцією з питань безпеки, – поправив його Гунвальд Ларсон.
Ренн устав, витяг з купи кілька фотографій, розіклав їх на столі й сказав:.
– Цього хлопця не впізнано. Номер шість. З крайнього сидіння зразу за середніми дверима. В нього попало шість куль. У кишенях він мав коробочку сірників, сигарети, автобусний квиток і тисячу вісімсот двадцять п'ять крон різними купюрами. Оце все.
– Багато грошей, – задумливо. сказав Меландер.
Вони схилились над столом, пильно розглядаючи фотографії незнайомого. Він зсунувся з сидіння і майже лежав, спираючись головою на спинку сидіння, звісивши додолу руки й простягнувши в прохід ліву ногу. Піджак спереду був залитий кров'ю. Обличчя не було.
– Хто б це в біса міг бути? – сказав Гунвальд Ларсон. – Та його і рідна мати не впізнала б.
Мартін Бек підійшов до схеми автобуса на стіні.
– Я оце міркую, чи не було їх двоє.
Всі зацікавлено глянули на нього.
– Кого двоє? – запитав Гунвальд Ларсон.
– Тих, що стріляли. Бо ж подивіться, як усі жертви чемно сидять на своїх місцях. Крім того, що залишився живий і міг уже потім упасти з сидіння.
– Двоє божевільних зразу? – недовірливо мовив Гунвальд Ларсон.
Кольберг підвівся і став біля Мартіна Бека.
– Ти думаєш, що хтось устиг би зреагувати, якби стріляв тільки один? Так, можливо. Але ж він просто скосив їх. За одну мить, а коли ще й уявити собі, ш і вони, мабуть, були приголомшені…
– Будемо далі читати список? Адже скоро ми однаково довідаємося, скільки там було знарядь убивства – одне чи більше.
– Авжеж, читай далі, Ейнаре, – сказав Мартін Бек.
– Під номером сьомим маємо Югана Чельстрема, ремісника. Він сидів біля того, який ще й досі невпізнаний. Йому п'ятдесят два роки, він одружений і жив на Карлбергсвеген, вісімдесят дев'ять. Дружина сказала, що він повертався з майстерні на Сібілегатан, де він працював понаднормово. Отже, звичайний собі пасажир.
– Якщо не рахувати того, що йому начинили живіт, оловом, коли він вертався з роботи, – зауважив Гунвальд Ларсон.
– Біля вікна перед середніми дверима сидів Єста Ассарсон, номер вісім. Сорока двох років. Йому відірвало півголови. Він мешкав на Тегнергатан, сорок, там міститься також його контора й підприємство – експортно-імпортна фірма, яку він очолював разом з братом. Дружина не знає, чого він опинився в тому автобусі. Каже, що він мав тоді вже бути на якихось зборах на Нарвавеген.
– Ага, – мовив Гунвальд Ларсон. – Ступив на заборонену стежку.
– Так, наче схоже на те. В портфелі в нього була пляшка віскі "Джонні Волкер, Блек Лейбл".
– Так, так, – сказав епікурієць Кольберг.
– А в кишені піджака – чекова книжка і більше як вісімсот крон готівкою.
Прочинились двері, і в них з'явився Ек:
– Гаммар просить, щоб за чверть години всі прийшли до нього. Обговорення справи. Отже, за чверть одинадцята.
Він зачинив двері.
– О'кей, ходімо далі, – сказав Мартін Бек.
– На чому ми спинилися?
– На пасажирові з чековою книжкою, – підказав Гунвальд Ларсон.
– А про нього ще щось відомо? – запитав Мартін Бек.
Ренн зазирнув у свій дрібно списаний аркуш.
– Мабуть, ні.
– Тоді давай далі, – сказав Мартін Бек і сів за письмовий стіл Гунвальда Ларсона.
– За два місця попереду сидів номер дев'ятий, пані Гіпьдур Югансон, шістдесяти восьми років, удова, що мешкала на Норра Сташунсгатан, сто дев'яносто. Постріл у плече й наскрізь у шию. Вона мала заміжню дочку на Вестманнагатан і гляділа там дитину. Автобусом верталася додому.
Рейн згорнув аркуш, сховав його в кишеню піджака і сказав:
– Оце все.
Гунвальд Ларсон зітхнув, склав фотографії на дев'ять рівненьких купок.
Меландер витяг з рота люльку, щось муркнув і пішов у туалет.
Кольберг, гойдаючись на стільці, сказав:
– Ну, й що ми довідались? Що звичайного дня у цілком звичайному автобусі дев'ятеро звичайних людей без якоїсь зрозумілої причини скошено автоматичним пістолетом. Якщо не рахувати невпізнаного хлопця, я не бачу чогось особливого в жодному з цих людей.
– Ні, про одного з них не можна цього сказати, – мовив Мартін Бек. – Про Стенстрема. Що він робив у тому автобусі?
Ніхто не відповів йому.
Через годину Гаммар звернувся з цим самим запитанням до Мартіна Бека.
Гаммар зібрав у себе спеціальну групу, яка відтепер мала займатися тільки вбивством в автобусі. Вона складалася з сімнадцяти досвідчених криміналістів, якими керував сам Гаммар. Мартін Бек і Кольберг також входили до неї.
Вони обговорили зібрані досі факти, спробували проаналізувати становище й розподілили завдання. Після цього всі, крім Мартіна Бека й Кольберга, розійшлися. Гаммар запитав:
– Що Стенстрем робив у тому автобусі?
– Не знаю, – відповів Мартін Бек.
– Здається, ніхто навіть не знає, чим він взагалі займався останнім часом. Чи, може, ви знаєте?
Кольберг розвів руки й стиснув плечима.
– Не уявляю собі, – сказав він. – Виконував щоденні обов'язки. Мабуть, не робив нічого особливого.
– Останнім часом у нас не було багато роботи, – мовив Мартін Бек, – тому він досить часто був вільний. Перед тим він мав багато понаднормових годин, тож міг собі погуляти.
Гаммар якийсь час задумливо стукав пальцями по краю столу. Нарешті він спитав:
– Хто зв'язувався з його нареченою?
– Меландер, – відповів Кольберг.
– Думаю, що вам треба якнайшвидше поговорити з нею докладніше, – сказав Гаммар. – Принаймні вона може знати, куди він їхав. – Він замовк, а тоді додав: – Якщо, звичайно… – Він знов замовк.