Відповідь: Ну й що?
Запитання: Чи це правда?
Відповідь: Дальше запитання.
Запитання: Нам сказано, що ви перший прибули на місце катастрофи. Це правда?
Відповідь: Так.
Запитання: Коли саме?
Відповідь: Об одинадцятій годині двадцять п'ять хвилин.
Запитання: Який тоді вигляд мав автобус?
Відповідь: А як ви думаєте?
Запитання: Чи ви могли б сказати, що це найстрахітливіше видовище з усіх, які вам доводилось бачити у своєму житті?
Гунвальд Ларсон незворушно глянув на того, хто поставив це запитання. То був зовсім молодий хлопець в окулярах у сталевій оправі, з мізерною рудою борідкою. Тоді відповів:
– Ні, я так не міг би сказати.
Відповідь, здавалося, викликала невдоволення. Одна з репортерок наморщила лоба й невпевнено, недовірливо запитала;
– Що ви маєте на увазі?
– Те, що сказав.
Перед тим як піти в поліцію, Гунвальд Ларсон служив у військовому флоті. В серпні 1943 року він допомагав підіймати затоплений підводний човен "Ульсен", що пролежав три місяці на морському дні. Декотрі з тридцяти трьох загиблих були його товаришами з військової школи. Після війни він разом з іншими вивозив балтійських колабораціоністів з табору Реннеслет, а також приймав тисячі жертв, репатрійованих з німецьких таборів. Більшість із них були жінки й діти, і чимало їх не витримали подорожі.
Але навіщо було все це пояснювати цій зеленій молоді? Тому він коротко сказав:
– Є ще запитання?
– Чи поліція вже зв'язалася з кимось, хто бачив цей випадок?
– Ні.
– Отже, в центрі Стокгольма сталося масове вбивство. Вісьмох людей позбавлено життя, і це все, що поліція може сказати?
– Так.
На цьому прес-конференція скінчилася.
IX
Минула добра хвилина, поки хтось зауважив, що прийшов Ренн зі списком. Мартін Бек, Кольберг, Меландер і Гунвальд Ларсон схилилися над столом, де лежали розкидані фотографії з місця злочину, коли Ренн зненацька проштовхався між них і сказав:
– Ну от, уже готовий список.
Він народився і виріс у Ар'єплозі і зберіг свою північну говірку, хоч уже понад двадцять років жив у Стокгольмі.
Ренн поклав список на край столу, присунув стільця й сів.
– Не лякав би ти людей, – зауважив Кольберг, бо в кімнаті так довго панувала тиша, що він здригнувся від Реннового голосу.
– Ага, зараз побачимо, – нетерпляче сказав Гунвальд Ларсон і простяг руку по список.
За хвилину він повернув список назад Реннові й сказав:
– Такого маку я зроду не бачив. Ти хоч сам можеш ч його прочитати? А копії ти не зробив?
– Звичайно, зробив, – відповів Ренн. – Зараз буде й копія.
– О'кей, – мовив Кольберг. – Послухаймо.
Ренн витяг окуляри й відкашлявся. Тоді почав гортати нотатки.
– З восьми вбитих четверо жили поблизу кінцевої зупинки, – почав він. – І той поранений теж там живе.
– Будь ласка, по порядку, – попросив Мартін Бек.
– Гаразд. Отже, перший водій. Він дістав дві кулі в потилицю і одну в скроню. Мабуть, помер відразу.
Мартін Бек не хотів дивитися на фотографію, яку Ренн витяг з-поміж інших на столі. Він дуже добре знав, який вигляд мав убитий на передньому кріслі.
– Водія звали Густав Бенгтсон, йому було сорок вісім років. Одружений, мав двоє дітей і мешкав на Інедальсгатан, п'ять. Родину повідомлено про нещастя. Це був його останній рейс. Він мав висадити пасажирів на останній зупинці, а потім відвести автобус у гараж. Касу ніхто не пограбував, а в гаманці у водія також було сто двадцять крон.
Ренн поглянув на своїх слухачів поверх окулярів:
– Тим часом це про нього все.
– Давай далі, – сказав Меландер.
– Я дотримуватимусь того порядку, що в схемі. Отже, далі йде Оке Стенстрем. Убитий п'ятьма пострілами в спину. Одна куля, в праве плече збоку, мабуть, попала рикошетом. Йому було двадцять дев'ять років і мешкав він…
Гунвальд Ларсон перебив його:
– Це можна пропустити. Ми знаємо, де він мешкав.
– А я не знаю, – сказав Ренн.
– Він мешкав на Черговсгатан разом із своєю нареченою…
Гунвальд Ларсон знов перебив його:
– Вони не заручені. Я недавно питав його.
Мартін Бек сердито глянув на нього й кивнув Реннові, щоб той читав далі.
– Він мешкав з Осою Турел. Їй двадцять чотири роки, і працює вона в бюро подорожей.
Він скоса глянув на Гунвальда Ларсона й додав:
– Жили без шлюбу. Я не знаю, чи її повідомлено.
Меландер витяг з рота люльку і сказав:
– Повідомлено.
Жоден з них не глянув на знімок спотвореного тіла Стенстрема. Вони вже його бачили й не хотіли дивитися ще раз.
– У правій руці він тримав свій службовий пістолет, зняв його з запобіжника, але ні разу не вистрілив. У кишені у нього знайдено гаманець з тридцятьма сімома кронами, посвідку про особу, фотокартку Оси Турел, листа від матері й кілька квитанцій. А ще шоферські права, записник, ручки й ключі. Нам усе це повернуть з лабораторії, коли скінчать роботу. Читати далі?
– Так, прошу, – мовив Кольберг.
– Дівчину на сидінні поряд із Стенстремом звати було Бріт Данієльсон. Вона мала двадцять дев'ять років, була неодружена і працювала в лікарні на Сабатсберзі. Вона була медсестра з дипломом.
– Цікаво, чи не їхали вони разом, – мовив Гунвальд Ларсон. – Може, Стенстрем часом скакав убік?
Ренн докірливо глянув на нього.
– Треба буде з'ясувати, – сказав Кольберг.
– Вона мешкала разом з іншою медсестрою із Сабатсберзької лікарні на Карлбергсвеген, вісімдесят сім. За словами тієї дівчини, яку звуть Мопіка Грангольм, вона верталася просто з лікарні. В неї влучила одна куля. В скроню. Вона єдина з усіх жертв, що дістала тільки одну кулю. В її сумочці знайдено тридцять вісім різних дрібничок. Треба їх перераховувати?
– На якого біса? – сказав Гунвальд Ларсон.
– Під четвертим номером у списку стоїть Альфонс Шверін, той, що лишився живий. Він лежав горілиць між задніми поздовжніми сидіннями. Ви вже знаєте, які в нього рани – постріл у живіт і куля поблизу серця. Відомо, що він самітний і мешкає на Норра Сташунсгатан, сто сімнадцять. Йому сорок три роки, а працює він в одній. дорожній конторі. До речі, як йому тепер?
– І досі не опритомнів, – сказав Мартін Бек. – Лікарі сподіваються, що він прийде до тями, але не впевнені, чи зможе говорити й чи щось пам'ятатиме.
– А хіба куля в грудях не дає говорити? – запитав Гунвальд Ларсон.