Гіркий сміх

Сторінка 8 з 56

Пер Вале

Відповідь: Ну й що?

Запитання: Чи це правда?

Відповідь: Дальше запитання.

Запитання: Нам сказано, що ви перший прибули на місце катастрофи. Це правда?

Відповідь: Так.

Запитання: Коли саме?

Відповідь: Об одинадцятій годині двадцять п'ять хвилин.

Запитання: Який тоді вигляд мав автобус?

Відповідь: А як ви думаєте?

Запитання: Чи ви могли б сказати, що це найстрахітливіше видовище з усіх, які вам доводилось бачити у своєму житті?

Гунвальд Ларсон незворушно глянув на того, хто поставив це запитання. То був зовсім молодий хлопець в окулярах у сталевій оправі, з мізерною рудою борідкою. Тоді відповів:

– Ні, я так не міг би сказати.

Відповідь, здавалося, викликала невдоволення. Одна з репортерок наморщила лоба й невпевнено, недовірливо запитала;

– Що ви маєте на увазі?

– Те, що сказав.

Перед тим як піти в поліцію, Гунвальд Ларсон служив у військовому флоті. В серпні 1943 року він допомагав підіймати затоплений підводний човен "Ульсен", що пролежав три місяці на морському дні. Декотрі з тридцяти трьох загиблих були його товаришами з військової школи. Після війни він разом з іншими вивозив балтійських колабораціоністів з табору Реннеслет, а також приймав тисячі жертв, репатрійованих з німецьких таборів. Більшість із них були жінки й діти, і чимало їх не витримали подорожі.

Але навіщо було все це пояснювати цій зеленій молоді? Тому він коротко сказав:

– Є ще запитання?

– Чи поліція вже зв'язалася з кимось, хто бачив цей випадок?

– Ні.

– Отже, в центрі Стокгольма сталося масове вбивство. Вісьмох людей позбавлено життя, і це все, що поліція може сказати?

– Так.

На цьому прес-конференція скінчилася.

IX

Минула добра хвилина, поки хтось зауважив, що прийшов Ренн зі списком. Мартін Бек, Кольберг, Меландер і Гунвальд Ларсон схилилися над столом, де лежали розкидані фотографії з місця злочину, коли Ренн зненацька проштовхався між них і сказав:

– Ну от, уже готовий список.

Він народився і виріс у Ар'єплозі і зберіг свою північну говірку, хоч уже понад двадцять років жив у Стокгольмі.

Ренн поклав список на край столу, присунув стільця й сів.

– Не лякав би ти людей, – зауважив Кольберг, бо в кімнаті так довго панувала тиша, що він здригнувся від Реннового голосу.

– Ага, зараз побачимо, – нетерпляче сказав Гунвальд Ларсон і простяг руку по список.

За хвилину він повернув список назад Реннові й сказав:

– Такого маку я зроду не бачив. Ти хоч сам можеш ч його прочитати? А копії ти не зробив?

– Звичайно, зробив, – відповів Ренн. – Зараз буде й копія.

– О'кей, – мовив Кольберг. – Послухаймо.

Ренн витяг окуляри й відкашлявся. Тоді почав гортати нотатки.

– З восьми вбитих четверо жили поблизу кінцевої зупинки, – почав він. – І той поранений теж там живе.

– Будь ласка, по порядку, – попросив Мартін Бек.

– Гаразд. Отже, перший водій. Він дістав дві кулі в потилицю і одну в скроню. Мабуть, помер відразу.

Мартін Бек не хотів дивитися на фотографію, яку Ренн витяг з-поміж інших на столі. Він дуже добре знав, який вигляд мав убитий на передньому кріслі.

– Водія звали Густав Бенгтсон, йому було сорок вісім років. Одружений, мав двоє дітей і мешкав на Інедальсгатан, п'ять. Родину повідомлено про нещастя. Це був його останній рейс. Він мав висадити пасажирів на останній зупинці, а потім відвести автобус у гараж. Касу ніхто не пограбував, а в гаманці у водія також було сто двадцять крон.

Ренн поглянув на своїх слухачів поверх окулярів:

– Тим часом це про нього все.

– Давай далі, – сказав Меландер.

– Я дотримуватимусь того порядку, що в схемі. Отже, далі йде Оке Стенстрем. Убитий п'ятьма пострілами в спину. Одна куля, в праве плече збоку, мабуть, попала рикошетом. Йому було двадцять дев'ять років і мешкав він…

Гунвальд Ларсон перебив його:

– Це можна пропустити. Ми знаємо, де він мешкав.

– А я не знаю, – сказав Ренн.

– Він мешкав на Черговсгатан разом із своєю нареченою…

Гунвальд Ларсон знов перебив його:

– Вони не заручені. Я недавно питав його.

Мартін Бек сердито глянув на нього й кивнув Реннові, щоб той читав далі.

– Він мешкав з Осою Турел. Їй двадцять чотири роки, і працює вона в бюро подорожей.

Він скоса глянув на Гунвальда Ларсона й додав:

– Жили без шлюбу. Я не знаю, чи її повідомлено.

Меландер витяг з рота люльку і сказав:

– Повідомлено.

Жоден з них не глянув на знімок спотвореного тіла Стенстрема. Вони вже його бачили й не хотіли дивитися ще раз.

– У правій руці він тримав свій службовий пістолет, зняв його з запобіжника, але ні разу не вистрілив. У кишені у нього знайдено гаманець з тридцятьма сімома кронами, посвідку про особу, фотокартку Оси Турел, листа від матері й кілька квитанцій. А ще шоферські права, записник, ручки й ключі. Нам усе це повернуть з лабораторії, коли скінчать роботу. Читати далі?

– Так, прошу, – мовив Кольберг.

– Дівчину на сидінні поряд із Стенстремом звати було Бріт Данієльсон. Вона мала двадцять дев'ять років, була неодружена і працювала в лікарні на Сабатсберзі. Вона була медсестра з дипломом.

– Цікаво, чи не їхали вони разом, – мовив Гунвальд Ларсон. – Може, Стенстрем часом скакав убік?

Ренн докірливо глянув на нього.

– Треба буде з'ясувати, – сказав Кольберг.

– Вона мешкала разом з іншою медсестрою із Сабатсберзької лікарні на Карлбергсвеген, вісімдесят сім. За словами тієї дівчини, яку звуть Мопіка Грангольм, вона верталася просто з лікарні. В неї влучила одна куля. В скроню. Вона єдина з усіх жертв, що дістала тільки одну кулю. В її сумочці знайдено тридцять вісім різних дрібничок. Треба їх перераховувати?

– На якого біса? – сказав Гунвальд Ларсон.

– Під четвертим номером у списку стоїть Альфонс Шверін, той, що лишився живий. Він лежав горілиць між задніми поздовжніми сидіннями. Ви вже знаєте, які в нього рани – постріл у живіт і куля поблизу серця. Відомо, що він самітний і мешкає на Норра Сташунсгатан, сто сімнадцять. Йому сорок три роки, а працює він в одній. дорожній конторі. До речі, як йому тепер?

– І досі не опритомнів, – сказав Мартін Бек. – Лікарі сподіваються, що він прийде до тями, але не впевнені, чи зможе говорити й чи щось пам'ятатиме.

– А хіба куля в грудях не дає говорити? – запитав Гунвальд Ларсон.