– Чому ви не дали мені вмерти?
Він повторював ці слова вже безліч разів і тепер знов сказав:
– Чому ви не дали мені вмерти?
– Хай би спитав сам себе, – пробурмотів Гунвальд Ларсон.
Лікар докірливо глянув на нього.
Щиро кажучи, вони б тут не сиділи, якби лікарі не заявили, що Форшберг справді може вмерти. Вони сказали, що пацієнт переніс дуже сильний шок, що в нього слабке серце й розшарпані нерви, хоч загальний стан по зовсім поганий. Але кожної хвилини можна сподіватися сердечного нападу, який його вб'є.
Ренн міркував, як розуміти слова "загальний стан".
– Чому ви не дали мені вмерти? – спитав Форшберг.
– А чому ви не дали жити Тересі Камарайо? – спитав Гунвальд Ларсон.
– Тому, що я далі не міг. Я мусив її позбутися.
– Ну гаразд, – терпляче сказав Ренн. – Але чому ви мусили її позбутися?
– Я не мав іншого вибору. Вона б розбила мені життя.
– Ну, здається, воно й так розбите, – мовив Гунвальд Ларсон.
Лікар суворо глянув на нього.
– Ви не розумієте, – сказав Форшберг. – Я наказав їй більше не приходити. Я навіть дав їй грошей, хоч сам не дуже їх мав, а вона все-таки…
– Що ви хотіли сказати? – лагідно запитав Ренн.
– Вона мене переслідувала. Коли я того вечора вернувся додому, вона лежала в моєму ліжку. Гола. Вона знала, де я звичайно кладу запасний ключ, і залізла до квартири. А моя дружина… моя наречена мала от-от прийти. Не було іншої ради…
– А потім?
– Я виніс її в холодильну камеру.
– І ви не боялися, що там її хтось знайде?
– Від камери було тільки два ключі. Один у мене, а другий у Ніссе Єрансона. А Ніссе тоді не було.
– Скільки ви її там тримали? – запитав Ренн.
– П'ять діб. Я чекав, поки буде дощ.
– Так, ви дощ любите, – зауважив Гунвальд Ларсон.
– Як ви не розумієте? Вона ж була навіжена. За одну мить розбила б моє життя. Все розбила б, що я запланував.
Ренн кивав головою. Поки що все йшло якнайкраще.
– А де ви взяли автомат? – раптом запитав Гунвальд Ларсон.
– Я привіз його з війни. – Форшберг якийсь час помовчав. – Я вбив ним трьох більшовиків.
– Він шведський? – запитав Гунвальд Ларсон.
– Фінський. "Суомі-37".
– А де він тепер?
– Там, де його ніхто не знайде.
– В озері?
Форшберг кивнув. головою. Здавалося, він поринув у задуму.
– Вам подобався Нільс Ерік Єрансон? – за хвилину запитав Ренн.
– Ніссе був добрий хлопець. Я був для нього як батько.
– А все ж таки вбили його.
– Він загрожував моєму існуванню. Існуванню моєї родини. Всьому, задля чого я жив. Усьому, що в мене було. Не було іншої ради. Але я умертвив його швидко і безболісно. Не мучив так, як ви мене мучите.
– А Ніссе знав, що то ви вбили Тересу? – запитав Ренн.
Він весь час говорив спокійно й лагідно.
– Здогадався, – мовив Форшберг. – Він був недурний хлопець. І добрий товариш. Я дав йому десять тисяч крон і нову машину, коли одружився. І ми розлучилися назавжди…
– Назавжди?
– Так. Від нього жодного разу не було ніякої чутки аж до цієї осені. А восени він подзвонив і сказав, що хтось стежить за ним день і ніч. Він був наляканий і не мав грошей. Гроші він отримав. Я пробував намовити його, щоб він виїхав за кордон.
– А він не погодився?
– Ні. Він уже надто занепав морально. І був наляканий до смерті. Боявся, що коли він виїде, на нього впаде підозра.
– Тому ви його вбили?
– Я мусив його вбити. В тому становищі я не мав вибору. Він би зруйнував моє життя. Майбутнє моїх дітей. Моє підприємство. Геть усе. Він не хотів цього, але був слабкий, наляканий, на нього не можна було покластися. Я знав, що рано чи пізно він прийде до мене шукати захисту. І цим мене занапастить. Або ж його схопить поліція і змусить усе розповісти. Він був наркоман, слабка, ненадійна людина. Поліція мучила б його, поки він сказав би все, що знав.
– Поліція не має звички мучити людей, – лагідно сказав Ренн.
Форшберг уперше повернув голову в його бік. Руки й ноги в нього були зв'язані ремінцями. Він глянув на Ренна і сказав:
– А як назвати те, що ви робите зі мною?
Ренн опустив очі.
– Де ви сіли в автобус? – спитав Гунвальд Ларсон.
– На Кларабергатан. Перед універмагом Алепа.
– Як ви туди добралися?
– Машиною. Я її лишив біля контори. Там я маю стоянку для машин.
– Звідки ви знали, в якому автобусі їхатиме Єрансон?
– Він телефонував мені, і я з ним домовився.
– Іншими словами, ви йому сказали, як він має повестися, щоб його вбили? – спитав Гунвальд Ларсон.
– Як ви не розумієте, що я не мав вибору. Крім того, я зробив це гуманно, він нічого не збагнув і не помітив.
– Гуманно? Яка ж це гуманність?
– Ви не можете дати мені тепер спокій?
– Ще ні. Спершу розкажіть про автобус.
– Добре. А тоді ви підете собі? Обіцяєте?
Ренн глянув на Гунвальда Ларсона й сказав:
– Так, підемо.
– Ніссе зателефонував мені в контору в понеділок уранці. Він був у відчаї, заявив, що переслідувач не спускає його з ока. Я зрозумів, що довго він не витримає. Я знав, що ввечері дружини й служниці не буде вдома. І погода була така, як треба. Діти лягають спати рано, тож я…
– Що ви?
– Я сказав Ніссе, що хочу сам глянути на його переслідувача, сказав, щоб він заманив його до Зоопарку, почекав там на двоповерховий автобус, сів у нього о десятій і проїхав до кінцевої зупинки. За чверть години перед від'їздом він мав зателефонувати мені в контору. Я виїхав з дому о дев'ятій, поставив на стоянці машину, зайшов до контори й там почекав дзвінка. Я не вмикав світла. Ніссе зателефонував, як ми й домовились. Я спустився вниз на вулицю й постояв, поки над'їде автобус.
– Ви набачили те місце раніше?
– Я їздив тим маршрутом удень. Місце було добре, я вважав, що там нікого не буде поблизу, а особливо в дощ. І розраховував, що до останньої зупинки їхатиме всього кілька пасажирів. Звичайно, було б найкраще, щоб в автобусі лишилися тільки Ніссе, його переслідувач, водій та ще одна-дві особи.
– Одна-дві особи, – сказав Гунвальд Ларсон. – А хто саме?
– Однаково хто. Про людське око.
Ренн глянув на Гунвальда Ларсона й похитав головою. Тоді обернувся до Форшберга й запитав:
– І що ви відчували?
– Завжди важко на щось зважуватись. Але в мене така вдача, що коли я щось надумаю зробити, то… – Він урвав на половині речення й сказав: – Ви обіцяли піти собі.