– Так, я буду тобі вдячний. Можеш відкинути старих, наприклад тих, що їм уже за шістдесят, а також наймолодших, від тридцяти восьми і менше.
– Це буде вісім плюс сім, отже п'ятнадцять. Залишиться тільки чотирнадцять. Поле дії звужується.
– Яке поле?
– Гм. Усі ці чоловіки, очевидно, мають алібі на той час, коли вбито Тересу, – сказав Меландер.
– Напевне мають. Принаймні на той час, коли її знайдено в міському парку.
Пошуки копії протоколів у справі Тереси почалися після різдва і скінчилися після Нового року.
Аж уранці п'ятого січня купа запорошених паперів опинилася на столі в Мартіна Бека. Не треба було мати око детектива, щоб зразу впізнати, що їх добуто з найглибших закамарків архіву і що багато років їх не торкала жодна людська рука.
Мартін Бек швидко погортав папери і знайшов тисячу двісті сорок четверту сторінку. Текст на ній був стислий. Кольберг перехилився через плече Мартіна Бека й також почав читати разом з ним:
"Допит продавця Нільса Еріка Єрансона 7 серпня 1951 року.
Про себе Єрансон каже, що народився у фінській парафії Стокгольма 4 жовтня 1929 року в родині електрика Альгота Еріка Єрансона і Беніти Єрансон (дівоче прізвище Рантанен). Тепер він працює продавцем у фірмі "Імпорт", Стокгольм, Голландарегатан, 10.
Єрансон визнає, що зустрічався з Тересою Камарайо, але не в останні місяці перед її смертю. Уперше – в квартирі на Свартсмангатан, де були присутні також багато інших осіб. Із них він пам'ятає тільки якогось Карла Оке Біргера Свенсона-Раска. Вдруге Єрансон зустрівся з нею в пивниці на Голландарегатан. Свенсон Раск був присутній і цього разу. Єрансон каже, що точно не пам'ятає дати, але запевняє, що ті зустрічі мали місце через кілька днів одна після одної десь наприкінці листопада й на початку грудня минулого, тобто 1950 року. Єрансон каже, що більше нічого не знає про Тересу Камарайо.
З 2 по 13 червня Єрансон перебував у Екше, куди поїхав своєю власною машиною номер А 6310 і, виконавши завдання – продавши партію одягу для фірми, де він працював, – вернувся в Стокгольм. Єрансон має машину марки "Морріс мінор", модель 1949 року. Допитуваний прочитав протокол і погодився з ним.
Вів допит (підпис).
Треба додати, що названий вище Карл Око Біргер Свенсон-Раск перший повідомив поліцію про зв'язки Єрансона з Тересою Камарайо. Перебування Єрансона в Екше підтверджує персонал міського готелю. Допитаний з цього приводу бармен названого вище готелю Свернер Юнсон засвідчує, що 10 червня Єрансон сидів у готельному-ресторані до 23-ї години вечора, аж поки ресторан закрили, і був п'яний. Свідченням бармена можна вірити, тим паче, що їх підтверджують записи в готельному рахунку Єрансона".
– Ну от, – мовив Кольберг. – Справа ясна. Поки що.
– Що ти тепер думаєш робити?
– Те, що не встиг зробити Стенстрем. Поїхати в Екше.
– Уламки починають складатися в одне ціле, – сказав Мартін Бек.
– Так, – погодився Кольберг. – А де Монсон?
– Мабуть, у Гальстагаммарі, шукає сторінку протоколу. В Стенстремової матері.
– Він так легко не здається, – сказав Кольберг. – Шкода, що його немає. Я хотів узяти його машину, бо в моїй щось негаразд із запаленням.
Кольберг поїхав до Екше вранці восьмого січня. Він їхав цілу ніч, триста тридцять п'ять кілометрів у хуртовину, по заметах, але не дуже втомився. Міський готель біля ринку виявився гарною старовинною будівлею, що чудово вписувалася в ідилічну картину зимового містечка, ніби взяту з святкової листівки. Бармен Свернер Юнсон помер десять років тому, але копія готельного рахунку не згубилася, хоч її кілька годин довелося шукати в запорошеній картонній коробці на горищі.
Рахунок підтверджував, що Єрансон мешкав у готелі одинадцять діб. Він щодня їв і пив у готелі й підписував ресторанні рахунки, які додано до плати за житло. Були й інші додатки, наприклад рахунок за телефонну розмову, але номера, по якому дзвонив Єрансон, не вказано. Проте Кольбергову увагу відразу привернуло щось інше.
Шостого червня 1951 року готель у рахунок Єрансона заплатив п'ятдесят дві крони й двадцять п'ять ере одній автомайстерні. За ремонт і перегін машини.
– Чи ця майстерня ще й досі є? – спитав Кольберг господаря готелю.
– Є і протягом двадцяти семи років не міняла власника, їдьте в напрямку Лонганеса і…
Чоловік, що двадцять сім років тримав майстерню, недовірливо подивився на Кольберга.
– Кажете, шістнадцять з половиною років тому? Як же я, в біса, можу пам'ятати, кому тоді ремонтував машину?
– А ви не ведете записів?
– Веду. З цим у мене все гаразд.
Десь за півгодини господар автомайстерні знайшов книгу за 1951 рік. Він не хотів випускати її з рук, а обережно гортав сторінки сам, поки знайшов потрібну дату.
– Шосте червня, – мовив він. – Ось цей запис. Машину забрано від готелю, так і є. Розрядився акумулятор, Та музика коштувала йому п'ятдесят дві крони і двадцять п'ять ере, з пригоном і всім.
Кольберг чекав.
– З пригоном, – промурмотів господар майстерні. – Яке безглуздя. Міг вийняти акумулятор і сам його привезти.
– А про машину є якісь дані?
– Є. Стривайте… зараз… Важко прочитати. Хтось мазнув масним пальцем по номері. В кожному разі машина була стокгольмська.
– Ви не знаєте, якої марки?
– Чому ж. "Форд Ведетта".
– А не "Морріс мінор"?
– Коли тут написано "Форд Ведетта", то так і було, можу заприсягтися, – відповів господар майстерні: – "Морріс мінор"? Та це ж як небо і земля!
Кольберг забрав з собою книгу, хоч йому довелося півгодини вмовляти господаря і навіть погрожувати йому. Коли він нарешті хотів уже вийти, той сказав:
– Принаймні тепер я знаю, чому він викинув гроші на пригін.
– А чому?
– Бо він був стокгольмець.
Коли Кольберг повернувся до готелю в Екше, був уже вечір. Він змерз, зголоднів і стомився, тому не сів за кермо машини, а взяв собі номер у готелі. Тоді викупався і замовив обід, а чекаючи, поки йому принесуть їжу, двічі поговорив по телефону. Спершу з Меландером.
– Ти не міг би мені сказати, хто з перерахованих у списку осіб п'ятдесят першого року мав машину і якої марки?
– Міг би. Завтра вранці скажу.
– І якого кольору був Єрансонів "Морріс".
– Гаразд.
Потім він зателефонував Мартінові Беку: