Гіркий сміх

Сторінка 5 з 56

Пер Вале

Він знов підвівся, взяв з кишені плаща вологу й пом'яту пачку "Флоріди", розіклав сигарети сушитися на нічному столику й запалив одну, яка видалась йому найпридатнішою. Сигарета була вже в нього в роті, а одна нога на канапі, коли задзвонив телефон.

Телефон стояв у передпокої. Півроку тому Мартін Бек замовив ще один апарат, хотів поставити його у вітальні, але, зважаючи на темп роботи телефонних закладів, сподіватися другого апарата можна було хіба через півроку, та й то як дуже пощастить.

Він швидко перейшов кімнату й підняв трубку, перше ніж устиг пролунати другий дзвінок.

– Бек слухає.

– Комісар Бек?

Він не впізнав голосу в трубці.

– Так, це я.

– Говорить центральна станція поліційної служби. Знайдено багато вбитих пасажирів у автобусі сорок сьомого маршруту поблизу кінцевої зупинки на Норра Сташунсгатан. Вас просять негайно виїхати туди.

Спершу Мартін Бек подумав, що це або кепський жарт, або якийсь недруг хоче виманити його на дощ, просто щоб поглузувати з нього.

– Від кого надійшла ця звістка? – запитав він.

– Від Гансона з п'ятої. Гаммара також повідомлено.

– Скільки вбитих?

– Ще не з'ясовано. Щонайменше шестеро.

– Когось спіймали?

– Ні, наскільки я знаю.

Мартін Бек подумав: "Заскочу дорогою по Кольберга. Може, схоплю таксі". І сказав:

– О'кей. Зараз приїду.

– Ще одне, комісаре.

– Так?

– Серед убитих… здається, котрийсь із ваших.

Мартін Бек стиснув рукою трубку.

– Хто?

– Не знаю. Прізвища не сказали.

Мартін Бек поклав трубку й прихилився лобом до стіни. Ленарт! Мабуть, це він. Якого біса йому було виходити в дощ? Якого біса його понесло в сорок сьомий автобус? Ні, це якась помилка.

Він підняв трубку й набрав Кольбергів номер. Один дзвінок, два, три, чотири, п'ять.

– Слухаю.

Це був сонний голос Гун. Мартін Бек намагався говорити спокійно, природним тоном.

– Привіт. А Ленарт є?

Йому здавалося, ніби ліжко зарипіло, коли вона підводилась, і що минула ціла вічність, поки вона відповіла:

– Ні, принаймні на ліжку немає. Я думала, він з тобою. Тобто думала, що ти в нас.

– Він вийшов разом зі мною прогулятися. Ти певна, що його немає вдома?

– Може, він на кухні. Стривай, я погляну.

Знов минула ціла вічність, поки вона вернулася.

– Ні, Мартіне, його немає вдома.

Голос її був стривожений.

– Як ти думаєш, де він? – запитала вона. – В таку негоду?

– Він вийшов тільки хапнути свіжого повітря. Я щойно прийшов додому, то й він довго не забариться. Не турбуйся.

– Сказати йому, щоб подзвонив, коли вернеться? – запитала вона вже спокійніше.

– В мене не така важлива справа. Спи. На добраніч.

Мартін Бек поклав трубку й раптом відчув, що тремтить з холоду. Він знов підняв трубку і лишився стояти з нею, думаючи, що треба ще комусь подзвонити й з'ясувати, що сталося. Потім вирішив, що найкраще буде самому негайно поїхати туди. Він набрав номер найближчої стоянки таксі і відразу почув відповідь.

Мартін Бек працював у поліції двадцять років. За цей час багато його колег загинули під час виконання службових обов'язків. Він тяжко переживав кожен такий випадок і десь у глибині душі, мабуть, усвідомлював, що праця в поліції стає все небезпечнішою і наступного разу буде його черга. Та коли йшлося про Кольберга, його почуття були не тільки товариські. Їх з'єднувало взаємне довір'я, що з роками дедалі міцнішало. Вони чудово доповнювали один одного. А як Кольберг півтора року тому одружився й переїхав на Шермарбрінк, вони, так би мовити, зблизилися й географічно і почали зустрічатися також у вільний від служби час.

Зовсім недавно Кольберг у хвилину депресії, які бували в нього рідко, сказав:

– Якби не ти, то чорт його знає, чи я залишився б далі в поліції.

Мартін Бек думав про це, натягаючи мокрий плащ і спускаючись сходами до таксі.

VI

Незважаючи на дощ і на пізню пору, біля обгородженого місця з боку Карлбергсвеген зібралося чимало людей. Вони зацікавлено втупились у Мартіна Бека, коли він виліз з таксі. Якийсь молодий поліцай у чорному дощовику кинувся вперед, ніби хотів затримати прибулого, але другий схопив його за плече й спинив, а сам приклав руку до кашкета.

Невисокий чоловік у світлому плащі й картузі підійшов до Мартіна Бека й сказав:

– Співчуваю вам, комісаре. Я саме почув, що одного з ваших…

Мартін Бек так подивився на чоловіка, що в того застрягли в горлі дальші слова.

Він добре знав цього чоловіка в картузі й дуже не любив його. Це був незалежний журналіст, який звав себе репортером-криміналістом. Він писав репортажі про вбивства, сенсаційні, неприємні та ще й здебільшого з вигаданими подробицями, тому їх друкували найгірші газети.

Чоловік відступив, і Мартін Бек перескочив через натягнену мотузку. Він побачив, що таку саму мотузку натягнено трохи далі, з боку Турсплан. На обгородженому місці роїлося від чорно-білих машин і постатей у блискучих дощовиках, що їх годі було впізнати. Земля біля червоного автобуса розм'якла і чвакала під ногами.

Автобус був усередині освітлений, прожектори також світилися, але їхнє проміння не сягало далеко крізь густий дощ. Карета державної кримінально-технічної лабораторії стояла за автобусом, повернена кабіною до Карлбергсвеген. Навіть машина судового лікаря була вже на місці. За розірваною дротяною сіткою кілька чоловік монтували прожектори. Всі ці подробиці свідчили про те, що випадок був далеко не звичайний.

Мартін Бек обвів поглядом понурі будинки на винайм з другого боку вулиці. В багатьох освітлених чотирикутниках вікон видніли обриси людей, обличчя яких. притиснені до мокрих шибок, здавалися розпливчатими білими плямами. Якась жінка в гумових чоботях на босу ногу й накинутому на сорочку дощовику вискочила з брами, розташованої навскоси від місця, де сталося нещастя. Вона досягла середини вулиці, поки один поліцай спинив її, взяв за руку й відвів назад до брами. Поліцай ішов сягнистим кроком, і жінка майже бігла поряд з ним. Її мокра біла сорочка хляпала по ногах.

Мартінові Беку не видно було дверей автобуса, але він бачив, як за вікнами рухалися люди, й здогадувався, що персонал технічної лабораторії вже почав свою роботу. Не видно було й жодного з його колег – ані з карного розшуку стокгольмської поліції, ані з групи розслідування вбивств, але він знав, що вони десь повинні бути з другого боку автобуса.