– Дякуємо, панно Русен, – сказав Мартін Бек. – А тепер запрошуємо вас на каву до поліційної дільниці.
Білява Малін сиділа бліда в таксі поруч з Нордіном і тільки час від часу мурмотіла.
– Хай йому біс, як страшно.
Мартін Бек і Ульф Нордін заходилися пригощати її кавою з булочками, а за хвилину до них приєдналися Кольберг, Меландер і Ренн.
Білява Малін швидко заспокоїлась – видно, не тільки завдяки частуванню, а й тій увазі, яку до неї виявляли. Вона радо відповідала на запитання, а виходячи, потиснула всім руки й сказала:
– Дякую, я ніколи не сподівалася, що ляг… що поліцейські можуть бути такими хвацькими хлопцями.
Коли двері за нею зачинилися, вони хвилину міркували над цим компліментом, потім Кольберг сказав:
– Ну, хвацькі хлопці, зробимо підсумок?
Підсумок був такий:
Нільс Ерік Єрансон, 38 або 39 років.
З 1965 року чи ще довше без постійного місця праці.
З березня по серпень 1967 року жив разом з Магдаленою Русен (Білявою Малін), Стокгольм, Арбетаргатан, 3.
Далі до початку жовтня мешкав у Сюне Б'єрка на Седері.
Де мешкав останні тижні перед смертю, невідомо.
Наркоман, курив, жував і вводив собі у вену кожний наркотик, який йому щастило роздобути.
Можливо, також торгував ними.
Мав венеричну хворобу.
Востаннє Магдалена Русен бачила його 3 або 4 листопада перед рестораном Дамберга.
Він був у тому самому костюмі й плащі, що й 13 листопада.
Як правило, завжди мав гроші.
XXIII
З усіх, хто займався справою вбивства в автобусі, Нордін перший чогось домігся, що при бажанні можна було назвати позитивним наслідком. Але йавіть тут думки поділилися.
– Ну гаразд, – сказав Гунвальд Ларсон, – тепер ви знаєте прізвище того типа. А що далі?
– Так, так, – задумливо мовив Меландер.
– Що ти там мурмочеш?
– Той Єрансон ні на чому не попався. А все ж мені здається, що я пам'ятаю це прізвище.
– Невже?
– Воно виринало у зв'язку з якимось слідством.
– Ти хочеш сказати, що колись допитував його?
– Ні, цього б я не забув. Я ніколи не розмовляв з ним і навіть не бачив його. Але десь зустрічав ім'я і прізвище Нільс Ерік Єрансон.
Меландер пахкав люлькою і неуважно дивився перед собою.
Гунвальд Ларсон вимахував перед обличчям своїми ручиськами. Він не терпів нікотину, і тютюновий дим його дратував.
– Мене дужче цікавить та свиня Ассарсон, – сказав він.
– Я згадаю, – мовив Меландер.
– Ще б пак. Якщо раніше не вмреш від раку легень. – Гунвальд. Ларсон підвівся й пішов до Мартіна Бека.
– Звідки той Ассарсон брав гроші? – запитав він.
– Не знаю.
– Що робить його фірма?
– Імпортує всілякі речі. Мабуть, такі, які вигідно імпортувати. Від підйомних кранів до штучних різдвяних ялинок.
– Штучних ялинок?
– Так, на них тепер великий попит. На, жаль.
– Я вирішив з'ясувати, скільки ті панове та їхня фірма платили останніми роками податку.
– І що?
– Приблизно третину того, що мусимо викладати я чи ти. А коли я згадую, який вигляд має квартира вдови Ассарсона, то…
– То що?
– То мені страшенно кортить наслати на них ревізію.
– А чим ти будеш мотивувати своє бажання?
– Не знаю.
Мартін Бек здвигнув плечима. Гунвальд Ларсон рушив до дверей, але на порозі спинився і сказав:
– Той Ассарсон був добрий лис. І його братик, напевне, не кращий.
Відразу по тому в дверях з'явився Кольберг. Він був якийсь стомлений, очі в нього почервоніли.
– Що ти тепер робиш? – запитав Мартін Бек.
– Оце сидів і слухав записи Стенстремових розмов із Біргерсоном. З тим, що вбив свою дружину. Цілу ніч слухав.
– І що?
– Нічого. Абсолютно нічого. Коли я чогось не пропустив.
– Завжди можна щось пропустити.
– Дуже втішне зауваження, – мовив Кольберг і зачинив двері.
Мартін Бек поклав лікті на стіл і підпер руками голову.
Була вже п'ятниця, восьме грудня. Минуло двадцять п'ять діб, а слідство стояло на місці. Навіть були певні ознаки, що воно розсипалося. Кожен міцно чіплявся за свою соломинку.
Меландер згадував, де й коли він чув прізвище Нільс Ерік Єрансон.
Гунвальд Ларсон міркував, як брати Ассарсони заробляли гроші.
Кольберга цікавило, як психічно ненормальний убивця своєї дружини Біргерсон міг подіяти на Стенстрема.
Нордін пробував знайти якийсь зв'язок між Єрансоном, убивством в автобусі і гаражем у Гегерстені.
Ек так поглибив свої технічні знання про червоний двоповерховий автобус, що практично з ним можна було говорити тільки про циркуляцію струму й положення змивачів на вікнах.
Монсон перейняв непевну теорію Гунвальда Ларсона, що Мухамед Буссі мав грати основну роль у тій справі, тому що був алжірцем, і систематично допитував цілу арабську колонію в Стокгольмі.
Сам Мартін Бек міркував тільки про Стенстрема – що він робив в автобусі, чи, бува, не стежив за кимось і чи не той, за ким він стежив, застрілив його. Цей шлях не здавався переконливим. Бо ж як досвідчений поліцейський міг допустити, щоб його застрілив той, за ким він стежив? Та ще й в автобусі?
Ренн не міг відірватися від думки про те, що сказав Шверін у лікарні за кілька секунд до смерті.
Саме цієї п'ятниці після обіду він розмовляв з експертом із Шведського радіо, який спробував проаналізувати запис на стрічці. Він згаяв на це багато часу, але, видно, мав якісь наслідки.
– Дуже скупий матеріал для аналізу, – сказав він. – А проте я зробив певні висновки. Хочете почути їх?
– Так, – відповів Ренн.
Він переклав трубку в ліву руку і присунув до себе записник.
– Ви самі норландець, правда ж?
– Так.
– А втім, вас цікавлять не питання, а відповіді. Найперше я спробував вилучити зі стрічки всі побічні звуки, шум і таке інше.
Ренн чекав, приготувавшись записувати.
– Щодо відповіді на перше запитання, про те, хто стріляв, то тут вирізняються п'ять приголосних: "д", "н", "р", "к" і "с".
– Так, – мовив Ренн.
– При докладнішому аналізі чути певні голосні й дифтонги після приголосних. Наприклад, "о" чи "и" між "д" і "н".
– "Донркс", – сказав Ренн.
– Атож, для невправного вуха відповідь звучить десь так, – мовив експерт. – Далі, після "к" перед "с" нібито чути ледь помітний дифтонг "ай".
– "Донркайс"? – запитав Ренн.
– Щось схоже, хоч "ай" не дуже чітке. – Експерт на мить замовк, а потім задумливо додав: – Той чоловік був у дуже тяжкому стані, так?