– Ви комісар Бек? Я Моніка Грангольм.
Схопивши, мов кліщами, його руку, вона радісно потисла її. Він ніби чув, як долоня в нього хруснула, і подумав, чи ця дівчина й немовлят хапає з такою силою.
Моніка Грангольм була на зріст майже така, як Мартін Бек, тільки огрядніша. Шкіра в неї була свіжа й рожева, зуби білі й міцні, а темні коси – густі й хвилясті; великі гарні очі мали той самий колір, що й коси. Все в ній здавалося великим, здоровим і міцним.
Та дівчина, що загинула в автобусі, була маленька й вутла, вона, певне, здавалася страшенно тендітною проти своєї подруги.
Вони рушили в бік Далягатан.
– Ви не заперечуєте, якщо ми зайдемо в ресторанчик на другому боці вулиці? – запитала Моніка Грангольм. – Я повинна щось перекусити, перше ніж почну з вами розмову.
Пора другого сніданку минула, і в залі було багато вільних столиків. Мартін Бек вибрав місце біля вікна, але Моніка Грангольм заявила, що воліє сидіти десь у кутку.
– Я не хочу, щоб нас побачив хтось із лікарні, – пояснила вона. – Ви собі не уявляєте, як там люблять пліткувати.
На підтвердження своїх слів вона переказала Мартінові Беку кілька пліток, водночас уминаючи величезну порцію м'ясних тюфтельок з картоплею. Мартін Бек заздрісно дивився на неї. Він сам, як звичайно, не відчував голоду, тільки якесь пригнічення, і пив лише каву, що ще дужче погіршувало його стан. Він почекав, поки Моніка Грангольм попоїла, і вже хотів перевести розмову на вбиту подругу, коли вона відсунула тарілку й сказала:
– Ну, все. Тепер, комісаре, питайте, що вас цікавить, а я попробую відповісти. Але можна мені спершу вас про щось запитати?
– Можна, – сказав Мартін Бек і простяг їй пачку сигарет.
– Дякую, я не курю. Ви вже спіймали того божевільного?
– Ні, ще не спіймали.
– Бо, бачите, люди дуже схвильовані. Одна дівчина з нашого відділення вже не їздить на роботу автобусом. Боїться, що раптом з'явиться той божевільний з своєю пукавкою. Вона відтоді бере таксі. Ви повинні його спіймати.
Дівчина пильно глянула на Мартіна Бека.
– Ми робимо все можливе, – сказав він.
– Тоді чудово. – Дівчина приязно кивнула головою… – Дякую вам, – сказав Мартін Бек.
– Ну, то що вас цікавить про Бріт?
– Чи ви її добре знали? Скільки ви жили разом?
– Думаю, що знала її краще, ніж будь-хто інший. Ми жили разом з нею три роки, відтоді, як вона почала працювати в лікарні. Вона була чудова приятелька і дуже добра медсестра. Вміла тяжко працювати, хоч була й слабенька. Гарна медсестра. Ніколи не думала про себе.
– Вона мала нареченого?
– Так, чудового хлопця. Вони формально не були заручені, але вона вже готувала мене до того, що скоро вибереться. Думаю, що вони хотіли одружитися на Новий рік. Він уже має квартиру.
– Вони давно знайомі?
Дівчина на хвилину задумалася, обгризаючи нігті.
– Щонайменше місяців з десять. Він лікар. Кажуть, ніби дівчата стають медсестрами, щоб мати змогу вийти заміж за лікаря. Але Бріт була не така. Вона була страшенно сором'язлива і боялася хлопців. Минулої зими вона мала звільнення через хворобу, з приводу недокрів'я і загального виснаження. Тому мусила часто ходити на перевірку. І там зустріла Бертіля. І відразу закохалася. Вона любила казати, що її вилікувало кохання, а не те, чим він її лікував.
Мартін Бек розчаровано зітхнув.
– А що в цьому поганого? – підозріливо запитала дівчина.
– Нічого. А в неї було багато знайомих чоловіків?
Моніка Грангольм усміхнулась і похитала головою.
– Тільки ті, що працюють у лікарні. Вона була дуже холодна. Не думаю, щоб вона з кимось зустрічалася до Бертіля. – Вона поводила пальцем по столу, потім наморщила лоба й глянула на Мартіна Бека. – Вас що, цікавить її кохання? Яке це має відношення до справи?
Мартін Бек витяг зі спідньої кишені записника й поклав перед собою на столі.
– Поряд із Бріт Данієльсон сидів один чоловік, – сказав він. – Поліцейський, на прізвище Оке Стенстрем. Ми маємо підстави вважати, що він і панна Данієльсон знайомі і їхали в автобусі разом. Нас цікавить ось що: чи панна Данієльсон ніколи не називала прізвища Оке Стенстрема? – Він витяг із записника фотографію Стенстрема й поклав її перед Монікою Грангольм. – Ви бачили цього чоловіка?
Вона глянула на фотографію і похитала головою. Тоді взяла її в руки, придивилася пильніше й сказала:
– Так, бачила. В газетах. Хоч ця фотографія краща. – Вона повернула Мартінові Беку фотографію і додала: – Бріт не знала цього чоловіка. Я можу майже заприсягтися, що не знала. Вона б нізащо не дозволила нікому, крім нареченого, проводжати себе додому. Це просто не в її натурі.
Мартін Бек сховав записника.
– Може, вони були приятелями і…
Моніка Грангольм енергійно похитала головою.
– Бріт була дуже порядна, дуже несмілива і, як я вже казала, майже боялася хлопців. До того ж була по вуха закохана в свого Бертіля і навіть не поглянула б на іншого. Ні як на доброго приятеля, ні якось інакше. Я була єдина, кому вона звіряла свої таємниці, звичайно, крім Бертіля. Вона мені все розповідала. Шкода, комісаре, але ви напевне помилилися.
Моніка Грангольм відчинила сумочку й витягла гаманця.
– Я вже мушу йти до своїх діток. Їх тепер у мене сімнадцятеро.
Вона почала порпатись у гаманці, але Мартін Бек простяг руку й зупинив її.
– За це платить держава, – сказав він.
Коли вони знов стояли біля огорожі лікарні, Моніка Грангольм сказала:
– Вони, звичайно, могли бути знайомі з дитинства чи зі школи і зустрілися в автобусі випадково. Таке я ще припускаю. Бріт до двадцяти років жила в Еслеві. А звідки той поліцай?
– Із Гальстагаммара, – сказав Мартін Бек.
Він нерішуче подав їй руку, про всяк випадок не скинувши рукавиці.
– Подякуйте державі за пригощення, – сказала Моніка Грангольм і сягнистою ходою рушила до лікарні.
XVI
Машина Гунвальда Ларсона стояла на Тегнергатан перед будинком номер сорок. Мартін Бек глянув на годинник і штовхнув вхідні двері.
Було двадцять хвилин на четверту, а це означало, що Гунвальд Ларсон, який звичайно ніколи не спізнювався, сидів уже в пані Ассарсон двадцять хвилин. І за цей час, мабуть, устиг вивідати, як жив директор Ассарсон ще відтоді, коли ходив до школи.