Вона глянула на Кольберга. Той похитав головою і спитав:
– Він не казав, що поїде на Вестберг? Чи на Кунгсгольмсгатан?
Оса хвилину подумала.
– Ні, не казав нічого. І це, мабуть, усе пояснює. Він же мав якусь справу в місті.
– Ти кажеш, що він працював і в суботу? – запитав Мартін Бек.
Вона кивнула головою.
– Так, але не цілий день. Ми вранці вийшли разом, я скінчила роботу о першій і, ніде не гаючись, вернулася додому. А Оке прийшов відразу за мною. Він купив усе, що треба. В неділю він був вільний, і ми пробули разом цілий день.
Вона знов сіла в крісло, обхопила руками коліна й закусила нижню губу.
– Він не розповідав, що саме робив? – запитав Кольберг.
Оса похитала головою.
– Хіба він ніколи не розповідав про свою роботу? – спитав Мартін Бек.
– Розповідав. Ми завжди все обговорювали. Але не "останнім" часом. Про свою останню роботу він нічого не казав. Я навіть здивувалася, що він мовчав. Бо звичайно він розповідав про різні випадки, а особливо, як було щось важке й заплутане. Та, певне, цього разу він не міг… – Вона раптом затнулася й підвищила голос: – А чого ви, до речі, питаєте? Ви ж його начальники. Хочете дізнатися, чи він не зраджував мені якихось ваших таємниць? Запевняю вас, що ні. Протягом останніх трьох тижнів він не сказав мені про свою роботу жодного слова.
– Річ у тім, що він не мав чого особливо розповідати, – заспокоїв її Кольберг. – Останні три тижні були винятково бідні на події, ми фактично майже сиділи без діла.
Оса Турел пильно глянула на нього.
– Нащо ти це кажеш? Принаймні Оке мав повно роботи. Останнім часом він, властиво, працював цілими добами.
XIV
Ренн глянув на годинник і позіхнув. Тоді перевів очі на ліжко, де лежав весь забинтований чоловік. Далі затримав погляд на апаратурі, що підтримувала життя потерпілого, і, врешті, на медсестрі середнього віку, яка стежила за апаратурою. Вона щойно змінила порожню пляшку в крапельниці. Рухи її були швидкі, точні й навдивовижу доцільні – видно було, що вона вже багато років виконувала таку роботу.
Ренн позіхнув, затуливши долонею рота.
Медсестра зразу помітила, що він позіхає, і неприязно глянула на нього.
Ренн уже не одну годину або сидів у цій антисептичній, ізольованій кімнаті з холодним світлом і голими білими стінами, або тинявся по коридору перед операційною залою.
Крім того, більшу частину цього часу він провів у товаристві чоловіка на прізвище Ульгольм, якого досі ніколи не зустрічав і який, проте, виявився по-цивільному вбраним старшим помічником інспектора поліції.
Ренн напевне не належав до найздібніших працівників відділу і не дуже прагнув чогось навчитися. Він був задоволений собою та своїм життям і вважав, що здебільшого все влаштоване так, як і має бути. Але саме завдяки цим своїм рисам він став корисним, щоб не сказати "добрим поліцейським. Він дивився на всі речі просто, не мав, схильності створювати проблеми й труднощі, яких не існувало. Майже до всіх він ставився прихильно, і його також майже всі любили.
Але навіть простодушному Реннові Ульгольм здавався безмежно нудним і тупим.
Ульгольм був невдоволений усім – починаючи від платні, що, як і належало сподіватися, була дуже мала, і кінчаючи начальником поліції, який не вмів навести в себе залізного порядку.
Він обурювався, що дітей у школі не вчать послуху і що навіть серед поліцейських немає справжньої дисципліни.
Однак найдужче він накидався на три категорії людей, які Реннові ніколи не зробили нічого поганого і про яких він ніколи не думав, а саме: Ульгольм ненавидів чужоземців, молодь і соціалістів.
Він, наприклад, вважав ганьбою те, що поліцейським дозволили носити бороди.
– Ще вуса півбіди, – казав він, – але й вони, здається мені, ні до чого. Ти ж розумієш, що я маю на думці, га?
Він вважав, що в суспільстві, починаючи з тридцятих років, не стало справжнього ладу.
Причину збільшення злочинності й занепаду моралі він вбачав у тому, що поліція не мала ґрунтовної військової освіти і вже не носила шабель.
Введення правобічного руху було скандальною помилкою, яка ще погіршила становище вже й так розбещеного і морально здеградованого суспільства.
– Та ще й до всього цей балаган, – сказав він. – Ти ж розумієш, що я маю на думці, га?
– Що саме? – запитав Ренн.
– Балаган. Усі ці нові стоянки вздовж головних вулиць. Ти ж розумієш, що я маю на думці, га?
Ульгольм майже все знав і все розумів. А проте одного разу він попросив у Ренна пояснення. Почалося з того, що він сказав:
– Дивишся на ці неподобства, і мимоволі хочеться втекти на природу. Я б залюбки вибрався в гори, якби всю Лапландію не споганили лопарі. Ти ж розумієш, що я маю на думці, га?
– Моя дружина саамка, – сказав Ренн.
Ульгольм глянув на нього із змішаним почуттям відрази й зацікавлення. Потім сказав:
– Це дуже цікаво. А чи правда, що лопарки ніколи не миються?
– Ні, неправда, – втомлено сказав Ренн. – Але так думаєш не тільки ти.
Ульгольм говорив майже безперестанку і кожне речення закінчував словами: "Ти ж розумієш, що я маю на думці, га"?
А Ренн розумів тільки дві речі.
По-перше, те, що почув у головному слідчому відділі, коли він сам цілком невинно запитав:
– До речі, хто чергує в лікарні?
Кольберг байдуже заглянув у свої нотатки й відповів:
– Якийсь Ульгольм.
Єдиний, кому це прізвище щось казало, був Гунвальд Ларсон, бо він одразу вигукнув:
– Що? Хто?
– Ульгольм, – мовив Кольберг.
– Це неподобство! Треба послати туди ще когось, хто б міг нічого не проґавити. Людину, що має в голові хоч якийсь глузд.
Отже, Ренн виявився людиною, що має в голові хоч якийсь глузд. Він знов невинно запитав:
– Я повинен його змінити?
– Змінити? Ні, це неможливо. Ульгольм вважатиме, що його скривдили. Напише сотню різних скарг в управління. Зателефонує міністрові.
А коли Ренн уже виходив, Гунвальд Ларсон ще наостанці порадив йому:
– Ейнаре!
– Що?
– Не дай тільки йому сказати жодного слова свідкові, хіба як уже побачиш, що той помер.
По-друге, що він якось повинен замкнути Ульгольмові рота.
Врешті він знайшов навіть теоретичне розв'язання цієї задачі. А практично воно мало такий вигляд. Одну свою довгу декларацію Ульгольм закінчив словами: