Гіркий сміх

Сторінка 11 з 56

Пер Вале

– Та як вам сказати… – почав Квант.

– Приблизно за дві хвилини до того, як ми під'їхали до автобуса, – сказав Крістіансон, дивлячись на свої черевики.

– Отож-бо, за словами того чоловіка, ви цілу хвилину сиділи в машині й морочили йому голову непотрібною балаканиною. Про собак, чи що? Це правда?

– Так, – промурмотів Квант.

– Отже, ви дізналися про нещастя десь о десятій чи одинадцятій хвилині на дванадцяту. На якій відстані від автобуса спинив вас той чоловік?

– Приблизно метрів за триста, – сказав Квант.

– Збігається, збігається, – сказав Гунвальд Ларсон. – А оскільки тому чоловікові сімдесят років і він тяг за собою хвору таксу…

– Хвору? – здивувався Квант.

– Саме так, – сказав Гунвальд Ларсон. – В тієї собацюри перебитий хребет, і вона майже не володіє задніми лапами.

– Я починаю нарешті розуміти твою думку, – сказав Мартін Бек.

– Отож-бо. Я звелів старому сьогодні пробігти ту відстань. З собакою і з усім парадом. Він пробігав її тричі, потім собака вже більше не зміг.

– Хіба можна так знущатися з бідолашного пса? – обурився Квант.

Мартін Бек вражено й зацікавлено глянув на нього.

– Хоч би як, а той екіпаж не міг домчати швидше, ніж за три хвилини. Отже, чоловік побачив зупинений автобус щонайпізніше о сьомій хвилині на дванадцяту. А ми знаємо майже точно, що вбивство сталося хвилини за три-чотири перед тим.

– Звідки ви знаєте? – в один голос запитали Крістіансон і Квант.

– Це вас не стосується, – мовив Гунвальд Ларсон.

– З годинника помічника слідчого Стенстрема, – пояснив Мартін Бек. – Одна куля пробила йому груди й застрягла в правому зап'ястку. Вона розбила корпус його годинника марки "Омега", і згідно з експертизою годинник відразу спинився. Він показував три хвилини і тридцять сім секунд на дванадцяту.

Гунвальд Ларсон несхвально глянув на нього.

– Ми знали, що Стенстрем був дуже пунктуальний, – сумно сказав Мартін Бек. – Годинникарі звуть таких людей мисливцями за секундами. Це означає, що його годинник ішов точно. Давай далі, Гунвальде.

– Той чоловік з собакою ішов по Норрбакагатан від Карлбергсвеген. Автобус обігнав його на початку вулиці. Він згаяв близько п'яти хвилин, щоб дійти до кінця вулиці. Автобус здолав цю саму відстань приблизно за сорок п'ять секунд. На вулиці чоловік не зустрів нікого. Дійшовши до рогу, він побачив зупинений автобус з другого боку вулиці.

– Ну й що з того? – мовив Квант.

– Мовчи, – сказав Гунвальд Ларсон.

Квант схопився на ноги і вже розтулив рота, але, глянувши на Мартіна Бека, стримався.

– Він не помітив, що вікна порозбивані, на що, скажу, забігаючи вперед, не звернули уваги й ці два генії, коли врешті долізли туди. Зате помітив, що передні двері відчинені. Він подумав, що стався якийсь дорожній випадок, і поспішив привести допомогу. Він дуже добре розрахував, що швидше дійде до кінцевої зупинки, ніж зможе вибратись назад на Норрбакагатан, під гору, і подався по Норра Сташунсгатан, у південному напрямку.

– Чому? – запитав Мартін Бек.

– Тому, що сподівався застати на кінцевій зупинці ще один автобус. Автобуса там не було. Але, на жаль, він зустрів поліційну машину.

Гунвальд Ларсон окинув Крістіансона й Кванта холодним убивчим поглядом.

– Зустрів радіопатруль із Сульни, що збочив за межу свого району на відстань кинутого камінця. Ну, то скільки ви стояли з заведеним мотором, переїхавши передніми колесами через межу міста?

– Три хвилини, – відповів Квант.

– Швидше чотири або й п'ять, – поправив його Крістіансон.

Квант невдоволено скосив на нього оком.

– І бачили когось на вулиці?

– Ні, – відповів Крістіансон. – Нікого не бачили, поки не з'явився чоловік з собакою.

– Отже, це доводить, що злочинець не міг утекти ані по Норра Сташунсгатан, ані на південь, по Норрбакагатан. Коли відкинути, що він шмигнув на подвір'я товарного складу, то залишається тільки одна можливість – Норра Сташунсгатан у протилежному напрямку.

– А як… звідки ви знаєте, що він не сховався на подвір'ї товарного складу? – запитав Крістіансон.

– Це єдине місце, де ви не затоптали всього, що можна побачити. Ви забули зайти за огорожу і все там розмісити.

– О'кей, Гунвальде, ти переміг, – сказав Мартін Бек. – Добре. Тільки ти, як завжди, страшенно довго все пояснюєш.

Ці слова підбадьорили Крістіансона й Кванта, і вони з полегкістю перезирнулися. Але Гунвальд Ларсон зразу ж сказав:

– Якби у ваших макітрах було трохи розуму, ви б сіли в машину, погналися б за вбивцею і спіймали б його.

– Або самі загинули б, – понуро мовив Крістіансон.

– Коли я спіймаю того типа, то хай мене дідько вхопить, як я не притягну вас знов сюди, – сердито сказав Гунвальд Ларсон.

Квант зиркнув на стінний годинник і спитав:

– Нам можна вже йти? Моя дружина…

– Так, – мовив Гунвальд Ларсон. – Забирайтеся до біса. – І, уникаючи погляду Мартіна Бека, додав: – А чого вони не думають?

– Дехто не може так швидко думати, – лагідно сказав Мартін Бек. – Звичайно, детективів це не стосується.

XI

– Тепер треба подумати, – енергійно мовив Гунвальд Ларсон, захряснувши за собою двері. – Нарада в Гаммара рівно о третій. За десять хвилин.

Мартін Бек, що сидів з телефонною трубкою біля вуха, сердито глянув на нього, а Кольберг буркнув від своїх паперів:

– Наче ми не знаємо. Думай сам на голодний шлунок і побачиш, що з того вийде.

У Кольберга рідко псувався настрій; між іншим, це бувало тоді, коли він пропускав сніданок чи обід. А він досі мав би щонайменше тричі попоїсти, тому був дуже похмурий.

– Чого ти сердишся? – сказав Мартін Бек.

Він поклав трубку, підвівся, зібрав свої папери й підійшов до Кольберга.

– Телефонували з лабораторії. Вони нарахували там шістдесят вісім вистріляних гільз.

– Якого калібру? – запитав Кольберг.

– Того, що ми й думали. Дев'ятиміліметрові. Нема якихось доказів, що шістдесят сім із них вистрілені не з тієї самої зброї.

– А шістдесят восьма?

– З "вальтера" калібру сім і сімдесят п'ять сотих міліметра.

– Крістіансонів постріл у дах, – констатував Кольберг.

– Саме так.

– Отже, принаймні виходить, що стріляв, мабуть, тільки один божевільний, – сказав Гунвальд Ларсон.

– Виходить, що так, – погодився Мартін Бек.