— Беріть і снідайте. Докторська ковбаса, сир голландський. Коньяк одеський, коньяк вульгаріс, але бадьорить. П'єте?
— Трохи.
— Так, трохи. А тобі не дам, щоб руки не тремтіли. Ну, лишайтеся, я десь години за три повернусь. Поїду одного хворого подивлюсь. Виписав з лікарні, все було гаразд, а тепер затемпературив...
Перейшли до вітальні. Художник застругав олівці над газетою. Вона з книжкою стояла перед ним.
— Якщо я сидітиму й читатиму, вам це не заважатиме?
— Ні, ні! Що ви? Я, навпаки, так і думав посадовити вас...
— Бачте, як добре, тільки ви поверніться на хвилю.
— Чому?
— Ну добре, я тоді вийду.
— Та ні! Ви нікуди не йдіть. Зараз почнемо.
Вона знизала плечима, підійшла до широкої червоної канапи. Художник лезом бритви обережно вирівнював грифеля. Підвів голову, як вона вже в чорній сорочці залазила на канапу.
"Ну все! Я пропав! — скрикнув подумки художник і відчув, як стисло йому скроні і закалатало серце.— Кинути всяке малювання? А що вона подумає? А що, коли вона думає тільки про малювання, як же тоді? Що я скотина якась, вийде?!.
Вона тим часом залізла на канапу і повернулась до нього спиною, ноги схрестила по-шевськи.
— Почнемо? — спитала.
— Ага! Вже... так-так!..— забелькотав художник, дивлячись, як вона тонкими пальцями прихопила чорну шовкову сорочку і стягла через голову. Трохи попсувала пишну гуглю волосся, і одне пасмо обвисло над вухом, закрутилось на довгій шиї.
Художник скоцюрбився над своїм блокнотом і неслухняними пальцями намагався підкорити собі грифель та папір.
Вона спокійно читала книжку, тримаючи її на витягнутій руці. На великій канапі спав здоровенний смугастий кіт. Він спав і тоді, коли вони прийшли, і тоді, коли лікар залишив кімнату і погладив його по череву. Художник глибоко видихнув і відкинувся назад, примружив очі — споглядав малюнок.
— Скінчили?
— Так. Скінчив. Відпочиньте трохи.
Вона відклала книжку і розляглася вся на канапі. І він знов здивувався, яка ж вона довга.
Може, з хвилю полежала спиною до нього, потім перевернулась на черево, теж хвилю полежала, розпласталась голічерева. Закинула руки за голову, і її груди розтяглись. Дивилась у стелю.
— Можна, я так полежу? — підвела голову.
— Так...— хрипко проказав художник.
Вона всміхнулась і знов дивилась у стелю.
Сонце поволі сповнило кімнату блиском і сліпучим сяйвом.
Кіт, що все спав, враз нашорошив вуха, і потягся, і чирконув пазурами по канапі. Підвівся. Вона підняла голову, випнула губи і покликала:
— Кинь, киць...
Кіт легенько ступив по канапі, потерся об її ледь зігнуті коліна і розлігся в неї на ногах. Заплющив очі і замуркотів. Вона хихикнула і проказала в стелю:
— Який розумний кіт! Просто естет!
— Кота тут не вистачало, сто чортів його матері! — лайнувся художник і скинув його з канапи.
Сів і знов зачиркав по аркушу паперу.
Дівчина хихикнула кілька разів, а тоді спадаючим голосом зойкнула:
— Ой!
Художник зиркнув на модель, а кіт знову вмостився на колінах дівчини.
— А бодай ти згорів! — художник прихопив кота.— Я його зараз на кухню винесу, щоб він нам не заважав.
Він викинув кота на кухню і сів до малювання. Піт просто чурів з нього.
— Ну що у вас виходить?
— Нічого, добре, дуже добре! Я страшенно радий, що ми з вами зустрілись. Я вже, може, рік не мав змоги попрацювати над оголеним тілом. Тільки спекота неймовірна. Очі потом заливає і в спину пече.
— Так закрийте штори.
— Темно буде.
— Не буде. Спробуйте.
Він смикнув за тканину, і з клацанням посунулись кільця по палиці. Кімната сповнилась золотаво-оранжевим світлом.
Кухонні двері відчинилися, і в кімнату протисся кіт, тихо пішов до канапи і з одного стрибка вмостився на ногах дівчини.
— О! Ще подряпає! Заберіть його!
Художник підскочив до канапи, схопив кота.
Кіт занявчав щосили і чиркнув його пазурами.
— От чорти б тебе взяли! Де ти на нашу голову взявся?!
Художник викинув його до кухні і зав'язав дверну ручку рушником.
— Тепер він нікуди не подінеться. Я тільки оцей малюнок викінчу — і все. Раз-два — і все готово.
— Давно вже чекаю цього моменту, відчуваю, що мені терпець ось-ось увірветься.
А тут кіт почав подавати голос, просто розривався.
— Я зараз', зараз закінчу... Ось тут стегно підкреслю, тепер коліно, тепер плече і зап'ястя. Все!..
Вона сіла, спустивши ноги, потяглася вгору і хруснула пальцями. І враз вгорі щось клацнуло, брязнуло, кімната наповнилась с'онячним білим сяйвом.
Художник обернувся.
Штора обірвалася з одного боку і зависла вниз, відкривши все широке балконне вікно з скляними дверима.
І на шторі, вчепившись у тканину пазурами, гойдався кіт і відчайдушно нявчав.
Навпроти, може, метрах в тридцяти на балконі родина сідала пити чай. Бабуся, дідусь, тато й мама і білява донька у блакитному купальнику. Дідусь, очевидно, перший почув нявчання кота, бо приклав до вуха долоню і нахилився вперед. Коли він уже щось сказав своїм дітям, то художник збагнув, в чому справа, і показав дівчині.
— Швидше до ванної,— і з силою штовхнув її у двері, кинувши їй одяг.
Підставив стільця, взяв кота, а той продовжував нявчати, камешитись у нього в руках.
Сімейство на балконі полишило свої склянки з чаєм і дивилось на художника, що тримав кота в руках. Тоді той кинув його на канапу з усього маху, а кіт пружно став на всі чотири.
Художник заходився лагодити штору і колупався таки довго. Кіт калачиком скрутився і солодко спав.
Дівчина співала у ванні, включила душ, потім покликала художника, щоб щось полагодив, але він ніяк не міг облишити алюмінієву трубку портьєри. Потім вона впустила склянку, і було чути, як та брязнула об кахлі.
А коли художник кінчив лагодити штору, задзвонив дзвоник і ввійшов лікар. Дівчина вийшла з ванни зовсім вбрана і відчинила двері.
— Я не завадив роботі? — запитав лікар.
— Ні. Ми вже закінчили,— озвався художник, складаючи малюнки в папку.
— Мені пора. Хто мене проведе до зупинки?
— Зараз ми поїдемо разом. Я вас відвезу на таксі.
— Не треба, я поїду сама тролейбусом. А от до зупинки проведіть мене. До речі, як вашого кота звати?
— Це не мій, це сестрин кіт... Кузя, Кузя! — покликав лікар.
Кіт нашорошив вуха, ледь кліпнув очима і знов заплющив.