Але й йому не велося, як хотілося. Здобувшись на високий уряд, шпарко вклюнувся в торговельні справи — вклав туди все своє багатство,— його обози ходили у Гданськ, Вільно, Кенігсберг і навіть у далеку Австрію та Францію. Його купці продавали полтавські тютюни, сало, шкіру, мед, віск, привозили золоте шитво, сукна, вина, родзинки та всілякий інший крам. Одначе Петро заборонив купувати сукна та нитки за кордоном, українці мусили купувати погані московські сукна, нитки та панчохи, а потім було поставлено на кордоні розорні для українських купців митниці, далі відмінені українські пашпорти, й мусили купці видобувати ті пашпорти за великі гроші в київського губернатора, а по тому й українські обози зовсім перестали випускати через західні кордони, мусили бони волоктися в далекий Архангельськ. Й знову ж таки платити великі мита на російському кордоні. Поляки, німці та французи посилали до царя депутації, аби відмінив укази на заборону торгівлі з Україною, але цар стояв непохитно. З Україною торгівлі не мало бути. Й захиріла велика торгівля, лишилася дрібна в самій Україні, й настав розор для колись багатих купців, хухом пішли їхні добра. Ґалаґанові — насамперед. Не стало йому куди гнати на продаж свої воли, й тютюни він більше не садив. І буркотів невдоволено на ті царські заборони, й казав Полуботкові, що мають домагатися відміни їх.
Миля лишився з кіньми неподалік від кринички, а я, переступаючи через колоддя, пішов до полковника.
— Спасе Бог вашу вельможність,— привітався й зачекав, поки Ґалаґан закінчить розмову з старшим майстром. Коли той пішов, я ступив ще два кроки вперед.
— Я до вашої вельможності від пана гетьмана.
Ґалаґан простягнув руку:
— Давай цидулу.
— Цидули немає. Велено сказати вам, аби ви їхали до Глухова, бо потрібно погомоніти об тій самій матерії. Я бачив, як розгубився Ґалаґан.
— О якій матерії? — запитав, але по очах було видко, що відає, о якій, а запитує, аби оговтатись.
— Об тій самій,— ще раз притиснув я.
— Не відаю, про що йдеться.— І вдав надмірну заклопотаність, а вид відвертав і нервово м'яв у руках матерчаний сажень.— Не до гомінок мені зараз, бачиш же — млин лоційний будую і церкву також. Поїду — все розладнається, все пропаде. Не можу я церкву покинути, святе то діло. Богу угодне, обітницю я дав...— Ґалаґан ухопився за церкву й тепер затулявся нею і від мене, і від Полуботка, і від усього світу.
— Гетьман велів,— сказав я суворо, хоч на те вже й не був повноважений.
— Мені велить Бог,— так само одвертаючи вид, одказав Ґалаґан.— Він над нами всіма.
— Воля ваша,— мовив і пішов.
Ґалаґан дріботів поруч мене, і його великий живіт тремтів, неначе холодець. Либонь, почував сором, страх (навіяний з півночі страх був більший), намагався хоч якось затушкувати свою відмову, запобігав переді мною. Він і далі говорив щось про церкву, про пожежу, яка пожерла стару церкву, але я мовчав.
Ми підійшли до криниці в пониззі поміж кущів верболозу, де стояли наші коні та сидів на теслиці, покладеній на два обаполи. Миля. Біля його ніг стояв цебер з водою.
— Як водиця? — запитав Ґалаґан.
— Хороша вода. Холодна — зуби ломить,— відказав Пилип.
— Знаменита криниця. Скорикова називається. Стояв тут хутір запорожця Скорика. Викопав криницю... Був характерником. З нечистим знався. Бачили його в тій непевній кумпанії. І все біля цієї криниці. Й світилося на дні. Скарб він у ній заховав. І тоді мій батько з сусідом Уласом вирішили той скарб видобути. Улас лишився нагорі, а батько почав пірнати. За третім разом ухопив чобіт і вивергнувся з ним нагору. А той чобіт повен червінців. Він борсається в воді й гукає до Уласа: "Тримай" Та в ту мить чобіт порвався й золото шурхнуло на дно. А там як загуло, як завирувало! Гаразд, що батько встиг ухопитися за цямрину. Виліз, а Улас — бух йому в ноги. "Прости,— каже,— брате, прости. Хотів убити тебе за ті гроші, вже й сокиру вхопив. Убив би неодмінно, якби чобіт не порвався. Прости! Бог відвернув від того".
Потім скільки не шукали, не знайшли жодного таляра. Забрало їх джерело... Чи сила нечиста... А криницю ми освятили, й смачнішої води немає в жодній волості.
Я мовчав. Ґалаґан у обмін на свою відмову дарував нам баєчку.
— Не раджу більше нікому про це розповідати,— сказав я.
— Чому? — здивувався Ґалаґан.
— Нещодавно був царський указ, у якому записано, "не проявляет ли кто для скверноприбитства ложными чудесами при иконах и кладезях?" Дуже грізний указ.
Полковник розгубився.
— Та я що... Я так... Давно це було. А може, й не було...
— Ну що, поїхали, Пилипе,— взяв я у Милі повіддя свого коня.
— Куди ж ви,— насправжки заклопотався Ґалаґан.— їдьте на мій двір. Відпочинете самі, коні відпочинуть. І... той... дулівки скуштуєте.
— Тісний ваш двір, пане полковнику, і гірка дулівка. Ґалаґан насупився. Ясна річ, виглядало кепсько: канцелярист грубіянив полковнику. А тут ще Миля розтулив рот і прорік:
— Корова реве, ведмідь реве, а хто кого дере, і чорт не розбере.
Він часто казав приказки, які не стосувалися ні до чого. Скаже, а воно тулиться, як горбатий до стіни. А може, цього разу приказка таки була до діла? Бо й Ґалаґан почервонів. Простакуватий, нелукавий Миля в той же час мав око пильне, гостре. Либонь, уловив, що в мене щось не склеїлося з паном полковником.
* * *
Довго я не спав сеї ночі. Лежав і думав. Чудно думав. Про себе, про Ґалаґана, про всіх інших, які не їдуть у Глухів на гетьманів поклик. Про всіх нас. Либонь, ми втратили себе, розвіяли серед цих розкішних лук, гречаних полів, садів, які цвітуть так, як цвіли перед гріхопадінням людським. Ми мовби й не завойовані, але й не вільні. При нас наша зброя, з нами наша молитва, але зброю ми виймаємо за чужою командою і молимося за здоров'я чужих державців. Ми п'ємо студену джерельну воду і вдихаємо п'янкий запах бузку, й не помічаємо, що ті запахи отруєні чужим порохом. Почуваємо, що щось не так, та нам чогось не вистачає до великої сміливості, великої самопожертви. До того ж знаємо, що можемо померти за найменшої провини, тобто з того, що завдадуть нам у провину: безліч дрібних страхів, дрібних справ поглинають нас без решти. Ми заспокоюємо себе, кажемо, що живемо за законами батьків, за договорами, які уклали наші визначні антецесори, й волимо не помічати, що давно не дотримуємося тих законів, а договори сповідаємо, як того вимагають наші поневолювачі.