Але навіть вітряні хвороби не поширюються з такою швидкістю, з якою розлетівся по всій Україні той грізний указ. Либонь, то було вчинено навмисно, аби таємниця стала не таємницею. Ми, канцеляристи, шепотілися по кутках, обговорювали його з усіх боків і не знаходили в ньому жодної світлини. Ще в більшому клопоті була старшина. Гетьмана рідко бачили на людях, до гетьманської світлиці заходили то Жураківський, то Савич, то Чарниш, лишалися там подовгу, щось обмірковували. Через те я не наважувався потурбувати гетьмана своєю дрібною справою, та якось, влучивши час, що він був сам, зайшов і розповів про Ілька. Й навіть те, що Миля хотів убити Ілька, а я випустив його.
Гетьман довго мовчав, спроквола ходив по світлиці. На стінах світлиці висіли ікони, багато ікон, та кілька картин. Гетьман зупинився біля картини: "Ісус розмовляє з самаритянами".
— Добре, що не взяв гріха на душу,— мовив, і по довгій хвилі: — Певно, він не один. Ще є інші... під ферулою тамтешніх посіпак.
Я гаряче заперечив:
— Всі наші хлопці готові віддати життя за Україну.
— І ти? — раптом запитав Полуботок.
— Я — найперше! — вигукнув.— Я давно хотів сказати... Тобто... Не знав. Був, як лепеха. Але тепер... Ступлю на рокову кладку... Вірте, дядьку Павле...— вперше назвав так.
— Навіщо ж на рокову, сину,— сказав Полуботок, і те "сину" сльозою одізвалося в моєму серці.— Ти ще маєш одружитися, народити діти... Виростити козаками, справжніми українськими козаками. Але віддані, щирі козаки нам потрібні й зараз. Якщо хочеш прислужитися...
— Сповню будь-яке веління!
Жертовний вогонь горів у моєму серці. Я весь палав, як у горні, я горів любов'ю до моєї вітчизни, до люду свого приниженого, і в синіх вимріях бачив себе в подвизі, в смертельному бою. Я сказав собі, що боротимуся до кінця й погину за правду.
— Не треба... так запальне. Може, й на те прийде час. Але зараз... Ми мусимо громадою, всім народом обстояти свої права та вольності. Якщо обстанемо себе всі гуртом, не можуть не сповнити нашої волі.— І, повернувшись різко, на закаблуках: — Тримати язика на припоні вмієш?..
— Умру...
Полуботок наморщив чоло.
— Не треба вмирати. Справа проста. Поїдеш до полковника прилуцького Ґалаґана й покличеш його сюди. Скажеш йому, але тільки йому, особисто, щоб не гаючись правував до Глухова: "Потрібно погомоніти об тій самій матерії". Тільки оце, й нічого більше. Він сам знає, об якій матерії річ. На шляху зворотнім заїдеш до Якова в Лубни... Щось він давно виду свого сюди не являє.
Я поміркував і пригадав, що од самого Різдва не бачив Якова, а отже, й Оленки. Диво, чого їх немає? Раніше він наїздив кожні два-три тижні. "Батечку, батечку",— так і дзвенів його голос, і вертівся біля Полуботка, а тому це вельми подобалося. Не любив Полуботок крутіжу, не любив людей суєтних, влазливих, а от Яків Маркович полонив його душу.
— Він мені також потрібен в тій самій справі,— немов виправдовуючись, мовив гетьман. Я вклонився й вийшов.
— Візьми з собою когось з козаків.— Ці слова наздогнали мене вже за порогом. Я взяв з собою Милю.
Їхав, і було мені весело й сумно воднораз. Сумно, що настали на Україні такі трудні часи, й радісно, що таки не пропав, що ось граю добрим конем, в добрій одежі. На мені жупан синій сукняний з опушкою внизу, чоботи козлові,— й сповняю пильну справу, а основне, що знаю, для чого живу й чого хочу.
Спали весняні води, ріки входили в береги, хоч подекуди повінь позносила містки, доводилося переправлятися глибокими бродами, й дороги ще не попросихали. Миля весело посміхався, либонь, він був створений для мандрів, для життя безпечного, безмрійного — для дороги і всіляких пригод. Хоч того разу особливих пригод нам не трапилося.
Я вирішив заїхати в село, звідки пішли мої предки, зізнаюся: мені трохи хотілося похизуватися перед сільчанами, які колись відступилися від мого батька...
Їхали мимо хутора, в якому мені подавала напитися красуня-дівчина, котра так байдуже, так холодно дивилася на мене, я завернув на хутір, і ми напоїли коні з коритчатка, прибитого до колодязя, й напилися самі, нам подав відро та питуна батько тієї дівчини, він дуже постарів, я запитав, де його дочка, й він відказав, що замужем у сусідньому селі. Їхав через знайомий пастівних з двома могилами — ляською і козацькою,— кажуть, тут колись відбулася битва; мимо хреста, під яким лежали давні гарячі коханці, потяті ревнивим мужем. Все було знайоме й незнайоме, серце стискалося, але стискалося в якійсь пустці.
І розвіялося моє бажання величатися перед сулимівцями. Я поминув село. Під самими Прилуками минули обоз воловий, який віз деревину. Миля запитав у одного гайдая, чий це обоз і куди він правує, гайдай відказав, що обоз — пана полковника прилуцького, правує до Удаю, де пан полковник хоче поставити млин лоційний, великий. Пана полковника ми здибали на березі Удаю серед обкорованого колоддя, плах, дощок. Пригрівало сонце, й підбита песцями лямпарова вильчура та червоний шовковий жупан пана полковника лежали на колоді, він був у льняній сорочці, піджупаннику, без шапки, жваво, навіть весело віддавав якісь веління, вимахував руками, щось міряв кроками. Мабуть, міряв свій майбутній лоційний млин, який збирався спустити на воду цієї весни. З себе пан Ґалаґан тілистий, дорідний, здавалося, велике черево тільки й втримує тугий шовковий пояс. А сорочка аж репалася на його плечах. Підстаркуватий пан Ґалаґан — дотепний, охочий до всіляких жартів і кабешів, жартів грубих, а то й жорстоких, безжурний і безмрійний. "Була б тільки чарка, а до чарки дівка". Мріє тільки бідняк, багатому це ні до чого, у нього є багатство. Ґалаґан бравував своєю неосвіченістю: "Ми люди прості, по колегіях не вчилися",— похвалявся високим протегуванням: "нас цар жалує своїми милостями". Ті милості проросли з смердючого зерна, з допомоги, яку надав Ґалаґан москалям по зруйнуванню Запорозької Січі, колиски нашої слави та вольності. Каяттям Ґалаґан не переймався й далі жив весело. Надто полюбляв заявитися до якогось свого приятеля, теж пана, у якого зібралися гості, в драній свиті, постолах, підмальовував фарбою твар, міняв голос. Здійнявши шапку-бирку, доповідав "своєму панові": "Здохлу свиню я вже закопав" або "Нужник почистив", пани за столом бридилися, кривилися, а господар на їхнє обурення звертався до "наймита": "Чарку вип'єш?" — "А чого ж",— відказував той і сідав до столу. Деякі гості підводилися і йшли, деякі починали проганяти нахабного "наймита", а кінчалося все реготом, коли Ґалаґан скидав з себе наймитську машкару, втирався і всі впізнавали його. Уславився пан Ґалаґан і іншими витівками, але уславився також й своєю хитрістю.