Але виявляється, що справедливість є мала і велика. Велика, це загинути за Україну, загинути на велелюдді, красиво й почесно. Але здебільшого маємо причетність до справедливості малої. Коли людина поступається по дрібочці, по цяточці, коли щоденні вигоди штовхають її до тих поступок, і вона ледве чи й помічає те. А якщо і помічає, то: ну що залежить від отакої дрібниці. Звісно, вона розуміє, що вчинила нечесно, але вчинок той такий маленький... А за нього можна понести велику кару. Як оце ниньки. Ну, посвідчу я на користь Кирила Копила, п'янички і перелюбника, захланного чоловічка... І мене самого візьмуть до тюремного ув'язнення. Й кому буде з того печаль? Хто згадає про мене? Заб'ють канчуками, згноять у ямі. І то нізащо. За п'яничку Кирила Копила!..
Посвідчу на користь тих, хто допитує Кирила, на користі, колегії... Про те знатимуть всі. Й цуратимуться мене. Показуватимуть пальцями. Я не зможу більше працювати в Генеральній канцелярії. А основне, я не зможу поважати себе А ще таке: "Люби, Боже, правду". А правда така, що гірша неправди.
Почувався щиглем, загнаним в сильця. Я боявся сказати щось таке, об чім шкодуватиму довго, можливо, все життя. Я боявся не сказати нічого... бо теж можу шкодувати, вже не на волі, а за ґратами. Серде моє тіпалося й тремтіло, і в голові гуло, як у порожньому комині. Мені здавалося, вивідники все розуміють, про все здогадуються, бачать мене наскрізь.
Одначе людина не щиголь, її розум верткий і хитрий, він прагне отієї середини, якої здебільшого немає і яку іноді вдається знайти. Я знайшов її вже на порозі кам'яниці, до якої мене привели. Кам'яниця колись була коморою, в ній зберігали щось цінне, бо двері — оббиті залізом і вікна вгорі маленькі, заґратовані. Під стіною стояв стіл, за ним сиділи тілистий прокурор Хрущов, майор з хвацькими вусиками та гострими бровами і військовий писар, а трохи збоку, на ослонці без спинки — сотник Мануйлович, який вдавав байдужість, але тільки вдавав, у його очах присипані сірим попелом байдужості тліли іскри. Він перший і розкаже про мене все.
Я став посеред кам'яниці, розглядався. Розглядався навмисно довго, трохи відкривши рота.
— Ти будеш канцелярист Іван? — запитав майор, перед тим заглянувши до паперу, який лежав перед ним.
Я не відгукнувся, розглядався далі. Якісь гаки попід стіною, либонь, на них вішали копчені окісти, в стелі — діри.
— Ти єсть Іван Сулима? — вже голосніше запитав майор.
— Га, що? — сказав я і подивився на майора. Той зглянувся з прокурором.
— Ти що, погано чуєш? — обізвався Хрущов.
— Еге ж, прийшов оце,— відказав я. Прокурор і майор зглянулися знову.
— Він глухий? — запитав прокурор Мануйловича.
Той знизав плечима.
— Здається, трохи недочуває.
— Нащо ж його тримають у канцелярії?
— Пише справно. І грамоту знає.
Майор підвівся й підійшов до мене.
— Що ти чув учора на валу? — гарикнув просто мені в обличчя.
Я витріщив очі.
— На валу! — прогримів майор.
— Кавуни їв. Солодкі,— голосно, вельми голосно відказав я.
Тепер ми кричали обоє. Майор допитувався, про що гомоніли канцеляристи на валу, а я плів йому, що на думку збігало. Врешті майор утомився, підійшов до столу, взяв аркуш паперу й написав на ньому: "Про що учора ввечері розмовляли канцеляристи? Що казав про Орлика Копил? Він читав якогось листа?" Я покрутив головою і написав: "Паперу в Копилових руках я не бачив, а про що говорили канцеляристи, не знаю. Бо глухий. Колись упав з коня". Я бачив, як осміхався Мануйлович. Либонь, йому подобалося, як я воджу по пустирях вивідників. Вони ж ще трохи поморочилися зі мною й відпустили. Хоч майор і висловив сумнів:
— Цей хлопець зупиняв усіх інших, казав, щоб не згадували Орлика. Отже, він чув.
— Може, щось і чув. Через те й застерігав. Він і зараз дещо чує.
Я йшов через греблю з Веригіна, і вже веселіше цвірінчали горобці, й іволга мовчала, а на осокорі щебетали дрозди.
Тепер я думав про те, хто виказав Копила, хто переповів усю розмову на валу. Нас було шестеро, Миля — сьомий. Хтось із семи. Звичайно, не Миля. Отже, хтось із п'яти.
Думав і думав, до розлому в голові, й ні до чого не міг додуматися.
Всі, кого допитувано, пішли стежкою, яку вказав Пастух: були п'яні, нічого не пам'ятаємо. Дознання обірвалося раптово: хтось вночі вийняв з прибоя патика, яким зачинявся льох у дворі колегії, і Копил утік. Якийсь зичливець допоміг йому втекти, бо й обох вартових було підпоєно, вони спали на соломі біля погреба.
— Які сміливці,— казав мені Ілько.— Там же стільки сторожі. І Копил також... Хто б міг подумати... Миршавий, нікчемний. Куди він міг податися?
— Звідки я знаю.
— Може, й справді мав від Орлика якийсь знак? То такий чоловік...
— Який?..
— Славний. Хіба не так?
Я чомусь промовчав.
З Чернігова приїхав темний, як хмара, Полуботок. Розмовляв, а в очах печаль і холодок зимовий.
А тим часом з колегії летіли листи густіше, ніж листя з осінніх беріз. Колегія виставляла себе захисником усіх покривджених і під'юджувала козаків та селян подавати скарги на старшину. Вельямінов діяв підступно, йому найперше було потрібно сколупнути весь нинішній український уряд і посадити на його місце своїх урядовців. І вже в селі Погребах побито старосту, і вже старшину Данила Забілу натовп тягнув по вулиці за волосся. Ся остання новина розвеселила всіх у Глухові. Данило Забіла — чоловік ворохобний, відчайдушний і вельми лихий, він писав доноси ще на покійного Скоропадського, оббріхував його тяжко, буцімто гетьман якшається з Орликом та Карлом, буцімто звиває кубло зради, буцімто лютує і немилосердно карає людей. Все те було неправдою, і ось врешті покарали самого Забілу, котрий тепер писав те саме на Полуботка й раяв москалям, як краще потолочити українську старшину, прибрати її до рук.
Полуботок видав універсал, аби люди на московські під'юдливі поклики не піддавалися, сиділи тихо, працювали, землі один в одного не одбирали, самовольств не чинили. На всі незлагоди є закон, потрібно звертатися до суду, до Генеральної канцелярії, а не до колегії.
Кілька чоловік вже наступного дня забрали позови з колегії. Вельямінов знесамовитів, примчав з Веригіна. Кипів і бризкав піною кричав і погрожував. Його прозорі, ніби налиті голубою водою, очі посатаніли. Важко було збагнути, що це за чоловік. Чи є в нього душа і, якщо є, що в тій душі. Людського закону там не було. Бога й поготів. Він скрипів, жахтів, а гетьман сидів на фотелі спокійний. Кілька старшин горбилися під стіною на лаві: