— Правда, правда,— загомоніли старшини.
...Та й поприкушували язики. Бо вже через два тижні прийшов у Глухів царський указ, одразу в колегію і в гетьманську канцелярію, де було написано, що гетьман не може нічого чинити, не погодивши з колегією, і що "...кожен може являтись прямо в колегію, не боячись козацької старшини". І самій старшині дали пристрашку. Другого вересня прийшла звістка з далекої Ладоги, що на каналі помер Іван Черняк, наказний полковник полтавський, а небавом ще одна — кілька стародубських козаків поскаржилися в Пітер на свого наказного полковника Журавського, й звідти, з Пітера, прийшов указ: зичимо покійнику на небі вічного упокоєння, в обох полках обрати полковників із москалів, яких — буде указано осібно. Отак і Журавський ніби опинився в покійниках. Той указ вкинув усіх у тяжкі роздуми. Навіть я, дрібний канцелярист гетьманської канцелярії, стояв при місяці під тополями й думав: на велику веремію заходить, великий вогонь розгоряється, багато людей згорить на ньому. Можна й собі пообпалювати крильця. А світ такий гарний, такий ясний. Дозрівають у садах яблука, місяць сріблом землю заливає... Дихай, радуйся, живи. Не радується! Для чого жити? Протирати штани в канцелярії, дивитися, як занепадає світ, у якому наші предки жили по власній волі?..
А вже увечері кілька канцеляристів, і я з ними, сиділи на валу й ласували кавунами, якими нас пригощав Миля. Кавуни були великі, темно-рябі, хтось висловив здогад, що вони з-за Есмані, з Веригіна. Я захвилювався й запитав Милю, чи то правда, що кавуни з Веригіна, і в кого він їх купив.
— Та що я такий дурний, щоб купувати,— здивувася Миля.
— То ти, виходить, украв?
— Хіба то крадіжка, набрати кавунів,— аж обурився Миля.— Одвіку їх крадуть... беруть тобто.
— Впіймають на греблі з кавунами, кинуть під млинове колесо,— сказав Ілько.
— А я не ходжу через греблю. Я човником... Як воно часто ведеться, розмова розпочалася з житейських клопотів, а доскочила до справ великих. Чомусь згадали Мазепу, маленький червононосий канцелярист Рукавиця мовив, що од Мазепи пішло все лихо, з ним погодився інший канцелярист, Кирило Копил, який сказав, що Мазепа перехитрував сам себе. Ховався й ховався з своїми намірами, поки Петро не розтягнув усіх козаків українських, тих під Ревель, тих на Ладогу, тих ще кудись, і лишився гетьман зі жменькою війська, та й те нічого не знало, аж поки Мазепа не привів його до Десни та не сказав, що йдуть до Карла.
— Старий він був уже для такого діла,— мовив Рукавиця.— В цьому вся причина.
— Може, й правда,— погодився Копил.— Коли б на його місці був Орлик... Сміливий чоловік і розуму великого. "Видячи Москву, обставлену многими силами і укріплену на морі та на землі, всім стає страшно й небезпечно, всі мають з'єднатися у союз військовий",— прочитав по пам'яті з Орликового універсала.— Про те ж і король Карло писав: "Зверніть погляди на катівські пристрої, в Москві заведені, подивіться на народи, державі Московській підкорені, й страшні знаки тиранства постануть перед вами... Кому віра, свобода вітчизни, жон і дітей життя дороге, ті проти своїх гонителів, злобителів і утискувачів повстануть".
Канцеляристи загомоніли, декотрі — обережно, застережливо, а декотрі й гаряче, бо вже випили трохи. Від Полтавської баталії минуло тринадцять літ, про неї, про шведчину знали в основному з оповідей старших, ті події хвилювали багатьох козаків, вони перегравали їх по-своєму і тлумачили також.
Про Мазепу гомоніли старі й малі, і то по-різному, тобто гомоніли люди прості, старшинам і урядовцям до тих розмов було зась, хіба що в колі тісному, де довіряли один одному. Про Орлика ж спогадувати було небезпечно взагалі. Запеклий, сміливий, розумний, освічений — знав латину, грецьку, французьку, німецьку, польську, шведську й ще кілька мов і розсилав на тих мовах реляції до королів та султанів, зумів подвигнути на війну проти Росії турків, і ті оточили російське військо понад Прутом, і вже цар готувався здатися в полон з усім військом, проте вдалося підкупити візиря, котрий командував військами і якому пізніше це коштувало в Стамбулі голови. І сам Орлик зібрав чимало війська з тих, хто встиг проскочити з Мазепою під Переволочною на той бік Дніпра, покликав запорожців, повів на Україну, дійшов до Білої Церкви, та, як вже те бувало не раз, зрадили його невірні спільники — татари й мусив відступати. Тепер Орлик десь ховався, по його слідах гнали царські хорти-посіпаки, Петро наказав виловити Орлика, чого б це не коштувало, Орлик вважався найбільшим державним злочинцем.
А тут, підігріті горілкою, хлопці розбалакалися, розсміливились, казали про нього похвальні слова. Я намагався їх погамувати, переводив розмову на інше, але вони верталися на те саме тирло. А там же тільки чорна збита земля, що з того можна взяти собі на зажиток! Мазепи немає, Карла також, а Орлик віється по світу. Мені самому було цікаво все те, й холодив серце страх.
Розійшлися, бо почав накрапати дощ. А вранці, ледве повставали, прийшли до нашого куреня капітан з двома солдатами й повели Кирила Копила з собою. Ми кинулися до гетьмана, але його не було — від'їхав до Чернігова. Савич й слухати не хотів про те, щоб заступитися за свого канцеляриста, ледве вмовили його написати цидулу. Її поніс у колегію Борзаківський. Йому вдалося домовитися тільки про те, що при вивідних розмовах буде присутній глухівський сотник Мануйлович. Того ж дня почали по одному викликати тих, хто вчора увечері був на валу при крамольній розмові. Першим покликали канцеляриста Василя Пастуха, він повернувся пом'ятий, а трохи веселий. Розповів, що дізнання веде якийсь майор, але при тому присутній сам прокурор колегії Михайло Хрущов, напосілися вони на нього вельми, але він обвів їх довкола пальця, сказавши, що був п'яний і нічого не пам'ятає. Я пригадав, як мався вчора Пастух, він справді здебільшого мовчав, пив горілку та їв кавуни. Одначе що буде з іншими? Й що казати мені? Також видавати себе за п'яного? Але в те ніхто не повірить, всі знають, що я не п'ю. Сказати правду? Те супротивне моїй совісті, всьому, чим жив, про що думав останнім часом. Посвідчити, що нічого такого не говорили, в те не повірять, вони звідкілясь вже знають правду. Моє чоло оросили липкі краплі поту. Все на світі надто просто й непросто. Існують тільки дві сторони — чорне й біле, добро і зло, любов — ненависть, життя й смерть, правда та неправда. Цей вибір куций і здебільшого страшний. І страшний нині час. На який би край я не став, він смертельно небезпечний для мене. Або запроданець, або в'язень! Я — поміж двох каменів, і вони зітруть мене на борошно. І ось я вже йду слідом за солдатом. І такий я маленький-маленький, і тінь моя коротенька, не більше кроку. Солдат понурий і злий, і тінь його довга, рушниця теліпається за плечима й хляпають прибиті пилюкою чоботи. Йдемо містом, і всі зустрічні проводжають, мене хто подивованим, хто співчутливим поглядом, йдемо довгою греблею, у воді схлюпує риба, чорна лиска попливла в очерет і потягла за собою вервечку каченят, десь іволга п'є тягучий осінній сік пізніх вишень і давиться ним, виспівує коротко, кіркітливо, на Веригіні в присохлому листі сито виблискують велетенські кавуни на баштанах. Життя тече, життя вирує... Таким воно буде й без мене. Стрибають горобці на дорозі, й стрибають горобцями мої думки, шукають викруту. А його ж немає... Чорне або біле. Добро або зло. Горобці під решетом, і страшно... Неймовірно страшно. Всі йдуть по своїй волі, а я йду за солдатом. Ще нещодавно я був присутній на квестії і впевнив себе, що витримаю й сам будь-які випробування. Витримаю в ім'я добра та справедливості. В ім'я мого люду, в ім'я України.