І коли одного разу він прибіг захеканий та сказав, що завтра ми вирушаємо в дорогу, я не здивувався і в першу мить навіть не запитав, у яку дорогу й куди. А коли запитав, Миля відповів:
— Тутешні хазяїни, Панчук та Кіт, наймають гайдаїв.
— А хто це такі гайдаї? — знову запитав я.
— Ти й цього не знаєш? Погоничі волів. Будемо чумаками. Славне життя... Ні тобі управителів, ні тобі старостів та бурмістрів... Вольнії, як птахи. Воли йдуть, сонечко сяє...
* * *
Воли йдуть, сонечко сяє. І я йду поруч мажі, то моє батожилно стримить з воза, то на нього навіщена моя шапка. То мої дві пари волів. Чи то пак не мої, а Котові. Але поки що правую ними я. І вже знаю, що мої воли карасі та димки, а Милині — калини та линки. І вже знаю, що карасі — піристі, димки — темно-коричневі, калини — червоні, линки — світло-руді. А ще є у валці ляшки — білі, з жовтими плямами, половії — сіре з жовтим, мазії — темно-сірі, солов'ї — сірі, а ще є козії — ті, в яких роги розлогі, гостряками вбоки, космини — один ріг в один бік, другий — в інший, орли — роги вгору, турки мають роги розложисті, у шуляків роги нахилені донизу, шуті — зовсім безрогі, каплуни — воли хитрющі, і ще безліч назв за мастю, норовом, ходою, силою.
У мене дві пари волів, у Милі — чотири. Господар взагалі не хотів давати мені воли, його вмовив Миля, пообіцявши на перших порах допомагати мені. Він і справді допомагав, бо хоч я — хазяйський син, але полишив свій господарський двір ще дитиною й тільки влітку, та й то не завжди, навідувався туди. А воли чумацькії великі, як гори, дужі-предужі, є такі, що везуть по п'ятдесят пудів поклажі, а є й по дев'яносто, і є серед них кислиці — неслухняні, навіжені, ти до нього "ший-ший-ший", а він, замість вкласти голову в ярмо, крутить нею, неначе циган коробкою. А ще ж треба їх уночі пасти, в пастухи, чи, як кажуть чумаки, на вартівню, призначають по черзі всіх, по двоє чи по троє, вдень ті чумаки хропуть на возах, за їхніми волами наглядають інші. У валці п'ятдесят, а то й більше маж. У нашій — п'ятдесят і п'ять. Славно живуть чумаки. Та ще коли хороше товариство, та ще коли мудрий ватаг, який добре знає дорогу, гарний господар, він і порядкує, й судить, і мирить усіх у дорозі, у нього на грудях гаман з пропускною грамотою, або з ярликом, якщо валка, як оце наша, йде в Крим по сіль. Вирушають чумаки здосвітку, легко, без скрипу — щедро мазані — котяться вози, сяє Боже сонечко, в золотій високості заливається жайвір, чумаки йдуть гуртами, розмовляють, тільки ватаг пильнує дороги, я лежу в мажі. Читаю Тіта Лівія, якого купив у Комишні за півталяра. А сонечко вже підбилося до полудня, притомилися воли, пора варити кашу. Стаємо десь за селом, на громадському пастівникові або біля зимівника. Сидні-зимівничани люди привітні, голодні на новини, вони, до того ж, майже всі й шинкарі. Якщо немає поблизу зимівника, стаємо в балці. Дістаємо з мажі тріски, запасець дров — він має бути в чумака обов'язково, а також триніг, казан — всі мають роботу. Одні розпрягають воли, інші змивають пшоно, розводять багаття. Перепочиваємо три-чотири години, воли пасуться, чумаки сплять під возами або в тіні степової грушки. Далі ще один перепочинок, і вже ватаг зорить по сторонах — де ставати на ночівлю. Здебільшого він наперед намічає ті місця — щоб були вода та паша волам...
Дощі йшли всю весну, й трави стояли в людський зріст. Увечері чумаки варять галушки, гречані або житні. ... Булькотить у казанку вода, сонце тоне у високих ковилах, деркач дере в долинці сухе лико, й водяний бугай бугикає, відлякує простудженим басюрою некмітливих ворогів, а вже під одним возом обізвалася сопілка, а під другим — кобза. Серед чумаків чимало мастаків грати на кобзі, вони й мене приохотили, а що всі визнали, що кращого голосу, як у мене, ні в кого немає, то найчастіше припрошували до кобзи мене. І я обзвичаївся, й степ полонив мою душу, і я співав без угаву, неначе той птах. Вже не соромився, вже не боявся кпинів, виспівував своє горе, свою недолю й недолю всіх інших козаків та чумаків.
"Ой чумаче, чумаче,
Чом не сієш, не ореш?
Чом не сієш, не ореш,
І не рано з Криму йдеш?
Чом не рано з Криму йдеш
І чумаків не ведеш?,
"Ой, одного немає
Товариша вірного,
Товариша вірного,
Брата мого рідного.
Остався він у Криму
Сіль важити на вагу.
Варіть, хлопці, чабака,
Да й пом'янем чумака".
Мені самому найдужче подобалися пісні, в яких чумацька доля-недоля перепліталася з любов'ю. Особливо ось ця:
Думав я женитися, а тепер не буду:
Куплю сиві воли, чумакувать буду.
Ідуть воли, ідуть вози вискрипуючи,
А чумачок у кабачок вигукуючи.
Зійшло сонце веснянеє, стало пригрівати,
Стали воли чумацькії в степу приставати.
Викопаю криниченьку в степу в кремені.
Чи не прийде дівчинонька по воду к мені.
А вже ж з тії криниченьки орли воду п'ють,
А вже ж мою дівчиноньку до шлюбу ведуть!
І тоді я нахилявся низько-низько, ховав лице, ховав очі, з яких на бандуру скапували сльози.
Співав я "Ой у яру глибокім" і "Коло млина червона калина", її чомусь найдужче любили статечні чумаки (кличе, кличе дівчина козака до себе ночувати, а він дає їй одвіт, що в нього є жона та діти). Майже в кожного чумака є жінка та діти, виглядає чумаченька молода дружина, змарніла, скучила за ним, хоче ласки, хоче любові, мужа хоче, і був у валці, окрім мене, ще один молодий чумак — Яцько, той просто марив любов'ю, либонь, соромився з чумаками говорити про це, а мені попропалював вуха гарячими од любовної спраги словами, розповідав чувані десь од когось сороміцькі бувалиці, розжохував себе, розжохував мене, й мені снилися ночами розкидані білі руки та гарячі перса, й пробуджувався я в жару та шепотів молитви. І співав я "Ой не пугай, пугаченьку", перейняв од старих козаків чотири думи — пам'ять у мене на думи та вірші була просто надзвичайна, а також дуже подобалися чумакам псалми. Ніхто так гаряче не молиться Богу, як чумак, бо ж надто далека перед ним стелеться дорога, й багато чигає на нього небезпек, в одвіті він за воли та добро хазяйське.
Полюбив бандуру... "Тільки й зосталася йому бандура подорожняя. Кобзо ж моя, дружинонько вірная. Бандуро моя мальованая. Де ж мені тебе діти? А чи у чистому степу спалити, і попілець по вітру пустити. А чи на могилі положити?" Полюбила й вона мене, пасу вночі при долині воли й перебираю тихо бунти, баси та приструнки, міг би стати бродячим кобзарем та заробляти кобзою на хліб, одначе не пройшов кобзарської науки в сліпих кобзарів, а без того вони "визвілку" не дають, та й не збирався я ставати бродячим кобзарем, просто мав втіху від гри. І відтоді вже не розлучався з нею. Вона найкраще гамувала моє горе й очищала душу.