Тепер бачив натовп і, коли повертав голову, тих, які стояли на ґанку,— полкових осавула, писаря, хорунжого, Хоменка, а також носачівського сотенного писаря та хорунжого. Солонця не було, він, як я зрозумів з розмов, лишився вдома, на що деякі козаки нарікали. Полковий осавул бликнув на натовп з-під острішкуватих брів гострими очима — у тому позирку — погроза й притамований страх — і звелів писарю читати царський указ, той самий, яким заборонялося обирати старшин. Сам же взяв у хорунжого короговку й тримав напоготові, аби оддати її Хоменку.
Писар ще не дочитав указу, він затнувся, зашпортнувся на якомусь слові, відшукував його пальцем, і тоді з натовпу пролунало:
— Бридня!
— Що бридня! — подався вперед осавул.
— Все бридня. Ти приїхав зламати наш закон, а нас живих оддати в оренду оцьому недомірку. Це — живодер. Ми вже знаємо. Отакий зашмарканий, і живодер.
— Та ви... Та я...— бризнув слиною осавул.— Я вас у ріг баранячий... У секвестр!
— Нас — у секвестр!
Натовп сколихнувся і враз перетворився в живий вир. Неначе буря пролетіла по ньому, й були це вже не ті люди, які стояли щойно, а зовсім інші. Одмінилися обличчя, голоси, порозправлялися плечі. Я теж відчув дивну тривогу та дивне піднесення, одначе намагався погасити їх: я тут чужий, мені немає ніякого діла до того, що відбувається на цьому майдані. Стояв тихо, осягав усе вповні. І дивувався. Люди сподівалися справедливого рішення, але хіба вони не розуміли, що його не може бути, що веління впало зверху, од самого царя. Так, вони про те просто не думали, не мислили в той бік,— яка то сила цар і що він може зробити. Який він грізний, жорстокий і нещадний, знали всі, про це шепотілися за ятками на базарі, оглядаючись по сторонах, гомоніли в шинку. Цар видушив батуринців, знищив Запорожжя, тисячами гнав люд на криваві війни... Я про царя не склав уповні власної думки, чимось він мені подобався, чимось не подобався, але боятися я його боявся. Мали б розуміти це і носачівці.
Але цар був десь дуже далеко, а несправедливість — тут, у них.
Увесь час думав: ненавидіти царя чи ні? Він перекаламутив моє життя, забрав у мене найдорожче. Але ж він не знав мене, вчинив так з якихось своїх причин. Я то ненавидів його то знаходив йому якесь виправдання, я багато читав про королів, імператорів, їхня воля — висока, продиктована чинниками, незрозумілими простим людям. І хоч вже не міг думати про царя, як думав раніше, коли навчав мене Феофан Прокопович, особистого ворога в ньому не бачив. До того ж: будь-яка влада — від Бога, опиратися владі — опиратися Богові, це непростимий гріх, за це на тому світі чекає кара.
Я ж подумав, що ці дві сили зовсім різні й нерівні, навіть хотів сказати про це, але розумів, що мене ніхто не послухає, та й не моє це діло. Вони ось тут, під захистом оцих стріх, тополь, оцієї церкви мають себе за поважну силу, а чи й просто не думають про те, вони бачать неправду й не можуть з нею примиритися.
Люди вже не гомоніли, а кричали, підносили кулаки; роздратування, злість все дужче й дужче опановували ними. Так опановує тривога зграєю граків на деревах, якщо десь унизу, в чагарях появиться кіт або пес. До того ж давно не було дощів, дві пожежі за тиждень, бортний злодій, медяна десятина, а тепер їм ще нав'язують чужого недоброго чоловіка в сотники. З ним їм жити, з ним іти на війну!
У цей час осавул хотів передати короговку Хоменку, той уже простягнув руку, але натовп витиснув з себе кілька чоловік аж на ґанок, вони опинилися поміж осавулом і Хоменком. І вже чиясь рука вихопила в писаря царський указ і жбурнула під ноги, й загупотіли важкі чоботиська, втоптуючи грізне цареве послання в порох, й хтось вже тягнув до себе короговку, а осавул її не віддавав. Я злякався. Тепер уже бачив не сотню облич, а одне, спотворене гримасою гніву, з великими, вибалушеними очима, темною діркою рота, з якої вилітали погрози, прокляття, свист. Це було безстрашне обличчя, яке не знає спину. Натовп не може, не вміє розмірковувати, він живе пристрастями, а не розумом (в кожного ще й своє горе, своя кривда, своя озлобленість, вони долучаються до кривди спільної), в ньому є кілька призвідців, людей дужих, безстрашних, хоч буває й навпаки: люди нервові, слабкодухі, зі знесеними гнівом на коротку мить угору душами зварйовують усіх. І тоді стається вибух. Це схоже на початок льодолому на річці. Все мовби ще стоїть непорушне, і враз зводяться сторч крижини, й чути тріск, і небезпечні тріщини-щілини зміять по кризі. Те я спостерігав не раз на Десні та Дніпрі, й сам одного разу опинився посеред такого пекла. Розбурханий натовп — це не сто чи скільки там душ, це одна душа, найвищі звитяга та гнів однієї душі стають звитягою та гнівом усіх. І знову я подумав; знають вони чи не знають, що цей указ писаний на всі полки й сотні, а не тільки на них, знають, що буде потому?
Короговку вирвали, й два чоловіки понесли її в церкву, полковий осавул був притиснений до стіни, стояв білий, як полотно. Хоменко шаснув попід руками козаків до судовні й виліз через вікно та подався городами. А тим часом кілька чоловік привели попід руки Солонця. Він, либонь, хоч і вдавав, що його ведуть силоміць, готувався до цього — ніс під пахвою загорнуту в рушник паляницю. Козаки, що стовпилися на ґанку, розступилися, деякі посходили на землю, й Солонець підійшов до полкового осавула. Але той крутнувся на закаблуках, аж майнули в повітрі вуса, й пішов до судовні. У дверях на мить затримався, показав кулака й зник. Солонець зам'явся, потиснув плечима й пішов за ним.
Натовп знову завихрив, знову сині жупани натиснули на ґанок. Я вхопився міцніше, аби мене не скинули й не затоптали. Я не пройнявся палом натовпу, був чужаком, стороннім і судив збоку — тверезо та ясно. Знав напевно, що ці люди не викричать нічого, окрім біди. Не знаю, звідки в мені взялося таке розуміння — з прочитаних книжок, з того, що жив у великому місті, де міцна влада, й бачив, чим закінчується будь-який непослух, пам'ятав, як шмагали різками здоровенних, як бугаї, філософів і богословів, котрі позбиткувалися над крамарями, найдужче ж пам'ятав Пітер і страшні кари, від яких конали найвищі урядовці царства. Поки що тільки сказано гострі слова. Але з слів усе починається. Спочатку було слово. В цьому випадку — царське слово, яке втоптане в глей яловими чобітьми. Що ж буде далі? Цар не подарує їм цього, він не звик, щоб його слова втоптували в багно, за його наказом стинають голови тисячам ні в чому неповинних людей. А може, їх і справді потрібно втоптати в багно? Я злякався цієї думки. Я звик коритися великим і малим можновладцям, ніколи не помишляв про будь-який спротив, то більше цареві. Попи читають за його здравіє молитви й закликають молитися за нього нас, бо цар — Божий помазаник, намісник Господа на землі. Він там, над усіма, донедавна я не задумувався над його діяннями, вони взагалі були далеко від мого житейського поля...