— А хто ти будеш, парубче, що обтираєш пилюку попід чужим тином?
— Спудей,— відказав я, поштиво підводячись і здіймаючи шапку.— Миркач.
— Спудей,— здивовано вигнув вигорілу на сонці брову козак.— Чого ж сам? Спудеї в гурті ходять. І кунтуш на тобі козацький, хоч і обтріпаний.
Тоді ще по дорогах ходило безліч усілякого люду — ті ж спудеї-миркачі, мандрівні дяки, яких ще іноді називали дяками-пиворізама, ченці, котрі покинули монастир з якоїсь причини, але майже всі вони ходили в гурті. Стануть під вікном у багатого господаря, заспівають канта. Сам канта не заспіваєш. Я вирішив нікому не давати приводу для висновків про свої сумні справи й трохи затинаючись, сказав:
— Одбився од гурту. А кунтуш — батьків.
— Це — кепсько,— тягуче, знічев'я волік балачку козак.— Самому в дорозі погано. Всяке може трапитись. Розбійники найчастіше чатують на самотніх перехожих... Чи захворів... То вже кінець. А що ж ти, спудею, вмієш? Чим на хліб заробляєш? Які науки пройшов?
— Фару. Інфиму…—белькочу я.
— А чим-таки заробляєш на хліб?
Я розгубився, Хоч увесь цей час у дорозі тільки й думав про те, до чого мені вдатися і яким робом прохарчуватися. У шкіряному мішку, зав'язаному налигачем, який правив також за лямку, лежала кобза о трьох струнах, але не наважився видобути її. Мені здавалося встидним отако ні сіло ні впало веселити посеред дня грою на кобзі — на батьковій кобзі — незнайомих людей, та й не мав я на те права, "визвілка", щоб заробляти кобзою гроші, те право міг дати тільки справжній кобзар. Побринькати може кожен, повеселити сусідів, а от грати за гроші...
— Трохи вмію співати. В хорі,— вибовкнув і зрозумів, що сказав дурницю,— Молитви знаю, читати вмію.— І враз мовби щось сяйнуло в моїй голові: "Алевенгок". Псалтир, звичайно, вирішив не показувати.— Є в мене книга, дуже цікава. Можу продати.
— Книга? — здивувалися козаки.— Ану покажи. Я розв'язав торбину і дістав Алевенгока. Козаки крутили в порепаних, муругих од люльок пучках книгу й так і сяк, не могли знайти її початку — вона була без палітурок і писана не по-нашому.
— По-якому ж це воно писано? — запитав таранкуватий, з лисиною на всю голову козак і для чогось пошкрябав нігтем по книзі.
— По-німецьки,— пояснив я.
— Поглянь, і сюди німець сягнув. Про що ж він розказує в цій книзі?
Вже охмолостався, почав пояснювати жваво і, як мені здавалося, зрозуміло:
— Книга сія про тіло людське, про його обсервації через мікроскоп...— і затнувся на цьому слові. Сам тільки двічі бачив мікроскоп у старшого лікаря академічного і раз заглядав у скельце. Боявся, що козаки нічого не зрозуміють, і намагався пояснити їм якомога краще.— Є така коробочка з скельцями, які збільшують. Ті скельця збільшують все в тисячу разів. Береш, скажімо, з голови волосину, кладеш на нижнє скельце, а бачиш голоблю...
— Го-го-го,— зареготали козаки. Вони сприйняли мою розповідь за витівки штукаря, мартопляса, мовляв, од у який спосіб заробляє на хліб цех миркач.
Я захвилювався.
— Справді волосина здається завтовшки з голоблю. А якщо капнеш на скельце слини, то побачиш незчисленних тварин, істот тобто, кругленьких і довгеньких, безмірно малої фігури. Капнеш оцту — вони всі одразу вмирають.
Козак, перестали сміятися, перезиралися.
— Ану прочитай… просто з книги,— сказав довгошиїй козак, вочевидь не вірячи, що таке може бути написано.
Я прочитав одне речення по-німецькому й одразу його переклав: "Тіло людське суть лузгою покрите, і лузга захищає його". Бачив розгубленість на обличчі козаків і поспішив їй пояснити:
— Тут оповідається все про тіло, яке воно, з чого, і які його факціи А знаючи це, легше лікувати людину. Кожна частина тіла потребує своїх ліків.
— Покрите лузгою,— мовив, мовби про себе, лисий козак і помацав шкіру на руці.
— Лусочки ті такі маленькі, що їх простим оком не видно,— розтлумачував я.— їх видно тільки під мікроскопом.
— Це як у щуки чи в окуня? У тебе, Охріме, як у карася,— кинув третій козак, і всі вони засміялися. Засміялася й шинкарка, яка стояла в дверях шинку. Я розумів, що не треба було показувати цю книгу та читати з неї, одначе було пізно.
— Мда-а, мудраційна книга,— сказав довгошиїй козак.— Не нашого, знать, розуму. А що, коли б оце лемішки під цю саму мізорскопу кинути, га, хлопці? Може, і в ній тварюки гасають? Роззяв, Грицьку, рота, я подивлюся на твій товар.
Козаки реготілися, аж луна йшла понад річкою. Хихотіла й шинкарка.
— Шкода, що її, лемішки, не лишилося. Дай, Хтодорко, спудею кваші, може, в ній тих тварюк менше, повтопли.
Хтодорка чомусь не поспішала, й козак мовив з притиском:
— Дай, не шкодуй, я заплачу.
Хтодорка винесла кухоль кваші й скибку хліба.
Я жадібно з'їв хліб і випив квашу.
— Насип йому, Хтодорко, кваші ще,— знову вимогливо мовив козак, і шинкарка, хвилину пом'явшись, пішла та винесла ще один кухоль кваші. Тепер мені кваша не засмакувала, була якась гірко-кисла.
Подякував козакам, подякував шинкарці, поклав книжку в торбу й пішов.
У дорозі в мене розболівся живіт, напала бігачка, а далі почало вивертати шлунок. Різало немилосердно, неначе там полосували гострою бритвою. Я зрозумів, що козаки позбиткувалися наді мною: кваша була прокисла, недарма шинкарка м'ялася й не хотіла мені її давати — немає небезпечнішої їжі, як несвіжа кваша,— козаки знали, що кваша зіпсована й наказали нагодувати мене нею. За віщо вони наді мною позбиткувалися, думав я? За мою невдатну вченість, беззахисність? І яка то втіха, що людина буде мучитися, страждати... Адже це гріх від Бога. Вони не почувають гріха і докорів совісті? Вони знають, що це для них мине безкарно, а до чужих страждань їм байдуже... Мене вразило, що в світі існує таке нічим невиправдане зло, така несправедливість, яка робила сам світ мовби надщербленим. Виходить, люди не такі, як я про них думаю? Світ не такий? Наді мною потішалися бурсаки, спудеї, але то були дитячі кабеші, часом злі, одначе там не було осмисленої гріховної зумисності, там були гра, буяння сил, молода дурість, яким при бажанні і вмінні можна протиставати те саме, наді мною позбиткувалася мачуха, але її кривда хоч була поясненна, а цієї кривди я не міг зрозуміти.