Ще тиждень цар запивав кривавицю угорськими та румейськими винами, веселився й дурів неймовірно. І мусили дуріти з ним князі та графи, сенатори й генерали. Не дурів, не пиячив, не приховував своєї зневаги до всього того один Стефан Яворський, наш земляк, поет і філософ, блюститель патріаршого престолу (Петро на престол не пускав нікого, боявся, аби не стався новий Никон); в церкві, при всіх церковних чинах, при всіх сенаторах суворо засудив такий триб життя царя, й засудив закон про фіскалів, фіскальство, яке стало службою, ремеслом, адже за нього платили. Доносити мали всі. Отож у кінці проповіді Яворський мовив: "Тепер біжіть, доносьте".
Диво, Яворського не покарали, хоч як того бажав, нашіптував цареві на вуха про крамолу інший наш земляк, архієпископ псковський, поет і ритор, філософ Феофан Прокопович.
1 березня цар відбув до Пітера, наказавши й усім нам їхати туди.
* * *
Зима була не вельми сніжна, але люта, від морозів тріскалися вільхи понад дорогою, і бачили ми чимало задубілих птахів. Московити звичні до лютостей зими, й сани в них налагоджені до таких мандрів добре: задок саней вкритий рогожею, передок і боки оббиті шкурами, шкурами вкритий і верх, всередину напхано соломи, лежить у тій дірці московит, як байбак у норі, й тільки цідиться в невелику дірку білим струмінцем пара; ми ж їхали в простих санях, зігрівалися оковитою, добрими кожухами, бігли за саньми.
Скрізь по дорозі від Москви до Санктпітербурха для царя зроблені особливі заїзди. В кожному є дворецький, у погребах тримають припаси, вино та пиво, ми також зупинялись на тих заїздах, але, обтяжені обозом, не завжди могли досягнути їх за денний перегін. Оскільки з нами добувалися до Пітера й московити, то там, де не було такого заїзду, пристав, котрий їхав з кількома солдатами попереду, силою займав хату, звичайно кращу, господарів виганяв і знатні московити розташовувалися там, ми ж прилаштовувалися де доведеться. Якщо в дорозі ламалися сани, солдати забирали в селян перші-ліпші, селяни до того звичні, покірно віддавали все, лиш би не чіпали їх. Якось ніч застала нас просто посеред пущі, обоз відстав, і ми, боячися, аби він не збився з дороги або на нього не наїдали розбійники, чекали на нього. Пуща — дика, вітер розгойдував велетенські сосни та ялини, й шапки снігу падали додолу з глухим гупанням. Там, де ми зупинилися, стояла смолокурня, ми розпалили багаття, але всидіти в смолокурні було немога; погрівшись трохи, очамрівши від диму, вибігали. Мороз насідав. Не дочекавшись обозу, рушили далі й десь під ранок добились до якогось села. Обоз прибув аж після полудня, двоє саней відбилося, й ми так їх і не знайшли.
У Пітербурх в'їжджали довгим прямим трактом й зупинилися на заїжджому дворі в Матроській слободі, що за адміралтейством, хоч у гетьмана та в панів полковників і тут, у новій столиці, було чимало вельможних зичливих знайомців. Одначе в Пітері ті вельможі не мали тих розсадистих, широких дворів, що в Москві, а проживали в камінних будинках понад Невою. На той час всіляке кам'яне будівництво в Москві було заборонене царем, все російське вельможне панство царським велінням зводило кам'яниці понад Невою та річками, які впадають в неї, часом вбивали туди все, що мали, й добре, якщо кому випадало сухіше місце, а кому болото, той гарував та мучився, фундаменти домів тонули в болоті; воздвигнуті взимку, бо літо там вельми коротке, кам'яниці, коли повз них проїжджав віз, трусилися, неначе лихоманні.
По цю сторону річки, де стояли царські палаци, яких три: два літні і один зимовий, пишалися один перед одним найкращі будинки, з садами та металевими огорожами; на них з протилежної сторони Неви дивилися широкими вікнами такі самі кам'яниці, найкраща з них була князя Меншикова. Ті будівлі не веселили пітерський люд, навіть вельмож, надто дорогим коштом вони будувалися, декотрі пани вщент порозорювалися на тому будівництві, на тих дорогих, біломармурових колонах та статуях перед будинками і в садах. І ще чимало інших великих будівель стоїть у Пітері — є місце, де роблять кораблі, порох, полотно, крохмаль, і є фортеці, найбільша з них — на протилежному березі річки, там церква з баштою, на якій грають французькі куранти, і на інших будинках такі ж дзиґарі, вони б'ють години, а то й грають псалми. У місті кілька мощених вулиць, і камінні мости, але є й дерев'яні, нещодавно на одному такому мосту провалився царський виїзд, і цар дубасив посеред вулиці палицею генерал-поліцмейстера Девієра. Одначе доокіл, по слободах, та й по місту — хатини, халупи, хижі і навіть курені з гілля — в твані та болоті, в смороді, бруді; лихоманки, гарячки, цинга та інші напасті косять людей, як траву. Я сам бачив немало бідолах, яких було нікому поховати, їх кладуть на видне місце й ставлять у головах свічку, аби зібрати милостиню на поховання. Іноді по дорозі на кладовище тіло опускають на землю кілька разів, і знову запалюють свічку, аж поки зберуть кілька копійок, куплять рогожу, зав'яжуть її, неначе мішок, мотузком, і так волочать тіло до ями. Цар видав указ, щоб у місті найпильніше дотримувалися чистоти і "щоб ніякого скаредства та мертвечини не валялося". Серед тієї "мертвечини" здибували ми не раз і своїх земляків, козаків з України, пригнаних на будівельні роботи. Вперше, коли я побачив на вулиці Французькій за сотню кроків від пишного, визолоченого палацу Меншикова такого козака — синього, роззутого, в штанях козацьких і чорній, яка колись була білою, сорочці з маленькою, дрібною вишивкою біля коміра, молодого, чубатого, все в мені затремтіло, облилося кип'ячкою, а далі та кип'ячка враз перетворилася в лід. Мені той козак видався знайомим, я опустився на коліна й творив молитву напівмертвими губами. Але мене грубо, чоботом штовхнув у спину Рубан:
— Встань, Іване,— сказав,— і не ганьби чин козацький, не кланяйся цим камінням. Всі вони,— і він вказав на палац Меншикова,— стоять на підмурівку з кісток, і кістки ті наших козаків.
Я й сьогодні не знаю, для чого нас усіх було прикликано в той Пітер. Для того, щоб ми побачили, де гниють козацькі кості, для постраху, для розваг? Мертві козаки лежали в болотній землі, а живі мусили веселитися. Бучними банкетами шеленів у ті дні, в ті місяці Пітер. Наші старшини позбивали всі закаблуки, вганяючись з одного гульбища на інше. Мали на те монарше веління. І всілякі інші сановні люди мусили вдавати веселощі. Декотрі то й втягувалися, без склянки горілки й день розпочати не могли. Того, хто не випив на царському банкеті піввідерного штофа "приказної горілки", не випускали за поріг. У скупердяя канцлера Головкіна, окрім горілки, не подавали більше нічого, у генерал-прокурора Ягужинського виставляли горілки та вина аглицькі, французькі, румейські, а в князя-кесаря Ромодановського гостей зустрічав ведмідь на задніх лапах, котрий у передніх тримав пугар данцигськоъ вогнистої. На тих банкетах правив цар, їв і пив багато й ходив по столу в посоюжених ботфортах, здебільшого він одягався в мундир полковника Преображенського полку або одягав простий каптан темного кольору. Цар дивував іноземців і наших старшин не тільки одягом, а й мозолями на руках, теслярською сокирою, котрою обтісував колоди на верфі, бомбардирською хваткою на стрільбицькому полі. На верфі цар видавав себе за простого теслю, і всі вдавали, що не знають, хто то обтісує колоди, проходячи мимо, вихваляли майстра, а потім тихцем перетісували ті колоди. І бомби царські летіли не туди, куди треба, але поруч стріляли інші бомбардири, і їхні ядра сягали цілі, але вони гукали, що їхні ядра летять мимо, а царські — в ціль. Одначе за чаркою Петрові справді рівні не було. Пив він і з звичайними матросами, й з князями та боярами, напившись, ішов перепочити, а гостям велів не розходитись. Саме того року увів у Пітербурсі асамблеї та маскаради, які справляли по черзі багаті вельможі. Кілька разів на тих асамблеях побували наші старшини й розповідали про них з гірким сміхом. На асамблеях поруч з царем сиділи за столом блазні, один з них, поручик гвардії, втішав усіх нечутим ніде й ніколи пекельним сміхом, інший двірський вельможа поглинав страхітливу кількість холодцю, й цар сам вкидав холодець йому до рота. Пишні перуки в пудрі, блискучі черевики, мережані ковніри, французькі вина — і своя власна безпросвітна дурість.