Я не ризикнув приїхати в Глухів, адже там вже могли знати про мою втечу з Пітера, й замешкав у полісовщика за Гнилим Яром. Звідти увечері навідався на Усівку, глухівське передмістя.
Закінчувалася Масляна, скрізь по місту лунали музики, співи — парубки та дівчата нагулювалися на всенький довгий Великий піст, отож гуляли і в будні. Саме був четвер. По вулицях ходили парубоцькі ватаги, але ходили без галасу, бо скрізь швендяли російські солдати — сторожа. Я поминув дві вечірничні хати, підійшов до третьої, убогої, яка не могла вмістити розшалілу паруботу та дівчат, і вони танцювали посеред клуні на току при олійному ліхтареві, повішеному на соху під іконкою святого Савватія. Прилучився до гурту тих, що стояли в воротях клуні та дивилися на танцюристів, намагався знайти когось знайомого. І нашилив оком — Харитона Ялину, підпарубчака, який топив грубки в канцелярії. Він стояв у натовпі, витягнувши довгу тонку ганю, жаским поглядом впивався в танцюристів (літали кожухи й кожушки, червоні, зелені дівочі чобітки миготіли в світлі ліхтаря), він увесь був там, його душа танцювала, а ноги стояли на місці. Був ще молодий, не важився підійти до дівки, запросити до танцю. Я потягнув його за рукав. Він ішов неохоче, упирався, оглядався, мене він спочатку не впізнав. Я одвів його під в'язок біля погрібника, поздоровкався. Харитон аж тіпнувся, зачувши мій голос.
— Звідки ти?
— Звідти... Багато знатимеш — рано постарієш. А ти ж іще он і козачка не танцював... Що тут у вас?
— Де в нас? На вечорницях?
— Не дурникуй. У місті, в канцелярії?
— А ти... просто звідти, з Пітера?
— Кажу ж, не пащекуй. Розказуй!
— А що розказувати… Розпитай когось значнішого та мудрішого.— Харитон хотів вернутися до гурту, але я схопив його за руку.
— Мені вистачить і твоєї мудрості. Та не тремти. Я не бандит і не колодник утеклий,— заспокоював Харитона.— Занедужав у дорозі, й мене покинули. А оце вернувся. Хто тепер за старшого в канцелярії?
— Ну... Володкевич, реєнт, взятий під арешт... І інших багато. Пан бунчужний генеральний, полковник миргородський... Кажу ж — багато. Двори їхні опечатані, і варту поставлено. Варта й у дворах судді та писаря...— Харитон злякано озирався.— Піду я...
— Встигнеш А править хто?
— Три управителі настановлено... Гречаний Федір за найстаршого...
— Це той — п’яниця? Що прогайнував жінчине придане?
— Ну... Гречаний... Не знаю я нічого про придане. А з ним Левенець і Мануйлович... Соправителі...
— І Вельямінов?
— Так... Бригадир над ними...
— Ще які новини?—допивався я.
— Горла залили двом грошоробам розпеченим сріблом... Упіймалися...
— Грошороби — пусте. В канцелярії, в місті що?.. Харитон зітхнув і раптом мовив зовсім інакше:
— Скрізь солдати, варта... Тільки що —— ведуть до фортеці. Ведуть багато, випускають мало... Так що, Іване, якщо ти звідкілясь утік чи ще щось там таке... чутка тут ходила… То втікай. По всіх канцеляристах вивід чинили... І декого причинили... У нашій канцелярії забрали два Валкевичеві сундучки... І твій.— Харитон переступав з ноги на ногу.— Може, ти хочеш їсти? У погребі холодець, пироги з м'ясом.
— Я полізу, а ти мене причиниш...— пожартував.
— Та що ти... їй-Богу...
— Мене ні за що причиняти. Ти й далі топиш грубки в канцелярії?
— Топлю...
— Що ж, будь нелінивим і мудрим рабом Господнім, і тобі воздасться,— мовив я насмішкувато.
— А що ж мені, Іване, робити? Мати, двоє сестер менших.
Мені стало соромно.
— Та то я так— Бувай здоровий, Харитоне. Ліпше буде, якщо нікому не патякатимеш, що бачив мене.
— А нащо мені...
Харитон ступив крок, і я раптом схопив його за плече
—Тобі, дурню, буде ліпше, втямив? Бо візьмуть на спитки... Що скажеш? А випустять — я порішу...
Харитон відступав задки, його рука тіпалася, намагалася покласти хрест. Я був суворий, нещадний, лютий. Ядуча злість переповнила мене. Міг убити і міг…— заплакати.
Вернувся на хутір і довго не спав, думав. Про же, що вчинилося на Україні, в Глухові. Тепер не вспокоїться довго. Либонь, вспокоїться, але не в той бік. Куля і батіг стоять в узголів'ї того спокою. Підкралися вороги, як комишники з хащів, накинули удавку. І нікому ту удавку перерубати...
А мені не можна появлятися в місті... Либонь, вони вже знають, що я уник арешту в Пітері. Та ще й, може, хто-небудь бачив мене в Лубнах чи Чернігові. Персона моя дрібна, але жили, коли їх тягнуть, болять однаково, як і в персони значної. Теперішні урядці мовби й не можуть звати, з якого ранкору і з чим я від'їхав з Пітера... І все ж... Але куди мені подітися? Від'їхати кудись далеко й прилаштуватися в півчу або в школу?.. І жити собі тихо та непомітно до самої смерті...
І почував, що не можу того. Не можу примиритися з таким життям, не можу полишити в біді людину, яка стала світлом серця мого. Либонь, я нічим не запоможу його біді. Маленький я такий, маленький... А раптом? Хоч краплину, хоч цяту... Хоч знатиму все до кінця! І я поклав їхати знову в Пітер. Будь що буде. Втрачу життя, то відатиму за віщо!
Два дні провів у монастирі. Вирішив трохи потинятися в місті, вивідати, що діється в Генеральній канцелярії, в полках, у Малоросійській колегії. Ходив обачно, здебільшого увечері, вдень або спав на монастирському постоялому дворі, або стояв у церкві. І от одного разу, пообідавши в трапезній, сидів у куточці на лаві й дрімав. У трапезній було тепло, пахло свічковим воском і трішки ладаном, отож дрімалося мені солодко. Крізь дрімки чув розмову двох ченців, які примостилися неподалік від мене й гомоніли. Один з них, чорний, високий, обідав, другий, низенький, круглоголовий, сидів просто так. Либонь, то були колишні товариші. Перший працював у свічкарні, другий прислужував дітям, племінникам ігумена. В ігумена нещодавно померли від морового повітря брат та його дружина, й він забрав у монастир братових дітей. Високий чернець випитував про ігумена, низенький оповідав. У ігумена сім світлиць, стіни всіх світлиць завішені килимами, шість лампадок срібних і одна золота, ігумен дуже скупий, поки були живі брат і братова, не дав їм і шеляга, але його, ченця Ілисодора, він не обижає і до хлопчиків ласкавий.