— Дехто вже за ґратами. Полуботок...
— Ти знаєш? — запитав вражено.
— З учора. Кур'єр прибігав з Києва від губернатора. І мій... погнав на Київ. А ти...— враз перемінила розмову.— Зовсім перемінився... Дивлюся: ти це чи не ти?
— Споганів? Став гірший?
— Гірший,— чомусь зітхнула.— Тоді ти був, наче дитина... Смішний... І... милий.— Велика блискуча сльоза скотилася по її щоці.— А зараз — козак... Дівчата, мабуть, сохнуть...
— Не треба, Улясю.
Те давнє "Улясю" тьохнуло, як жалібна струна.
Я дивився на Улянині очі, на руки, й мені здавалося, що й Уляна зовсім не та, якою її знав. Навіть більше — інша це людина... Десь бачена мною... На іконі чи деінде... Аж тепер помітив на ліжку побіля подушки Євангеліє. Уляна вловила мій погляд:
— "І знайшов я річ, гіршу від смерти — то жінку, бо пастка вона, її ж серце — тенета, а руки її — то кайдани!",— й засміялася недобрим сміхом.
Той сміх вжалив мене в серце.
— Не кпи, Уляно... Я вже ніколи нікого не полюблю... Мабуть, я винуватий перед тобою страшно...— Мені шерхло в горлі, я почував неймовірне хвилювання і неймовірну рішучість і був готовий перевернути догори дном увесь світ.— Я винуватий... Не вистачило серця... Й боявся заподіяти велике лихо... Твій батько покійний... гетьман... Цареве веління... Біда для всього нашого люду... Твоя мати... Мені повідала, що ти сказала... Щоби... не з'являвся на очі...
Уляна звелася на лікті. У її очах світився жах.
— Я не казала... Чекала... Коли б прийшов... на край світу... У степи... до моря.
Я зронив на груди голову і враз підвів її.
— Ще й зараз не пізно... Я кохаю. Втечемо...
— А гріх?..
— Немає гріха. Немає нічого.— Я впав навколішки й цілував Улясині руки.— Бог простить... Освятить нашу любов...
Улянина голова повільно опустилася на мережку подушки.
— Для всього свій час... "Час кохати і час ненавидіти... Час обіймати і час ухилятись від обіймів..."
— Ти ненавидиш мене?
— За що маю ненавидіти?.. Ти нічого не втямив. "Час народити..." Хвороба моя з того...
Я розгубився. Повільно сів у крісло й затулив обличчя долонями.
— Час... він нас обманув. Добре, що в тебе є путь... Важка, але праведна... А в мене... Час споминів. Хоч жити мені, скажу правду, не хочеться. Й не тільки через те, що за нелюбом. Скільки віддаються з приневолі, а живуть. Звикають. Я не скаржуся... Але... З іншого племені людина... З думками, звичаями... Й думки ті, звичаї, погорда — мов цвяхи... Й розмови... Лише про уряди, та коні, та гроші... А я... Ось і вчора... Він говорить, а я слухаю, як гуси ґелґочуть. Летять і ґелґочуть... Високо-високо.
Я подивився на Уляну з жахом. Нині надворі зима...
— Не бійся... Я при своєму розумі. Гуси — це зі споминів. З серця... Гуси — це ми... Ти, я, інші... Тобі ще летіти й летіти... Не втрап під постріл. Вчора Петро... Петрович казав, що вас усіх взято в Пітері до в'язання тюремного.
— Всіх. Опріч челядників. Тільки я вирвався. Й маю пильну справу... до Петра Петровича.
— Яку?
Я оповів.
Уляна довго лежала, заплющивши очі.
— Не дасть він... Себто, не дав би, якби й мав... Він любить наші вареники, борщі та галушки наші... І не любить порядки наші, людей наших. Листа того вже просили Жураковський з Нилом. Приїздили сюди. І Петро сказав, що його немає. А спалив у грубці наступного дня по їхньому від'їзді... Й реготівся... Не говори йому об тім нічого... Та що я кажу: втікай звідси мерщій, поки він не повернувся.
— Уляно, мені страшно...
— Що?
— Страшно... за тебе...
— За мене не страшися. Він... боїться мене. Лишень мене... І я не збираюся вмирати. Чуєш! Ще й потанцюю на банкеті життя. А що мені лишається? Побенкетую... Поїду в Пітер... Накуплю строїв французьких та німецьких... Намист дорогих... Не те що... Барометрум!.. Дзиґар нещасний, брехливий...— І вихопила з-під подушки барометрум й зі всієї сили пожбурила до порога. Жалібно дзенькнули скельця, коліщата та тиблики поскакали по підлозі.
Вбігла злякана покоївка, витріщилася на розбитий барометрум, на мене. Уляна ридала.
— Йди! Вижени його, Прісько!.. Це він... Чекай!.. Не жени... Вийди!.. Вийди пріч, я сказала!—Й потому, як Пріська вийшла...— Нагнися, Іване. Поцілуй мене — Не так, не в чоло... В губи... Тепер іди... Назавжди... Й нехай Господь благословить тебе і твою путь.
Неслухняними ногами я ступив за поріг. У голові гуло, наче в горні. Довго стояв у сінях, аж поки не прийшов до тями. Й прокляв себе. І все ж... мусив жити, сповняти волю Полуботка. Лише ця ниточка тримала мене тоді на світі.
...Була відлига, й стояли тумани великі над Посуллям, як ми під'їжджали до Лубен. У такому тумані не одразу збагнеш: чи то постать видніється попереду, чи мокра верба чорніє при дорозі, ще й пливе все перед очима — кущі, дерева, стоги на лузі, а то пливуть не вони, а туман, котиться без вітру по чорно-рудих травах. У тому тумані ми зачули гарматні постріли, вони гупали глухо, здавалося, хтось гатить довбнею по мокрому дереву. Але Милине вухо, призвичаєне до гарматних пострілів, розгадало їх: салюти пускають... Бувало пливемо в тумані, й гупне попереду, ну, зовсім близенько, й тоді шпарко повертаємо корабель, аби не зіткнутися з тим, що попереду. Й самі теж стріляємо час від часу.
Під'їхали ближче — стріляли на полковницькому подвір'ї. Мене це вельми стривожило, хоч і бачив, що люди тим не клопочуться, з хат не вибігають, в лози не втікають, отже, не ворог обліг славне містечко Лубни, а таки відгадав Миля — лунають салюти. Я на них не поспішав. Розпитався в одного господаря, в другого, й довідався, що в молодого наказного пана полковника — гості, й стріляють вже третій день. Але хто ті гості, дядьки не знали. Врешті натрапили на писаря з полкової канцелярії, і той оповів, що приїхав аж з Пітербурха, од самого царя пан з якихось великих чинів, на прізвисько Рум'янцев, і пан полковник приймає його з великими почестями. Тижнів три тому полковниченко Яків приймав іншого значного гостя — секретаря Малоросійської колегії з Глухова Івана Артельного, й теж віддавав йому салюти, й коня молодого дарував, і полювали вони з собаками гончими на зайців та лисиць на Засуллі, й влаштовували санні перегони та інші веселі грища. Либонь, пан полковниченко Яків перебуває у великій честі в нинішніх урядів обох столиць, коли його навідують такі гості.