Ранком він зняв з мізинця кільце з коштовним каменем і одягнув їй на палець. А тоді дав жменю золотих, вона заховала їх у якусь потайну кишеньку в спідниці. Він розплачувався за чудесну ніч, за те, що відчув себе справжнім чоловіком, мужчиною, що спізнав те, про що тільки мріяв.
…З того дня Хмельниченко, як то кажуть, пустився берега. Були інші легковажні дівчата з обозу, були молодиці, були старші, були вдовиці — він був неперебірливий, він мовби намагався надолужити те, чого не мав раніше. Любовне полум’я підсилював оковитою, медами, заморськими винами. І так втягнувся, що вже не міг без них.
…А по обіді гомонів про щастя з Олельком.
— Ніхто не відає, що воно таке, щастя, — сказав.
— Щастя — це жити в своїй хаті, ростити дітей, орати свою ниву…
Не мав дітей, не знав, що воно таке.
— У кожного своє щастя, — мовив Хмельниченко.
— Правда. У одного — слава, в іншого — друзі, ще в іншого — багатство.
— Ти забув про одне.
— Про що?
— Про любов.
— Химерна це птиця, вашмосте. Іноді вона ширяє високо-високо, іноді летить понад землею. А ще: пістрява вона, пишна, а потім те яскраве пір’я облітає.
— А що лишається?
— Супокій, плече вірної людини, тиха радість. — Говорив про те, чого не мав.
Турки перебули зиму й знову рушили на Чигирин з іще більшим військом, злучившись у степу з кримською ордою. І все спочатку було майже так само. У Чигирині зачинились козаки — два полки, Сердюцький і Чигиринський, з полковником Коровкою, а наказним гетьманом був Павло Животовський, і ратники з чільником окольничим Іжевським. І знову з лівого боку йшли на виручку чигиринцям Самойлович та Ромадановський. Ішли, не поспішаючи. Син Ромадановського ще за першого нападу потрапив у полон до турків, і візир Кара-Мустафа надіслав Ромадановському листа, що здере шкіру з його сина й, набивши соломою, пришле батькові, якщо той дуже шпарко братиметься до військової справи.
…Гнувся очерет над Дніпром і Тясмином. Буйні, ситі гнулися, обсипані паддю роси, трави на луках. Спрагло стрижуть їх голодні татарські й турецькі коні. І пізні соловейки замовкли — така сила війська вештається довкола.
Юрій сидить на горбі біля намету в турецькому кріслі, в якому сидять з ногами. По ліву руку розляглися горби та байраки, попереду Чигирин, місто дитинства, юності: черешневі садки, білі хатки, фортеця на скелі-горі за ними.
Луки толочили, луки перекопували. Турки насипали шанці проти мурів. Вергали чорну, з піском землю, викопували коріння, монети, наконечники стріл. Два наконечники й монету з чудернацьким профілем приніс Юрію Олелько. Хмельниченко перекинув їх з руки в руку.
— Не теперішні це стріли, бронзові наконечники, давні. Хтозна-чиї вони — римські, скіфські, монгольські? Хто тут не побував на наших землях: монголи з татарами, а ще раніше скіфи, люди такі кочові, як татари, й ще давніші завойовники. Усім кортить наша земля.
— І коли це скінчиться, — сказав Олелько. — Йдуть і йдуть. Турки, ляхи, москалі, — всі вони однакові, як і оті, як ти кажеш, вашмосте, монголи. Немає їм упину, немає їм стриму.
— Скінчиться тоді, коли ми самі визволимось.
— Коли це буде, як це буде…
— Не знаю. Батько мій трохи не сягнув цього. Чогось не вистачило.
— Чого?
— Удачі. Фортуни. І… трохи розмислу. Пішов під Москву на нашу погибель.
— А ви… ви… — затнувся Олелько, — вашмосте, на що сподіваєтеся?
Юрій похилив голову.
— Вже майже ні на що. — А сам подумав: "А жити треба, а жити хочеться. Он мальвазія яка солодка, он Каська яка гарна". — Мав стояти до кінця. У нього було з ким. Не те, що в мене. Вогонь і криця правлять світом. Він умів ними володіти.
— Допоки кружляє довкола землі сонце…
— То неправда. Земля кружляє довкола сонця. Це доказав один чеський мудрагель.
— Чув про таке. Однак не вірю.
— І правильно робиш. Вір тільки собі.
…А вже гули турецькі гармати, кидали в місто ядра, кришили мури, трощили фортечні будівлі. Палали в місті хати, палали хмари — на вечір все небо налилось червінню, а позаду наметів йшла жвава торгівля: маркітантки торгували ятаганами, інжиром, порохом, пиріжками, верещала на все поле Каська, та, перша Юрієва пасія, вона впіймала одного турка з личманьми — фальшивими золотими. На ніч вона прийде до Юрія в намет, він не цурався її гарячої невситимої ласки.
Турки так стиснули Чигирин, що звідти вже стріляла тільки одна гармата — з-за Козиного Рогу, всі інші порозбивано, подавлено.
На допомогу чигиринцям знову йшли князь Ромадановський і гетьман Самойлович. Ромадановський не поспішав: пам’ятав, що його син у султанових лабетах, часто зупинялися на перепочинок, пасли коні.
— Треба поспішати, — казав Самойлович.
Ромадановський поскубував густу з просивиною руду борідку, золото грало на його ферязі, покусував нижню губу:
— Поспіх шкідливий, потомимо військо…
Козацькі полки — Чернігівський, Ніжинський, Лубенський, Миргородський — першими підійшли до Дніпра. І стягнули човни й, не чекаючи Ромадановського, вдарили по правому берегу, біля села Шабельники, й збили турків, які заступили їм шлях, й одразу зробили на правому березі траншемені — оборонний насип. І пішли далі. Довідавшись про те, візир Мустафа вирішив перетяти їм шлях і виправив на Стрільникову гору, яка лежала на шляху з Бужина, сімнадцять пашів з яничарами й частину орди. Через гору була одна-єдина дорога — Кувичинський узвіз, й по ньому, під мушкетним і гарматним вогнем, рушила козацька піхота, а за ними й ратники, й вийшли на гору, а тоді туди вимчала козацька кіннота й налягли всією силою, й турки побігли вниз, до Тясмина, стовпилися на мостах, споруджених ними ж, і мости обломилися, й багато турків попадали у воду. Візир Мустафа періщив замашним гнучким нагаєм пашів, і татарських от-аг, і всіх, хто потрапляв під руку, й всі розбігалися, куди очі бачать.
Тієї ночі, під ранок, Юрій ще раз спробував утікти. Десятеро коней було пущено на пашу за татарським табуном, уночі ярком занесли туди сідла, а перед досвітком Юрій, Олелько й ще восьмеро козаків пробралися до коней, посідлали їх. Спершу їхали повільно, а потім пустили коні вчвал. Світало. На сході розпливалася, набирала червіні чимала пляма. У траві била перепілка. І раптом з-за ліска напереріз вилетів татарський чамбул. Хмельниченко біг конем далі, а Олелько з козаками повернули на татар. Олелько вертів у кисті шаблю, розминаючи руку. Просто на нього летів на кошлатому чахмуті вузьколиций татарин. Бачив ощир рота, бачив юшман — легку дротяну ворочку. Зчепились. Коні завертілися, злий, з маленькою зміїною головою татарський башмет намагався вкусити Олелькового аргамака, а той щулив вуха й відвертався. Татарин не затуляв рота. Дзвеніла сталь. І коли татарський башмет підкинув копита, затулив головою Олелька, той звівся в стременах, й тільки-но башмет опустився на землю всіма чотирма, рубонув татарина по шиї. У того на голові була місюрка з дротяною сіткою на плечі, Олелько перетяв кільця сітки й дістав татарина. Але й той, низько зігнувшись, потяв вістрям шаблі Олелька в груди. Татарин сповз з сідла, а Олелько ще доїхав до Юрія й сказав: