Гетьман Iван Виговський

Сторінка 54 з 85

Нечуй-Левицький Іван

— Що ж вона говорила про нас? — спитав Зiнько.

— Попереду пiднiмали мене на смiх, що я тебе причарувала, вже й не пам'ятаю чим... смiялись менi тобою. I нiяково менi було, i приємно було слухати, як вони про тебе говорили. Я цiлий день слухала б, як вони про тебе говорять, тебе згадують, але...

Маринка спинилась i замовкла.

— Але що ж? Може, вони думають, що я так тiльки залицяюсь до тебе, що я жартую, що я дурю тебе? А я люблю тебе щиро i готовий хоч би й завтра до тебе старостiв слати. Хiба, може, гетьманша та твоя мати не видадуть тебе за мене, бо я козак, а ти шляхтянка.

— Ой, не те вони говорили! Гетьманша й Катерина Виговська все хвалили тебе, говорили, що кращого за тебе жениха трудно й знайти, але що твiй батько i твоя мати нiзащо в свiтi не дозволять тобi мене сватати через те, що я шляхтянка, бо вони обоє не люблять шляхти, вважають панiв за своїх ворогiв.

Зiнько важко зiтхнув. Маринка примiтила це i собi зiтхнула: вона постерегла, що гетьманша говорила правду.

— А ще що вони говорили про мого батька та про матiр?

— Говорили, що менi жити в домi твого батька та матерi буде погано, бо вони, хоч люди заможнi, але люблять самi все робити, як простi селяни, що вони i мене будуть силувати до простої роботи, вважатимуть на мене, як на свою наймичку, що вони будуть мене лаяти, а може, й бити, коли я буду їм непокiрлива... А я не цураюсь роботи; роблю усяку роботу вдома в своєї мами, бо ми люди, хоч i заможнi, але не багатi, мабуть, бiднiшi за вас... — говорила Маринка. Дуже почувлива на вдачу, вона при тих словах сама незчулась, як її голос задрижав, а сльози так i закапали з очей.

Зiньковi стало невимовне жаль її. Сльози її неначе гарячими краплями падали на його серце. Вiн почував в душi, що Маринка дуже його любить i догадується, що його старий батько та мати стануть їй впоперек дороги до щастя.

— Не плач, Маринко! Я поговорю з своїм батьком та матiр'ю, розкажу їм, що ти не з тих великих ледачих панiв, котрi нiчого не роблять i тiльки люблять байдики бити. Мiй батько i моя мати ще не знають добре нi тебе, нi твоєї матерi, хоч моя мати не раз бачилась з твоєю матiр'ю тут, в Чигиринi. Я поговорю з ними... а потiм... потiм... Чи любиш ти мене щиро? Скажи менi правду, моя добра Маринко! Чи можна менi до тебе старостiв слати?

— I люблю тебе, i старостiв присилай. Гетьманша i моя мати будуть тому радi, але... але... Я постерiгаю, що з того нiчого не вийде, — сказала Маринка, втираючи сльози.

— Ти добра, як голубка, Маринко! Не плач, не печи мого серця своїми сльозами. Буде так, як я схочу, а не так, як мiй батько схоче, хоч вiн крутий на вдачу. Мати моя добра людина i жалiслива, та й батько не лихий, хоч у його крутi норови. Душа моя чує, що тебе вони полюблять i приймуть за невiстку. Прощай, серце Маринко! Люби мене, жди i сподiвайся!

Зiнько нагнувся над сiдлом, перехилився через частокiл, обняв однiєю рукою Маринку за шию i неначе впiк її уста своїми гарячими устами.

— Прощай, Зiньку! Прибувай на гетьманшинi iменини. Побачимось, поговоримо, i менi легше буде на душi. Зiнько повернув коня на шлях i торкнув його пiд боки острогами. Кiнь полетiв, як орел. Свiжий вiтрець повiвав з степiв i прохолоджував гаряче Зiнькове лице. Зiнько неначе набрався здоров'я, щастя, напився з криницi цiлющої води. Його поетична м'яка вдача вилила щастя пiснею. Од щастя, од любовi Зiнько завiв пiсню, i його голос полився степами, дзвенiв, переливався на всьому скаку прудкого баского коня. Усе щастя молодої душi козака, уся радiсть кохання, котрою була сповнена його душа, як весняної пори рiчка водою, виливалася через край бурливими голосними гуками козацької пiснi. Як пишно та ясно тепер свiтили зiрки на небi для Зiнька! Вони неначе смiялись до його з високого неба своїм мигаючим свiтом. Яким пишним здавався тепер Зiньковi широкий степ, десь далеко вкритий сизою iмлою, широкий, просторний, облитий тихим сяєвом зiрок, прикритий синiм, неначе шовковим, наметом, густо обсипаним зорями! Йому забажалося летiти на конi без мiри, без кiнця, i щоб тому степовi не було нi краю, нi кiнця, хотiлось спiвати до свiта, до сонця. Тiльки степ та зорi на небi слухали Зiнькову пiсню.

Зiнько незчувся, як доскакав до Чигирина i дуже здивувався, як заманячили перед ним хати та церкви, як висунулась на небi твердиня на горi, неначе чорна та важка хмара.

— Чи це вже й Чигирин? — аж крикнув голосно Зiнько, i йому не хотiлося в'їжджати в мiсто, в тiснi, душнi улицi. Йому знов забажалось летiти конем по степу, назустрiч вогкому холодному вiтровi, i дивитись на широке небо над степом, засiяне зорями. Йому там було добре, вiльно й просторно; для його щасливого серця здавалось тепер, що тiльки зорi, та степ, та степовий вiтер спочувають до його щастя, до його любовi.

"Широкий степ — мiй боярин, а яснi зiрки — дружечки моєї молодої; вони тепер однi радi моєму коханню! — думав Зiнько, повернувши коня на узьку уличку. — Ох, що то скаже мiй старий батько? Що то скаже моя неня? Та й якої ще заспiває i сама гетьманша, як я зашлю старостiв до Маринки?"

I Зiнькiв кiнь пiшов тихою ходою по душних улицях сонного мiста, а Зiнько схилив голову, i сам похилився од важких думок в головi. Зорi неначе згасли на небi, а Чигирин неначе повився густим туманом перед очима молодого козака.

VII

Другого таки дня Зiнько задумав сказати матерi й батьковi, що вiн хоче слати старостiв до Маринки Павловської. Старий Лютай того дня вранцi сам помазав воза, запрiг конi i поїхав у поле; вiн повiз полудень косарям: в полi косили овес. Вже надвечiр вернувся старий з поля i все гримав та сердився: овес трохи перестояв i вже сипався. Лютай посiяв багата вiвса, бо догадувався, що овес буде швидко потрiбний для козацьких коней... Вiн вже знав, що гетьман задумав вернути Україну Польщi, знав, що ця справа не обiйдеться без вiйни, i вiн заздалегiдь готував овес не для коней прихильникiв гетьманської справи, не для польського вiйська, а для коней гетьманських та польських супротивникiв...

Настав вечiр. Косарi вернулись з поля. Вони поставили грабки рядком, поспинавши їх на стрiху. Грабки стримiли над стрiхою. Косарi посiдали вечеряти пiд хатою коло ганку на дошках, котрi вони поклали на обрубках колодок. Сама Лютаїха виносила страву в мисках i ставила миски на довгiй i широкiй дошцi, покладенiй на двох круглих дзигликах. Старий Лютай винiс чималу пляшку горiлки i почастував косарiв. Почастувавши усiх чоловiкiв, Лютай сiв рядом з косарями вечеряти. Вiн все бiдкався, що спека дуже велика, i овес сиплеться додолу, як полова. Вже надворi зовсiм смеркло, як косарi встали, попоївши всмак, перехрестились на схiд сонця i подякували господаревi й господинi за вечерю. Забравши грабки, косарi тихою ходою пiшли з двору. Лютай сiв на лавi на ганку; вiн зiтхнув, неначе пiсля довгої важкої та втомної роботи. Син сидiв проти його. Незабаром вийшла й Ольга Лютаїха, сiла на лавцi i почала балакати з Демком про господарськi справи, про овес, про жито, що вже половiло, достоювало на полi.