— Але, бач, шляхтичi злiпленi не з святої землi, а з пшеничного тiста, хоч паляницi з них'виробляй. Тiльки те лихо, що добрий козак паляницею не наїсться. Нема в свiтi нiчого тривнiшого, як святий чорний хлiб, — жартував старий Демко.
— Та як би пак були паляницi, то й то не бiда, а то якiсь пундики на яйцях та на молоцi, — жартувала й собi стара.
— Може, Зiньку, тобi забажалося пундикiв? Може, ти хочеш сватати Маринку? — пiшов навпростець батько.
— Не знаю, тату, що вам на це одповiдати, бо до сватання менi ще так далеко, як звiдсiля до Києва, або й далi, — сказав син i задумався.
— А до залицяння то близько звiдсiля, — додала мати. — Тiльки хтозна, що вийде з того залицяння. Ох, ох! Маринка не нашої верстви людина. Ох Боже мiй! — сказала мати i зiтхнула.
— Ну, вже й ох! вже й почала стогнати. Ще нi сiло нi впало, а вона й охає! Хвалити Бога, i спасiвських мух ще не видко, а вона вже й ох! — промовив Демко.
— В неї рiдня шляхетська, в неї рiдня гетьманша Виговська та князi Любецькi, Соломирецькi, Огiнськi та ще якiсь там сенатори, чи що. Не для тебе, сину, ця калина саджена, не для тебе й Маринка зряджена. Ох Боже мiй! Тiльки занидiєш, зачеврiєш та замучиш себе залицянням, а з того нiчого не вийде, бо за тебе, сину, не видадуть Маринки. Ох, ох! — сказала мати.
— Мамо, схаменiться! Ви говорите так, неначе я вже заслав старостiв до Маринки по рушники, — сказав син.
Старий Демко пахкав димом з рота i осмiхався.
— Та це твоїй матерi прийшла вже година охати, бо швидко корови та вiвцi прийдуть з череди, то треба буде заходжуватись коло роботи. Це через корови та через дiйницi вона охає, а не через Маринку, — говорив Демко i все осмiхався з-пiд кудлатих довгих вусiв.
Тим часом в воротях з'явився один старий сивий козак, такий старий, як i Демко Лютай, в вишневому жупанi iз коротким кривим цибуком в зубах, на котрому стримiла люлька така завбiльшки, як добрий кулак. То був козак Мiняйло, сучасник битви пiд Кумейками. Високий i довгоногий та сухорлявий, Мiняйло дибав через двiр, наче журавель через поле, i простував до ганку. Вiн поздоровкався, скинув шапку з червоним верхом i поклав її на верхньому схiдцi ганку. Зараз за ним прийшло ще кiлька старих сивих козакiв, що брали спiл в битвах з поляками ще за Богдана Хмельницького. Їх поминули сотнi польських куль, неначе якимсь чудом, i вони повертались до Чигирина живi, хоч i пошматованi польськими шаблями. В одного тягся смугою синiй рубець через усю щоку, в другого синiли шрами на лобi, в третього було тiльки одне вухо, а друге вiн загубив пiд Корсунем в битвi.
Старi козаки привiтались, поклали шапки рядочком на схiдцi i посiдали в ганку на лавках. Стара Ольга оступилась з мiсця i стала в дверях. Цi старi козаки трохи не щодня навiдувались до осавула Лютая, щоб побалакати про старовину, про давнi битви, та в гуртi покурити люльок та смикнути по добрiй чарцi горiлки.
— А що, Демку? чи ти чув, що задумав вчинити наш новий гетьман? — почав балакати Мiняйло.
— Чув, чув. Вiн задумав знов пристати до Польщi i потягти за собою й Україну, але це нiсенiтниця, — сказав недбайливо Демко. — Україна не телиця, не потягнеш її за роги налигачем.
— Це, мабуть, гетьманша його пiдбиває, бо вона шляхтянка i не любить козакiв. Дуже вже її манить польський дух, як кота сало, — сказав один сивоусий козак.
— Ох Боже мiй! про гетьманшу недобра слава йде помiж козаками в Чигиринi, — обiзвалась з порога Ольга. — Ця нова гетьманша не те, що стара гетьманша, Ганна Хмельницька. Щось вона трохи закарлючилась на другу Богданову жiнку Чаплинську. Ой Господи! який тепер свiт настав!
— Як збунтується гетьманша, то ти, жiнко, збирай жiноцьке вiйсько та й качай на неї з гармат та рушниць! — сказав Демко.
— То й зберу! А ти думаєш, не зберу? Та й буде гетьманшi й полякам те, що вчинили козачки та молодицi ляхам в Трилiсах та в Бушi, — сказала Ольга. — Коли прийдеться круто, то й козачки стануть з рушницями на ворога. Ой Боже наш милостивий! Коли б тiльки Бог не попустив, щоб до цього дiйшлося. Ох, ох!
— Це гетьман хоче запровадити на Українi польськi шляхетськi порядки, хоче для козацької старшини добути шляхетських привiлеїв, хоче, щоб польська шляхта вернулась на Україну, — сказав Демко.
— Пху! — плюнув Мiняйло на один бiк.
— Пху! — плюнув один старий козак на другий бiк.
— Не дiждуть вони цього! — крикнув Мiняйло. — Ми знов станемо в козацькi ряди! Ще раз помiряємось з польською шляхтою шаблями.
— I навiщо полковникам та сотникам те шляхетство? Хiба на йому буде м'якше спати? хiба його в голови покладеш чи пiд себе пiдстелиш? Не знати що задумав гетьман! Усi на Українi повиннi бути рiвнi i мати однаковi привiлеї. Навiщо ж так воно, що одному привiлеїв з головою, а другим нема нiчого, тiльки латанi свити? — промовив молодий Зiнько.
— Розумнi слова приємно й слухати. Збулись вже ми клопоту, а тут тобi й на! — сказав Демко, очевидячки, радий, що син потрапляє в його думки.
— Бились, бились, войдувались з польським вiйськом, дiйшли до кiнця, а тут тобi й на закарлючку! Ет, чортзна-що вигадує гетьман! — обiзвався Мiняйло.
— Скiльки людей вигубили, а тут тобi й на! — обiзвався один козак.
— Це правда, що починай знов спочатку: випили пляшку лиха до дна — знов наливай пляшку, коли в пляшцi дно видко! Гетьман углядiв сухе дно в пляшцi i ну наливати знов, — сказав Демко.
— Але вiн i сам вп'ється на смерть. От тобi, гетьмане, тодi й на! — сказав Мiняйло.
— I сам вп'ється на смерть, i впоїть на смерть Україну, — сказав Демко Лютай.
— Але ми не попустимо цього! нiколи не попустимо! Знов станемо коло мушкетiв! Знов вдаримо з гармат на шляхту! — крикнув старий Мiняйло, схопившись з мiсця, i заточився. Старi ноги вже згинались пiд його легкою сухорлявою фiгурою, неначе пом'яте стебло жита.
— Не попустимо гетьмановi! Нехай i в головi собi не покладає цього! — кричали козаки. — Залили нам польськi пани аа шкуру сала! Цього ми нiколи не забудемо!
— Вже до його вчащають якiсь Беньовськi, якiсь шляхтичi. А вiн з ними панькається, як з цяцьками. Все цьом та цьом в морду то одного, то другого! — кричав Мiняйло, хитаючись на тоненьких ногах.