Герострат

Сторінка 3 з 5

Жан-Поль Сартр

У понеділок вранці нічого надзвичайного не сталося. Друкарка комерційної служби щойно принесла нам квитанції. Л емереьє з нею мило пожартував і, коли вона вийшла, присутні докладно, з глибоким знанням справи смакували всі її принади. Потім заговорили про Ліндберга. Вони дуже любили Ліндберга. Я сказав:

— Я люблю чорних героїв.

— Негрів?— запитав Массе.

— Ні, чорних у тому розумінні, що й чорна магія. Ліндберг білий герой. Він мене не цікавить.

— Поїдьте подивіться на чорних, якщо вам не важко перетнути Атлантику,— мовив ущипливо Буксен.

Я їм виклав свій погляд на чорного героя.

— Якийсь анархіст,— виснував Лемерсьє.

— Ні,— заперечив я тихо,— анархісти люблять людей, тільки по-своєму.

— Тоді це просто ненормальний.

Тут Массе, що мав освіту, втрутився у розмову:

— Я знаю вашого типа,— звернувся він до мене.— Його звати Герострат. Він прагнув прославитись і не знайшов нічого ліпшого, як підпалити храм Артеміди в Ефесі — одне з семи чудес світу.

— А хто був архітектором того храму?

— Не пригадую,— признався він,— але думаю, що ніхто не знає його імені.

— Справді? Але ж ви згадали ім'я Герострата? Як бачите, він не схибив. Розмова на цьому скінчилась, проте я був цілком спокійний, вони її

пригадають у слушну хвилину. Я вперше почув про Герострата, і його історія мене підбадьорила. Вже минуло більше двох тисяч років, як він помер, а його вчинок і далі сяє, як чорний діамант. Я подумав, що моя доля буде коротка і трагічна. Спочатку це мене страхало, та згодом я з цим звикся. Якщо слави можна досягти в такий спосіб, то це жахливо, але з іншого боку, це давало змогу одним махом перевершити могутність сили і краси. Виходячи на вулицю, я відчував у тілі дивну міць. При мені був револьвер, річ, яка вибухає вогнем і громом. Проте вже не від нього я брав свою впевненість — я сам її випромінював, ставав істотою на кшталт револьверів, хлопавок і бомб. Я теж якогось дня, наприкінці свого похмурого життя підірву світ і спопелю його у полум'ї шаленому й раптовому, як спалах магнію. Саме тоді мені снився впродовж багатьох ночей один і той же сон. Я був анархістом і, взявши пекельну машину, йшов до того місця, де має проїхати цар. Ось в умовлений час проїздить кортеж, вибухає бомба — і ми на очах натовпу злітаємо в повітря: я, цар і три офіцери, пообвішувані золотом.

Тепер цілі тижні я не з'являвся в конторі. Вештався бульварами серед своїх майбутніх жертв або ж зачинявся в кімнаті, будуючи плани. Мене звільнили на початку жовтня. На дозвіллі я компонував і переписував у сто двох примірниках оцього листа:

"Пане!

Ви знамениті, і ваші книги друкуються тиражами в тридцять тисяч. Я зараз вам скажу чому: бо ви любите людей. Гуманізм просто у ваших жилах, вам пощастило. По-справжньому ви живете лише в товаристві; тільки-но побачивши собі подібного, навіть не знаючи його, тут же відчуваєте до нього приязнь. Вам подобається його тіло, його манера вимовляти слова, його ноги, які рухаються довільно, а особливо його руки; вам подобається, що у нього по п'ять пальців на руці і що він може протиставити великий палець іншим пальцям. Вас утішає, коли ваш сусід бере чашку зі столу, бо його манера брати є суто людською, ви часто описували її у своїх творах. Рухи, правда, не такі спритні, як у мавпи,— правда ж? — зате інтелігентніші. Ви любите також людську плоть, любите людську ходу — ходу каліки, що знову вчиться ходити, вдаючи, ніби кожен крок — нове відкриття, любите його особливий погляд, якого не витримують хижаки. Ви легко підібрали відповідний тон, щоб говорити людині про людину — цнотливий і збентежений. Люди пожадливо накидаються на ваші книги, читають їх, сидячи у розкішних фотелях, мріють про кохання велике, нещасливе і стримане, яке ви їм зобразили, і цим утішаються за те, що вони бридкі, підлі, обдурені, не отримали підвищеної платні. І охоче вихваляють ваш останній роман, мовляв, чудовий твір.

Вам, певно, цікаво буде дізнатись, що таке людина, яка не любить інших людей. Атож, це я, і я їх люблю так мало, що вбив би з півдюжини. Можливо, ви запитаєте: чому всього півдюжини: Бо в моєму револьвері лише шість куль. Якась маячня, чи не так? Ба більше, вчинок, власне, аполітичний. Але ж, признаюся, я не можу любити їх. Я дуже добре розумію, що ви відчуваєте. Але те, що вас приваблює в них, у мене викликає огиду. Я бачив, як і ви, людей, що методично жують і, втупившись оком у економічний журнал, лівою рукою гортають його сторінки. Хіба я винен у тому, що мені приємніше снідати разом із тюленями? Як тільки в людини ворухнеться хоч один м'яз на обличчі, воно одразу спотворюється гримасою. Коли вона жує, пильнуючи, аби рот був закритий, кутики його то піднімаються, то опускаються, людина немов раз у раз переходить від безтурботності до несподіваного смутку. Я знаю, що ви це любите й називаєте невсипущістю Духу. Але в мене такі речі викликають відразу, я не знаю чому — такий уже вродився.

Якби ми різнилися лише смаками, я б вам не набридав. Але все відбувається так, ніби у вас є милосердя, а в мене його немає жодної крапелини. Мені вільно любити чи не любити американські омари, проте якщо я не люблю людей, то я паскуда і нема мені місця під сонцем. Вони вкрали в мене сенс життя. Я сподіваюся, ви розумієте, що я хочу сказати. Ось уже тридцять три роки, як я стукаю в зачинені двері, над якими виведено: "Ніхто не ввійде сюди, якщо він не гуманіст". Хоч за що я брався, все мусив кинути, треба було вибирати: або зважуватися на безглузду і марну справу, або визнати, що рано чи пізно вона обернеться їм на користь. Думки, які, власне, призначалися не їм, я не міг відділити від себе, не міг сформулювати, вони жили в мені мов невидні порухи мого єства. Навіть ті знаряддя, якими я послуговувався, насправді належали їм, наприклад, слова, і я захотів мати свої слова. А ті, які в мене є зараз, уже побували невість у скількох головах; вони самі впорядковуються в моїй голові завдяки звичкам, яких набралися в інших, і, пишучи до вас, я з огидою користуюся ними. Але це вже востаннє. Кажу ж вам: любити людей — це однаково, що просити в них дозволу тягти лямку. А я тягти лямки не хочу. Я зараз візьму револьвер, вийду на вулицю і побачу, чи можна вчинити що-небудь проти них. Бувайте, пане, можливо, саме з вами я наразі зустрінусь. Тоді ви ніколи не дізнаєтесь, із якою втіхою я всаджу вам кулю в лоба. Якщо не зустрінемось,— а це найімовірніше,— читайте завтрашні газети. Ви побачите там, що особа на ім'я Поль Гільбер у нападі шалу застрелила п'ятьох перехожих на бульварі Едгара-Кіне. Ви знаєте ліпше від усіх, почім проза великих буднів. Ви, зрештою, зрозумієте, що я не "шаленець". Навпаки, дуже врівноважений, і прошу вас, пане, прийміть запевнення в моїх найщиріших почуттях.