Герой поневолї

Франко Іван

І

Старий возний львівського магістрату, в мундурі гвардиста народового, в чемерці з вишнево-червоними вилогами, в чоботах із морщеними халявами і при шаблі, тихенько відчинив двері до канцелярії ц[ісарсько]-к[оролівської] державної бухгалтерії. Тісна, подовгаста кімната зі склепленою стелею тонула в півсумерку; була ще ледве дев’ята година зрана, та й день 1 падолиста 1848 року був хмарний і понурий, якийсь неначе сердитий. У канцелярії було тихо; вся вона мала вигляд великого сімейного гробу, а чорні дерев’яні бюрка, поставлені в два ряди попри головні стіни з невеличкими відступами, нагадували два ряди старих, струпішілих домовин. Возний обкинув зором канцелярію, немов шукав чогось; його підсліпуваті очі зразу не добачили нічого, і він уже хотів вернутися, а може й замкнути канцелярію, коли нараз у однім куті коло одного бюрка щось заворушилося. Не довіряючи своїм очам, старий наставив вуха і почув виразно тихий, монотонний скрип пера, що звільна повзало по папері.

— Чи то ви, пане Калинович? — запитав він, обертаючися в той бік, відки чув скрип.

— Я. Добрий день вам, пане Згарський,— мовив Калинович, обертаючись до дверей і закладаючи перо за вухо.

— Я думав, що в канцелярії нема нікого, — мовив Згарський, входячи до канцелярії та зачиняючи за собою двері.

— Небагато й помилилися,— мовив, усміхаючися, Калинович.— Бачите, я сам. Приходжу пункт о осьмій — нема нікого. Роздягся, сів до роботи, думаю: ось-ось поприходять. Ба ні, минуло чверть години, ба й пів, ба й три чверті, а отсе вже вибила й дев’ята, а наших панів як нема, так нема в канцелярії. Що се значиться, пане Згарський?

— Що се значиться? — повторив якось значучо Згарський. — Гм, або я знаю?

— Адже ж сьогодні не свято? — непевно всміхаючися, мовив Калинович.

— Та ні. В календарі свята нема.

— Ну, але, може, яке народове?

— Або я знаю? — таємничо мовив Згарський, махнувши рукою. І, схиляючися до Калиновича, додав потиху:

— Свята нема, але, здається, буде празник.

— Який празник?

— Не знаєте?

— Що маю знати? Нічогісінько не знаю.

— Не читали газет?

— Ет, що я там буду в газетах вичитувати! Лаються, друться, верещать, а все те пусте.

— Ну, не раз і в полові зерно буває. Ану, погляньте ось тут! Нашу газету все-таки треба би читати.

І він з таємничим виразом виняв із кишені зложене вчетверо число часописі "Gazeta Powszechna, godło Postęp"* з дня 30 жовтня. Калинович розгорнув число і почав перебігати його очима, а тим часом Згарський глядів йому в лице, всміхаючися під сивим вусом і похитуючи головою. По кількох хвилях Калинович відложив газету набік і, поглядаючи на возного, запитав із виразом розчарування:

— Ну, і що ж? Усе стара січка.

— Так? Не знайшли нічого надзвичайного?

— Надзвичайного? — протягнув Калинович і, немов не вірячи своїм очам, почав ще раз перебігати шпальти газети.

— Ні, не можу добачити нічого такого,— мовив нарешті, знов кладучи газету на бюрко.

— Ану, прочитайте отсе! — мовив возний, тикаючи пальцем на сам кінець нумеру, де грубими літерами було надруковано:

Uwiadomienie.

Wydział główny miasta Lwowa wyznaczył z grona swego komisyę bezpieczeństwa, porządku publicznego i gwardyi narodowej, której to komisyi zadaniem jest czuwać nad bezpieczeństwem i porządkiem publicznym i użyć wszelkich środków do tego celu prowadzących. Członkowie tej komisyi dla odróżnienia w razie potrzeby nosić będą jako oznakę zewnętrzną wstęgę białą z kokardą u nakrycia głowy i kartę legitymacyjną. Każdy mieszkaniec Lwowa, czy stały, czy czasowy, ma tej komisyi lub pojedynczym członkom być posłusznym i do ich postanowienia zastosować się*.

Калинович читав сю заяву зразу якось недбало, півголосом, та чим далі доходив у її тексті, тим повільніше, уважніше та виразніше відчитував поодинокі слова. Кінцеві ледве видушив із себе, мовби його груди привалено тяжким каменем.

— Пане Згарський,— мовив він, пильно вдивляючися в лице возного, — бійтеся бога, а се що значить?

— Ви, пане рахмістру, розумна голова, вченіша від мене, — мовив Згарський, усміхаючися сам задоволено. — То, може, мені випадало би прийти до вас та й сказати: пане рахмістру, будьте ласкаві, виясніть мені, що се значить?

— Не жартуйте! — мовив затурбованим голосом Калинович. — Адже се... се...

— Понюхайте, чим воно пахне!

Калинович якось механічно притулив газету до носа і раптом зараз відкинув її геть.

— Пахне революцією! Comité du salut publique!* "Użyć wszelkich środków... W razie potrzeby... Każdy mieszkaniec stały czy czasowy ma być posłusznym"*... диктатура! "Czuwać nad bezpieczeństwem i porządkiem"* — а від чого ж поліція, гвардія народова? І хто властиво нарушує спокій і безпеченство? Против кого звернене вістря сеї постанови?

Калинович підсунув окуляри високо на чоло і глянув із свого крісла вгору на Згарського, що стояв обік нього і також дивився на газету.

— Не знаєте, против кого? Хто нарушує спокій? Не читали газет? Там у кождім нумері по десять раз повторяють, що всьому винно цісарське військо.

— Значить, против нього...

— Не чули, у нас уже не лише своє військо, але й свій комендант, генерал Вибрановський, іменований головним комендантом гвардії на весь край.

— Ну, я се знаю. Певна річ, коли що до чого, то на брак генералів не будемо жалуватися, коби лише рядові вояки були, — з гіркістю мовив Калинович.— Але від генеральства пана Вибрановського до сього кроку головного виділу ще досить далеко. Чого вони хочуть? До чого пруть?

— Ой, пане рахмістру! — якось напівсердито, напівжартливо мовив Згарський.— Як же ви помалу рахуєте! А не читали перед кількома днями отсего?

І він із другої кишені своєї чемери видобув інший нумер тої самої газети, з датою 28 жовтня, і показав йому підчеркнений червоним оловцем уступ на першій стороні:

"Organizujmy się wedle ostatnich dzisiejszej rewolucyi zasad, a w chwili wzburzeń społecznych niech nam zawsze przewodniczy myśl jedna i wspólna — Polska demokratyczna!"*