Геракл

ЕПОД
Хор звертається поглядом до дітей Геракла.
Гляньте: в блиску їх очей
130] Впізнається дух Геракла.
Й доля батькова тяжка
їм у спадок залишилась.
Ми, однак, — їх боржники…
О яких захисників
Ти втрачаєш назавжди
В дітях тих, Елладо!

ЕПІСОДІЙ ПЕРШИЙ
ПРОВІДНИК ХОРУ
Та до палацу, бачу, сам велитель наш,
Володар цього краю, наближається.
У супроводі сторожі появляється Лік.
ЛІК
Гераклового батька і жону його
140] Спитать, якщо це можна, — а володарю,
Гадаю, можна, — я хотів би ось про що:
Чому із смертю й досі зволікаєте? [158]
Яка ж надія при житті тримає вас?
Гадаєте, що батько діточок ось цих
Повернеться з Аїду? Надарма той плач
Розпочали ви, раз умерти мусите, —
І ти, хто гордий з того, що жона твоя
Од Зевса новим богом розродилася,
І ти, що мужем незрівнянним славишся.
150] Бо що таке Геракл твій? Вклав чудовисько
Болотне — Гідру? Лева вбив Немейського?
Але ж подужав не руками голими,
Як похвалявся, — скористався зашморгом.
Тому така зухвалість? Через це б я мав
Гераклових дітей од смерті вибавить?
Та й хто він? Сильний духом? На словах хіба.
Долав лиш звірів. Чим ще похвалитись міг?
Тримав щита в лівиці? Чи із списом став
На ворога близького? Ні — стрілу пускав,
160] Лякливих зброю, будь-коли втекти готов.
Не лук ознака мужніх; доказ мужності —
Коли незмигно в першій лаві дивишся
На спис, що прокладає рани-борозни.
І знай, що не безчесність, а завбачливість
У вчинку моїм, старче: я ж престол посів,
Креонта вбивши, що цим дітям дідом був,
Мегарі — батьком. Тож чи не зростатимуть,
Коли б і їх не вбив ще, юні месники?..
АМФІТРІОН
Якщо про сина йдеться, — Зевсу-батьку слід
170] Про нього дбати. Я ж, Геракле, мовою
Вкажу, наскільки муж цей помиляється.
І не стерплю, щоб так він зневажав тебе.
Про боягузтво спершу. Звинувачувать
Геракла в ньому — чиста нісенітниця!
Тут і безсмертних я за свідків матиму.
До блискавиці Зевса я звертаюся,
До повоза, в якому мчав Геракл, що вклав
Жахних гігантів земнородних стрілами
Й серед богів звитягу святкував гучну.
180] Й четвероногих, о нікчемо-владарю,
Кентаврів, що в Фолої, забіяк, спитай,
Кого з мужів назвали б найхоробрішим,
Хіба не мого сина — справді мужнього?
Спитай ще на Евбеї рідній, в Дірфія,
Чи хто тебе похвалить. Не засвідчать там,
На батьківщині, твого вчинку доброго.
Ти зневажаєш наймудріший винахід —
Стрілу летючу. Слухай, щоб розумним буть.
Гопліт — невільник власного озброєння.
190] Й коли з ним поряд боязливі воїни, [159]
То й сам, хоч і хоробрий, загибає він.
А спис зламавши, смерті не відверне вже
Від себе: нічим більше захиститися.
Хто ж луком володіє, — неабияка
У того перевага: сотні стріл здаля
Пускаючи, боронить інших воїнів,
А ворогів карає: з тятиви летить
На зрячих — смерть незрима, несподівана;
Себе ж на небезпеку, ставши осторонь,
200] Не наражає. Саме в цьому бачу я
Військову мудрість: бити супротивника,
Себе — щадити й не вповать на випадок.
Що думав, те сказав я про Гераклову
Хоробрість і, гадаю, відсіч дав тобі.
Ти задля чого хочеш цих дітей вбивать?
За що виниш їх? Лиш в однім розумний ти:
Дітей сміливця, будучи нікчемою,
Боїшся. Але прикро, що ми гинемо
Через твою нікчемність, бо страждати б мав,
210] Нахабо, саме ти од благородніших,
Якщо б явив нам ласку правдолюбний Зевс.
А хочеш у цім краї бути владарем, —
Дозволь нам на вигнання, в чужину, піти.
Не скривджуй— інших, щоб не буть покривдженим,
Коли захмарить твоє щастя бог якийсь.
Так-так!..
О земле Кадма! Мушу ще й до тебе я
Звернутись нині з гіркотою, з докором:
Така Гераклу дяка й діточкам його
За те, що сам колись він із мінійцями
220] Зітнувсь і волю для фіванців виборов?..
Не похвалю й Еллади, й не мовчатиму
Про кривду мого сина: чи ж не слід було
Дітей цих рятувати — збігтись еллінам
З вогнями, збройно, й борг сплатить Гераклові,
Що суходіл очистив і моря для них?
Ні Фіви за вас, діти, не вступилися,
Ані Еллада. Лиш на мене дивитесь,
Безсилого, а що я? Голос, тінь його.
Була колись та сила — та й минулася,
230] Тремтлива старість підступила, бачите.
А чув би міць колишню, то з мечем в руці
На кривдника б я вийшов — і скривавив би
Руду його чуприну, щоб тікав відсіль
Од мого списа — за краї Атлантові.
ПРОВІДНИК ХОРУ
Хто чесний — чи не скаже слова влучного.
Як є нагода, хоч би й не промовцем був? [160]
ЛІК
Воюй, воюй словами, виговорюйся!
А я — ділами вже за все сплачу тобі.
На Гелікон же, слуги, на Парнас ідіть,
240] Хай дров там дроворуби понарубують,
А привезуть до міста — вколо вівтаря
Складіть їх стосом. Розгориться вогнище —
Спаліть оцих зухвальців! Час-бо знати їм,
Що не мертвець у Фівах при кермі стоїть —
Я сам за владаря тут, сам паную тут.
(До хору).
А ви, о старці, що мені перечите,
Не лиш дітей Геракла гірко будете
Оплакувать, а й долю дому власного,
Зазнавши лиха. Все це нагадає вам,
250] Хто правити тут має, хто — коритися.
ПРОВІДНИК ХОРУ
О ви, кого засіяв у ріллю колись
Арес, у змія хижі зуби вирвавши!
Чи не піднять нам зараз наші посохи,
Правиць опору, щоб скривавить голову
Цьому нахабі, зайді, не кадмейцеві,
Що сміє тут, негідник, верховодити?
І все ж безкарно панувать не дам тобі,
Не загребеш, неситий, праці рук моїх,
Кривавиці моєї. Як прийшов сюди,
260] Так підеш, лиходію. Поки дихаю, —
Не вб'єш дітей Геракла. Хоч яка глибінь
Землі б його вкривала, заступлюсь за них.
Цей край занапастивши, — нині правиш ним,
А хто рятівником був, — той покривджений.
Чи зайве щось роблю я, помагаючи
Відсутньому, що в млі підземній, другові?
До ратища, правице, пориваєшся…
Та що з того пориву? Неміч сковує,
А то б не смів ти нині називать мене
270] Рабом. У Фівах, де пануєш, міг би я
Прожити славно. Видно, бракне розуму
Громаді міста: не було б тут розбрату,
То й владаря такого б не діждалися.
МЕГАРА
Хвалю ваш запал, старці: адже гнів такий,
Якщо про друзів йдеться — друзів скрашує.
Та через нас не слід вам од володаря
Терпіти. Ось послухай, що скажу тобі,
Амфітріоне, — глузд якийсь і в мене є.
Люблю дітей, бо як то б не любила тих, [161]
280] Кого зродила в муках? Звісно, й смерті я
Жахаюсь. Та втікать од неминучості —
Це справді нерозумно, хоч там що кажіть.
Як маємо померти — не в огні б хоча
Конати, нашим лютим ворогам на глум:
Я сприйняла б це важче, аніж смерть саму.
Такий вже рід наш, не посоромім його.
А ти, кому відома слава списника,
Чи завагався б смерті в вічі глянути?
А муж мій незрівнянний, чи бажав би він
290] Рятунку своїм дітям, коли б мусили
За це платити честю?.. Благородний-бо
Й дітей своїх ганьбою переймається.
Чи приклад мого мужа маю знехтувать?
Що ж до надій на краще, то таке скажу:
Гадаєш, син твій з того світу прийде ще?
Із володінь Аїда не вертаються…
Чи, може, Ліка ми вмолить зуміємо?
Дарма! Яка ж розмова з дурнем-ворогом?
Якби розумний — можна й поступитися,
300] Таж ласки легше домогтися ласкою…
А що, коли б вигнання для дітей вдалось
Нам випросить?.. Гірке лиш, ой, гірке воно!
Чи ж то рятунок — вік у злиднях нидіти?
Вигнанець, кажуть, раз лиш у господаря,
Що дав йому притулок, бачить усмішку…
Рішися з нами вмерти, бо й тебе жде смерть.
На мужність твою, старче, покладаюся.
Бо хто йде проти того, що боги нам шлють, —
Даремні це зусилля, неминучість-бо,
310] Хоч як старайся, — буде неминучістю.
ПРОВІДНИК ХОРУ
Була б колишня сила у правиці тій —
Відразу б осадив я твого кривдника.
Тепер — ніщо я. Мусиш ти замислитись,
Амфітріоне, як відбить удар такий.
АМФІТРІОН
Не страх мене од смерті й не жага життя
Утримує: цих діток прагну синові
Вернуть, але ж даремне моє прагнення!
Під лезо шию от хоч зараз виставлю —
Хай ріжуть, а чи в прірву зіштовхнуть мене!
320] Одну лиш ласку нам яви, володарю:
Мене спочатку и ту нещасну неньку вбий,
Щоб нам не бачить — о жахне видовище! —
Як діти, маму й діда свого кличучи,
З душею розстаються. Щодо іншого —
Роби, як знаєш. Смерті не минути нам. [162]
МЕГАРА
Додай, прошу, до ласки ласку ще одну:
Й ти сам — обом подвійну зробиш послугу:
Дозволь — ми й так вигнанці — щоб у домі я
Цих діток, як годиться, зодягла на смерть,
330] Хай батьків статок хоч для цього служить їм.
ЛІК
Гаразд. Палацу двері відчинить велю.
Вдягайтесь там. На одяг не скулитимусь.
Коли ж приберетеся по-святковому,
Прийду, щоб Ночі й тіням передати вас.
(Відходить із сторожею).
МЕГАРА
За матір'ю йдіть, діти, нещасливою
У дім отецький, де майно чужак посів,
І тільки наше ймення ще лишилось там.
(Входить у дім з дітьми).
АМФІТРІОН
Даремно, Зевсе, був ти ложа спільником,
Дарма вважав я, що Геракл — це кров твоя:
340] Ти гіршим, ніж гадав я, другом виявивсь;
Хоч бог верховний — уступаєш смертному:
Дітей Геракла не лишив, не зрадив я.
А ти, у спальню крадькома проникнути,
Втішавсь на ложі — на чужім — без дозволу,
А друзів рятувати — так нема тебе.
То що за бог ти? Кривдник чи неввічливий?