15
— Ну, товаришу Йосип Швейк! — Ходи з нами... (бере книгу під руку, поправляє шолом)
Ех!..
(Рішуче маршує через сцену).
— Або слави здобути, або дома не бути...
(На мить затримавшись).
— Смерть Поповим і всій контрреволюції... Впєрьод к дальнєйшім побєдам.
(І пішов парадним кроком, понісши з собою й кінець фрази).
Завіса
(перша)
Гонг
III
Інтермедія
— Де він?.. Де він???..
Вибіг голова сільради — Хамула, роз 'юшений, стривожений:
— Де він... Я є власть, і я мушу його знешкодити. Де він?
ГОЛОС З ПУБЛІКИ:
— Хто?..
— Враг номер один. Той психопат, що йому все України хотілося?.. І той шибайголова, те прокляте насіння, що вродило на моє безголовья. (Мечеться). Евакуював... Всіх і все евакуював... (В розпуці). Та без нього я не можу завершити головної евакуації... Він призначений (по секрету) для евакуації на той світ... Де ж...
— Знайшов... — вискочив НАЧ.. МІЛІЦІЇ, розглянувся, понуро витирає піт:
— Ху-у... Його нема і... Він всюди є... Він як туман, він — як мара, він — як наша загибель...
(Озирається). Ш-ш-ш — ... Де ти шукаєш?! І кого ти питаєш!?.
(Дивиться пильно в масу і в темряву. Щось намацав очима. Пристрасно):
... Так, так, Хамуло, — шукай ...Питай однодумців... Візьми поплічників... Не шкодуй засобів... Шукай...
(Щезають, женучись).
Гонг Завіса
Розділ ДРУГИЙ
Гонг. Синє світло.
Інтермедія
Перед другою завісою проходять, крадучись, троє. Переодягнений генерал Попов і два його супутники, один з них у спідниці і в хустці. Попов говорить уже підкреслено-українською мовою.
ПОПОВ озираючись, шипить на колег:
— Ш-ш-ш ...Боже мій...
ПЕРШИЙ СУПУТНИК:
— Товаришу генерал!..
ПОПОВ
— Пс-с-ст... Два дні я вам товчу... Який я вам "генерал"! Я не генерал, я — Данило Лендер, психічно хорий... 36 літ...
ДРУГИЙ (той, що в спідниці):
(Понуро робить реверанс, говорить жіночим голосом):
— "Ах... Ізвінітє..."
(і додає басом з понурою розпукою):
— В цій свистоплясці я вже забув своє амплуа... І навіть, як мене звуть...
(Зупинились).
ПОПОВ витираючи піт, в безнадії:
— Ху-у... Ми ніколи не виберемось... Крутимось і на одному місці... О, моя кар'єра!.. Моя дивізія... Моя голова!.. Моє...
ПЕРШИЙ поточився, береться за черево:
— Ой... ой... Моє черево! У шлунку танк буксує... В жрутив головою) — Гину... (Плаксиво) — Ви... Ви нас завели...
ПОПОВ:
— Ні, то не я!.. Пухирі (дивиться плаксиво на ноги)... Я вже не можу... (Раптом вибухає люттю, стукає кулаками один об один і кричить істерично):
—Дайте мені автора!!. Дайте мені того, недостріляного мною, автора!!. Він раз був у моїх руках і вийшов живий...У-у-у!!. Чом я його тоді не роздавив, не знищив!!. А тепер от... (Б'є руками об поли, в безсилій люті). Мало того, що мститься на мені, виставивши на посьміховисько і вивертаючи мою душу, як рукавичку, — ба, він ще примусив мене говорити цією ненависною мені, проклятою (перекривляє) "мовою", етім пєтлюровскім язиком... Ось цього я не перенесу ... Так, так, він змусив мене говорити тим самим "язиком", за який я йому власноручно ребра виламував! Я — тоді начальник особого спецвідділу — Попов....
ПЕРШИЙ:
— Ш-ш-ша...
ПОПОВ несамовито:
— Ні, я цього не переживу... Я цього не переживу... Я їх стріляв... Я клянусь їх стріляти...
ПЕРШИЙ:
— Та, ш-ш-ша—ж!!. Тут публіка... І це тут Європа!..
ПОПОВ похопившись:
— Пс-с-с... (Озирається). Я проговорився!.. (Шарпається). Тікаймо... Знову тікаймо... Тікаймо з Європи... Що? А?.. Хіба той млин був у Європі?.. Нічорта не розберу! Ми збились остаточно.
(Швидко проходять навшпиньки геть. Попереду — Попов. Замикає процесію той що в спідниці. Зникли).
Гонг. Відкривається завіса.
II
1
Тужить стара Лендериха, молотячи качалкою горох біля хати, на розстеленій ряднині. Та й так того гороху пильнує, ніби то бозна яке добро, як святої паски. Та й тривожно озирається. Та й мліє від туги. Збентежено звелась:
— Де ж це він? Коли б знала де його шукати... Всюди була, — як у воду впав... Мій єдиний та й нещасливий...
(Похнюпилась і стоїть з качалкою над тим горохом, переламана тугою).
— Боже... Ще Тобі мало... Чим то я так завинила?.. Чим я — бідна, темна мати так завинила, що Ти мене так без кінця караєш?.. Чи Тобі нікого карати, Боже ж ти мій?.. Хіба то я церкви зруйнувала, чи то Я тебе розпинала, хіба то Я малих діток живцем морила, хіба то Я світ і Тебе дурила?..
(Та й витирає рукавом сльози... Сльози, як той горох).
— Карай... Все — все відібрав Ти у мене руками людськими. Здоров'я, і радість, і мужа, і діток... Та й останню радість відняв, останню дитину так покарав (озирається). Почують, то й мене, як Тебе, розіпнуть. Як весь рід розп'яли. Либонь, Ти з ними спілку маєш — (плаче) — всіх, хто отак нарікає, нагла мука і смерть побиває... (Та й вжахнулась). Ой, Боже-Боже! Ти вже й мені розум відібрав, як моєму синові та й моєму мужові, та й цілому родові бідному та й беззахисному...
2
— Що це ти, Ганно, на Бога нарікаєш?.. — вийшла сусідка крадькома з-за хати, озираючись позад себе й приглядаючи всюди. Стара Лендериха витирає сльози і береться молотити горох. Молотить.
СУСІДКА озираючись, шепоче:
— Ти б хоч у присінках молотила, бо ж тут усе видно... Таж за самі колоски на каторгу позаганяли, а це горох!.. (Присідає і бере побожно стрючки, розлущує любовно й хижо. Зітхає) — Наш піт і наша кривавиця... За це ж ми й злодії.
СУСІДКА озираючись, шепоче:
— Ти б хоч у присінках молотила, бо ж тут усе видно... Таж за самі колоски на каторгу позаганяли, а це горох!.. (Присідає і бере побожно стрючки, розлущує любовно й хижо. Зітхає) — Наш піт і наша кривавиця... За це ж ми й злодії.
МАТИ
— Та вони ж уже, мабуть, всі повтікали.
— Е, де там... Там таке робиться!!. Саме тікають, вже зовсім... Та й... (Озирається). А людей ти не боїшся?
— Та отож... (зітхнула) — Біда наша... Самі себе їмо. Скрізь... Боже мій, Боже!
СУСІДКА озираючись, шипить:
— Зараз же побіжать!.. Як тільки нємєць прийде — зараз же побіжать, як в Гепеву бігали.