— Що тобі сталося, що? — допитував Тоньо.
— Ой, пострілено! Пострілено! — ревів Гава, немов з нього шкуру дерли.
— Але де? Де?
— Ой, ой, ой! Тут! Отут! Отут! — кричав Гава, показуючи то на груди, то на живіт, то на крижі, то на ноги.
— Та бреше він, жидівська личина! — з насмішкою указав Едмунд, наблизившися.— Адже ж у люфі було всього п’ять заячих шротів, а трудно й подумати, щоб усі в нього попали. Я прецінь до нього не мірив.
— Мундзю! — з докором промовив Тоньо, котрий добре бачив, що брат його, сидячи за корчем, з пустоти-таки взяв був на ціль стоячого на кіпці жида і вистрілив, заким Тоньо зміг йому перешкодити.— Мундзю! Бійся бога, як можна бути таким неосторожним!
— Ну, ну, почав уже! І що йому сталося? Ручу тобі, що як тілько викричиться осьдека, то преспокійно встане і піде додому.
— Але ж, Мундзю, глянь, який він окровавленнй,— сказав Тоньо, стараючись осмотрити Гавині рани; той, однако ж, не перестаючи кричати, кидався і перевертався по траві так, що Тоньо нічого не міг порадити.
— Іди, дурний! —сказав з виразом погорди і огидливості Едмунд.— Охота тобі бабритися з жидом! Бачиш сам, що він на збитки так качається, щоб тобі страху завдати. Ходи, лиши його, нехай собі качається. Швидко перестане, як побачить, що дурних нема дома.— І Едмунд узяв за руку Тоня, котрий і сам уже зачав підозрівати, що Гава тільки штуки перед ним показує, а направду зовсім не так тяжко ранений, як чиниться. Але в тій хвилі піднявся з землі Вовкун, що досі чапів мовчки, ніби онімілий з болю. Він випростувався і з виразом якоїсь глухої злоби й заїлості заступив паничам дорогу.
— Ні, панове,— сказав він хриплим голосом,—так чесні пани не роблять! Пострілити чоловіка серед гір, то й розбійник потрафить! Ще й лишити нас тут обох хочете! Ні, так не йде! Забили-сьте мого товариша, то возьміть же його собі та й поховайте або зваріть та й з’їжте!
Слова ті сказані були таким твердим голосом і з таким виразом, що у обох паничів, а надто ще на вид того велетня й силача, аж мороз пішов поза шкірою.
— Але... але...— пробовкнув, відступаючи, Едмунд,— він буде здоров, йому нічого не станеться.
— Буде здоров! — обурений, скликнув Вовкун.— Але бачите самі, що він тепер кроку не може зробити! Ми люди подорожні. Де ж ми подіємося? Його треба пильнувати, гоїти,— що ж я ту серед лісів зроблю?
— Бачиш, Мундзю, бачиш, що ти наробив! — сказав Тоньо, а потім, обертаючися до Вовкуна, додав:
— А куди ви йдете?
— Се вже наша річ, — сказав Вовкун. — Далеко йдемо.
— Ну, знаєте що, йдіть ви до нашого села і допитайтеся до двора, до дідича. Вже я там то зроблю, що вас десь примістимо, поки сей не прийде до здоровля.
Лице Вовкуна все ще не прояснювалося, хоч у очах його заблищали дві яркі іскорки.
— А ви, панове, з двора?
— Так, ми дідичеві сини!
Вовкун поклонився Тоньові.
— А прошу, вельможний паничу, скажіть мені, як вас маю звати?
— А тобі сього нащо?
— Ох, вельможний паничу,— хиляючись, сумно сказав Вовкун,— вельможний панич не прогніваються за те, що скажу! Бідний жид прийде до брами, а там слуги, двораки: "Чего хцеш, жидзє?" То у них перше слово. А як жид скаже: "Мене ту якийсь пан прислав", то зараз спитають: "Що за пан, чого прислав?" А не зуміє жидок сказати, то зараз жида в карк та й за браму.
Всміхнувся Тоньо на таку мову; особливо ж смішна була величезна, могуча стать Вовкуна, коли він кулився і кривився, і морщив із себе сироту.
— Ну, ну, не бійся, у нас нема того звичаю,— сказав Тоньо.— Скажеш, що панич Тоньо казав тобі прийти, то ніхто тебе не прожене. Ну, а будеш міг з отсим калікою забратися?
— Не знаю, вельможний паничу,— кланяючися, сказав Вовкун,— прийдеться хіба нести його на плечах.
— А чень же він і сам троха піде? — сказав Тоньо.
Гава, що досі все качався по траві і стогнав то тихіше,
то голосніше, при сих словах знов зайойкав. Вовкун тільки головою хитав.
— Прийдеться нести бідолаху,— сказав.
— А може б, йому рани поперев’язувати? — сказав Тоньо.— Я сеї штуки не вмію, але як треба, то допоможу,
— Не треба, не треба,— поспішно сказав Вовкун,— я сам се зроблю. Дякую вельможному паничеві за ласку!
— Ну, коли так, то добре! — сказав Тоньо.— Ми підемо і приготовимо місце, а ви прибувайте. А може, вислати напротив вас фіру?
На сі останні слова Тоньо вже не діждався відповіді. Вовкун прикляк коло Гави і почав осмотрювати його рану, а Едмунд з виразом великої нетерпеливості, сіпаючи Тоня за рукав, потягнув його з собою вниз, на лісову стежку, що вела до села.
— Ну, скажи мені, дурна ти голово, що се тобі приплило, що ти так розпадаєшся над тими жидами і такі гореми-тереми їм понаобіцював? — докірливо крикнув Едмунд, коли вже відійшли від жидів на кількадесят кроків.
— Але ж, Мундзю, бійся бога,— сказав Тоньо,— чоловік подорожній, скалічений з твоєї вини.
— Скалічений! Ха, ха, ха! — засміявся Едмунд.— Може, де один шріт його задряпнув, кров з нього пустив, а жидюга обмазався нею навмисне,— от тобі і усе каліцтво!
— Гріх тобі, Мундзю, таке говорити,— сказав Тоньо.— Пощо ж би він се робив?
— Пощо? Ой, голово, голово! Бачить — паничі та й думає: "Дай-но я зроблюся калікою, може, що видурю". Я би не знати що за те дав, що вони не покажуться др двора, де би зараз мусили сказати, хто вони, куди і відки, а поперед усього показати рани.
— Ну, не покажуться, то й добре, ми нічого не стратили,— сказав Тоньо.— А так їх лишити не можна було.
— А я думаю, що коли й покажуться,— сказав Едмунд,— то попросту спустити на них псів або післати слугу та дати по разу в карк на дорогу.
Тоньо зачудуваним оком завис на гарно викроєних, рожевих та делікатних устах брата, з котрих вилітали такі дикі, нелюдські слова.
— Ну, не розумію тебе, Мундзю,— сказав він по хвилі.— І того не розумію, пощо ти стріляв до того жида?
— Я? — запаленівшися, відказав Едмунд.
— Авжеж ти! Адже я здалека бачив, що ти до нього міриш, і тілько що хотів крикнути, а ти вже й вистрілив. Мундзю, адже ж ти міг його вбити!
— Вбити! — скрякнув Едмунд і поблід.— Ти вже зараз: убити. Я мірив у литки і думаю, що в литки й попав. Моя рука певна, а моя лефошівка також не милиться. А пощо бестія жид стояв так на самім кіпці мов остовпілий? Ну, просто так і свербіли руки: а дай-но йому, щоб пошкробався!