Николаідос одвів очі од карт і зирнув на Софію Леонівну. Вона почутила, що він неначе впік її поглядом у самісіньке серце, осміхнулась і блиснула білими зубами.
Николаідос і собі осміхнувсь до неї. Його червоні повні уста неначе розсунули густі чорні вуса й блиснули з-під усів червонястими різкими фарбами.
"Палкі очі, певно, гарячі й уста. Ці уста осміхнулись до мене, задля мене, в одповідь мені… Я давненько примічаю, що він до мене не дуже байдужий… А може, то його грубенькі солдатські жарти? Треба доконче покористуватися чоловіковими гастролями. Гастролі, мабуть, будуть довгенькі. Може, я нап'юсь щастя, вп'юсь досхочу коханням… А яке кохання обіцяє його палка східна вдача!"
Софія Леонівна спустила віка й вії, задумалась і легесенько зітхнула. Золоті надії замиготіли в неї в серці. Вона сливе пересвідчилась, що ті надії можуть от-от незабаром справдиться, як приємні сни.
І їй несподівано заманулось, щоб чоловік мерщій виїжджав з оселі, хоч би й зараз устав з-за столу й їхав собі кудись далеко, або щоб зник кудись з оселі, хоч би тамечки на місці крізь землю пішов, і щоб вони зостались тільки вдвох з Николаідосом під цією гіллястою грушею в захисті густого листя та гілок од усіх людей.
Вже сонце давно звернуло з півдня. Сріблясте вранішнє проміння сонця змінилось на жовто-золотисте. Це був знак, що вже сонце звернуло з півдня й повернуло на вечірній пруг. А гості все грали в карти. Вони були б ладні грать і до ночі, але Літошевський нагадав жінці, що вже час обідать. Софія Леонівна почимчикувала до покоїв і трохи згодом вийшла й запросила гостей на обід. Гості одмагались, бо вони вже вдома пообідали. Але господиня по звичайності все запрошувала й навіть намагалась.
— Але ж ми несподівано зайшли до вас на карти, — обізвавсь доктор. — Певно, ви не встигли наготувать поживку на стільки ротів. Ми вас об'їмо, а ви через нас будете голодні.
— Ну, ви завсігди нас не скривдите. Я завсігди по містах, де чоловік співав в опері, готувала на обід зо дві, зо три зайві порції або ще й зайвий якийсь приварок, якусь зайву потраву, бо, бачте, в чималих містах та ще й до артиста доконечно сливе щодня візьме та й ненароком заскоче якийсь гість і потрапе, може й зумисне, саме на обід. І тепер на селі я звикла держатись цього міського звичаю: в мене готували дещо й зайве, — сказала господиня.
Вона й справді в містах щодня готувала на обід зайвий поживок, бо принадила до себе студентів та усяких молодих паничиків. Ці молоді хлопці дізнались за її звичай і по черзі забігали до неї на дармовий обід та випивачку по два або й по три рази на тиждень.
— Коли ви вже вдома пообідали, то в нас пополуднуєте, бо в артистів обід тоді, коли звичайно в людей буває вечеря, та ще й пізня, — сказав хазяїн.
— В мене коли було ніхто не нагодиться на обід, то за те мої два коти вже бенкетують. Та й тепер, коли ви не схочете обідати, то зайвий поживок споживуть мої котяки, — сказала в жарт господиня.
— Невже ваші котяки такі ненажерливі, що справляться за чоловіка? — спитав у жарт мировий.
— Атож! — сказала господиня. — Вони вдвох споживуть їжі стільки, скільки ви один.
— Признатись, я до цього часу не знав, що сума з двох котів рівняється одному мировому, — сказав мировий і зареготавсь на ввесь садок.
— Цікаво знати, з скількох котів сума рівнялась би мені? — спитав доктор.
— Мабуть, і двох котів на вас не вистаче, бо черевані вживають їжі дуже мало, — обізвався хазяїн.
Хазяйка запросила гостей до покоїв. Стіл аж захряс під закусками та усякими наїдками та напоями. Пляшки з чудовою горілкою, з винами та лікерами тяглись рядком од краю до краю стола. На столі, неначе якимсь чудом, були навіть збитки, звичайні в артистів, навіть щоденні. Гості, хоч вже й пообідали, але накинулись з жадобою вдруге на смачний обід і допались до потрав, наче голодні вовки до вівці. Николаідос їв за двох, аж за вухами лящало, і все запивав кожну потраву добрим вином або наливкою. Гості їли хапком, якось нервово, бо їм хотілося швидше знов сісти за карти: вони тернули так, що й рісочки на столі не зосталось, і сільські шлунки та кендюхи без вади спромоглись перетравить два тривні обіди за день. По обіді хазяїн знов запросив гостей сісти за карти.
— Мені вибачте: не сяду за карти, бо треба поспішати на вокзал. Надходе вечір. Треба хапатись, щоб вийти назустріч вечірньому поїздові, — одмагавсь Николаідос.
— Та вже на цей випадок поминіть ви поїзд та сідайте за карти, — припрошував господар.
— Коли ж в мене помічник геть-то цупкий на вдачу, лайливий, ще й до того викажчик. Викаже псяюха і зараз подасть звістку до Києва, що я одмикую од служби, бо він сам моститься на моє місце, — одмагався Николаідос.
Але ніби якась непереможна й непоборна сила тягла його й манила під гіллясту яблуню в затишок та холодок, де на зеленому столі валялась в безладді принадна спокуса. Карти, неначе русалки, манили його в той зелений закуток.
— Ет! Раз родила мати, — раз і пропадати! За всі голови! Ходім! Може, одіграюся хоч трохи, — сказав Николаідос щиро народною мовою, котру він ще змалку перейняв од українських селян, хоч потім згодом і занедбав потроху в військовій службі.
І вони знов потяглися під чарівну яблуню, неначе їх манили звідтіль зеленоокі русалки або принаджували співучі гарні сирени надзвичайно чарівними співами.
Посідавши кругом стола, вони позапалювали папіроси. Хазяїн подав Николаідосові цигару, бо знав, що він любе цигари й куре їх залюбки. Блакитний димок повивсь поміж гіллям яблуні й неначе заплутався в зеленому листі. Незабаром вийшла й Софія Леонівна, так само з папіроскою в губах. Вона зорила очима, неначе здалеки кмітила, де б було догідніше й приємніше сісти.
— Софіє Леонівно! — гукнув Николаідос приємним баритоном. — Сідайте коло мене: може, ви заманите до мене талан та щастя.
Він мерщій схопивсь з місця, приставив побіч себе стільця, прискочив до неї, вхопив її під руку й сливе силою посадив коло себе на стільці. Господиня почутила, що він на ході надто вже стис її повну ситу руку своєю сухорлявою рукою ще й наче пригорнув щільно до себе.
— Отак буде гаразд! Гратимемо вдвох вкупі. Або мій, або ваш талан сприятиме. Може, нам на цей раз пощастить, то й обчикрижимо отих наших супротивників. А треба б доконче цих ворогів подоліти, забрать у полон і запагубить їх на віки вічні, — промовив веселий грек, вмощуючись на стільці та щільно присовуючи свій стілець до сусіди й черкаючись об неї ліктем.