Натовп розсмоктувався. В кімнаті на вимогу ще залишалася невеличка групка людей, і Гаррі до них підійшов. Місіс Візлі сварилася з Джіні. Їх оточили Люпин, Фред, Джордж, Білл та Флер.
— Ти ще неповнолітня! — кричала на дочку місіс Візлі. — Я не дозволяю! Хлопці — то таке, а ти вертайся додому!
— Я не повернуся!
Волосся Джіні розлетілося, коли вона вирвала долоню з материної руки.
— Я в Дамблдоровій армії...
— ...це зграя підлітків!
— Зграя підлітків, яка збирається кинути виклик йому, чого досі ніхто не насмілився зробити! — обурився Фред.
— Їй тільки шістнадцять! — не вгавала місіс Візлі. — Вона ще мала! Чим ви, хлопці, думали, коли привели її сюди...
Фред і Джордж трохи засоромились.
— Джіні, мама правду каже, — лагідно всміхнувся Білл. — Тобі не можна. Усі неповнолітні повинні звідси піти, це буде правильно.
— Я не вернуся додому! — крикнула Джіні з сердитими слізьми на очах. — Тут уся моя родина, як я там сидітиму сама, не знаючи нічого й... — Її очі вперше зустрілися з очима Гаррі. Вона дивилася благально, проте Гаррі похитав головою, і дівчина розчаровано відвернулася.
— Ну що ж, — буркнула вона, дивлячись на вхід у тунель до "Кабанячої голови". — Тоді я з вами прощаюся і...
Почулося дряпання й глухий удар. Це хтось вилазив з тунелю, але втратив рівновагу й упав. Підвівся, схопившись за найближчий стілець, глянув на присутніх крізь перекошені рогові окуляри й сказав:
— Я не дуже спізнився? Уже почалося? Я щойно довідався, і я... я...
Персі затнувся й замовк. Він явно не сподівався зустріти тут ледь чи не всю свою родину. Якийсь час панувала збентежена мовчанка, а тоді її перервала Флер, звернувшись до Люпина в очевидній спробі зняти загальне напруження:
— То... як т'ам наш к'ихітний Тедді?
Люпин, здригнувшись, закліпав очима. Тиша між Візлі тверднула, як лід.
— Я... о, так... усе добре! — голосно відповів Люпин. — Так, він разом з Тонкс... у її матері.
Персі витріщався на всіх решту Візлів, а ті, заціпенівши, дивилися на нього.
— Ось, я взяв фото! — вигукнув Люпин, вийняв із внутрішньої кишені куртки фотографію і показав Флер та Гаррі знімок немовляти з бірюзовим чубчиком, що махало в об'єктив пухкеньким кулачком.
— Я був дурнем! — раптом прокричав Персі так голосно, що Люпин ледь не випустив фотографію. — Ідіот, пихатий ідіот, я... я...
— Закоханий у міністерство баран, що зрікся родини заради влади, — підказав йому Фред.
Персі ковтнув слину.
— Так, такий я був!
— Що ж, цим усе сказано, — і Фред простяг Персі руку.
Місіс Візлі розридалася. Вона кинулася до Персі, відштовхнувши Фреда, й стисла його в обіймах, а він попліскував її по спині, не зводячи очей з батька.
— Пробач мені, тату, — сказав Персі.
Містер Візлі закліпав очима, теж підбіг до сина й обійняв.
— І чого це ти раптом прозрів, Персику? — поцікавився Джордж.
— Це вже давно мене мучило, — відповів Персі, витираючи очі під окулярами краєчком дорожнього плаща. — Я мусив знайти якийсь вихід, але це нелегко було зробити в міністерстві, бо там тільки те й роблять, що кидають за ґрати зрадників. Я зумів встановити контакт з Еберфорсом, і він мені десять хвилин тому натякнув, що Гоґвортс починає боротьбу. От я й прибув.
— Ми сподіваємося, що в такі складні часи тягар лідерства візьмуть на себе наші старости, — чудово зімітував Джордж пишномовну манеру Персі. — А тепер гайда нагору й готуймося до бою, бо для нас скоро не залишиться жодного нормального смертежерчика.
— То ви тепер моя невістка? — запитав Персі й поручкався з Флер, коли вони разом з Біллом, Фредом і Джорджем крокували до сходів.
— Джіні! — гримнула місіс Візлі.
Джіні, скориставшись атмосферою примирення, спробувала прокрастися до сходів.
— Молі, а якщо так, — запропонував Люпин. — Хай Джіні залишається тут — принаймні буде в курсі подій, але сама участі в битві не братиме?
— Я...
— Це добра думка, — рішуче підтримав Люпина містер Візлі. — Джіні, залишайся в цій кімнаті, чуєш мене?
Джіні не надто сподобалась ця ідея, але, зустрівши незвично суворий батьків погляд, вона кивнула головою. Містер і місіс Візлі поспішили до сходів разом з Люпином.
— А де Рон? — запитав Гаррі. — Де Герміона?
— Мабуть, пішли вже до Великої зали, — припустив, озираючись, містер Візлі.
— Я щось не помічав, щоб вони повз мене проходили, — засумнівався Гаррі.
— Вони щось згадували про ванну кімнату, — сказала Джіні, — зразу після того, як ти звідси пішов.
— Про ванну кімнату?
Гаррі підійшов до відчинених дверей ванної й подивився. Там було порожньо.
— А ти певна, що вони казали про ван...
Але тут його шрам запалав вогнем, і кімната на вимогу зникла. Крізь високі ковані ворота з крилатими вепрами на колонах по обидва боки, над темними шкільними угіддями він дивився на замок, що сяяв вогнями. Наджіні лежала в нього на плечах. Він був одержимий тим холодним і жорстоким відчуттям мети, що завжди передувало вбивству.
— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ —
Битва за Гоґвортс
Зачарована стеля Великої зали була темна і всіяна зірками, а внизу за чотирма столами гуртожитків сиділи розкуйовджені учні, дехто в дорожніх плащах, а дехто ще в халатах. Де-не-де мерехтіли перламутрово-білі обриси шкільних привидів. Усі погляди — і живих, і мертвих — були прикуті до професорки Макґонеґел, що промовляла з помосту на чільному місці зали. За її спиною стояли інші викладачі, серед яких вирізнявся золотистий кентавр Фіренце, і члени Ордену Фенікса, що прибули для участі в битві.
— ...евакуація відбудеться під наглядом містера Філча та мадам Помфрі. Старости, за моїм сигналом ви зберете своїх учнів і організовано виведете їх до місця евакуації.
Багато учнів наче скам'яніли. Але коли Гаррі проходив уздовж стін, шукаючи за ґрифіндорським столом Рона й Герміону, з-за гафелпафського столу підвівся Ерні Макмілан і крикнув:
— А якщо ми хочемо залишитись і взяти участь у бою?
Пролунали ріденькі оплески.
— Повнолітні можуть залишитися, — сказала професорка Макґонеґел.
— А що буде з нашими речами? — запитала якась дівчина за рейвенкловським столом. — 3 нашими валізами й совами?
— Часу збирати речі немає, — відповіла професорка Макґонеґел. — Головне, щоб ви самі вийшли звідси живі-здорові.