— Дуже добре. Сюди прямує Той-Кого-Не-Треба-Називати, — сказала професорка викладачам. Спраут і Флитвік охнули, Слизоріг тихо застогнав. — Поттер має в замку одну роботу, він діє за наказом Дамблдора. Ми повинні забезпечити школу всім можливим захистом, поки Поттер діятиме.
— Ти, звісно, розумієш, що рано чи пізно Відомо-Хто прорве нашу оборону? — пропищав Флитвік.
— Ми його затримаємо, — сказала професорка Спраут.
— Дякую тобі, Помоно, — кивнула професорка Макґонеґел, і дві відьми обмінялися поглядами похмурого розуміння. — Пропоную встановити навколо замку базовий захист, а тоді зібрати всіх учнів у Великій залі. Переважну більшість треба буде евакуювати, хоча тих, хто досяг повноліття і виявить бажання залишитися й боротися, гадаю, можна залучити.
— Згода, — сказала професорка Спраут і відразу побігла до дверей. — За двадцять хвилин мої учні будуть у Великій залі.
Її вже не було видно, але бурмотіння ще якийсь час чулося:
— Тентакула. Пастка диявола. І снарґалуфові пеньки... хотіла б я бачити, як смертежери з ними битимуться.
— Я діятиму звідси, — сказав Флитвік, виставив чарівну паличку в розбите вікно й забурмотів якісь дуже складні заклинання. Гаррі почув незбагненний сильний гул, немовби Флитвік вивільнив на шкільні угіддя несамовитий вітер.
— Пане професоре, — підійшов Гаррі до крихітного вчителя замовлянь, — пане професоре, вибачте, що я вам заважаю, але це дуже важливо. Чи ви часом не знаєте, де може бути діадема Рейвенклов?
— ...Протеґо горрібіліс... діадема Рейвенклов? — пропищав Флитвік. — Дещиця додаткової мудрості ніколи не завадить, Поттере, хоч я чомусь сумніваюся, що з неї буде велика користь у цій ситуації!
— Я мав на увазі одне... чи вам відомо, де вона? Чи ви її коли-небудь бачили?
— Чи я бачив? Та її ніхто ніколи не бачив! Її давно втрачено, хлопче!
Гірка безнадія, поєднана з розчаруванням і панікою, охопила Гаррі. Що ж тоді служить горокраксом?
— Філіусе! Зустрінемося з тобою і твоїми рейвенкловцями у Великій залі! — сказала професорка Макґонеґел, показуючи жестом Гаррі й Луні, щоб ішли за нею.
Вони вже підходили до дверей, коли раптом прорвало Слизорога.
— Це ж треба! — важко дихав він, блідий і спітнілий, з тремтячими моржовими вусами. — Що за метушня! Я не впевнений, Мінерво, що це мудро. Він усе одно прорветься, і всім, хто намагатиметься його затримати, загрожує смертельна небезпека...
— За двадцять хвилин я чекатиму й тебе зі слизеринцями у Великій залі, — сказала професорка Макґонеґел. — Якщо захочеш покинути школу разом зі своїми учнями, тебе ніхто не зупинятиме. Але якщо хтось із вас спробує зірвати наш опір, чи підніме проти нас зброю, тоді, Горацію, ми зійдемось у двобої не на життя, а на смерть.
— Мінерво! — Слизоріг був у відчаї.
— Настав час для слизеринців визначитися, кому вони віддані, — урвала його професорка Макґонеґел. — Іди буди своїх учнів, Горацію.
Гаррі вже не слухав, що бурмоче Слизоріг. Разом з Луною він побіг за професоркою Макґонеґел, яка зайняла позицію посеред коридору й підняла чарівну паличку.
— Пієртотум... ой, заради Бога, Філч, не тепер...
Коридором саме шкандибав старий сторож, волаючи:
— Учні не сплять! Учні в коридорах!
— Так і має бути, тупий телепню! — крикнула Макґонеґел. — Краще зроби щось корисне! Знайди Півза!
— П-півза? — перепитав, затинаючись, Філч, немовби ніколи не чув цього імені.
— Так, Півза, дурню, Півза! Ти ж на нього нарікаєш ось уже чверть століття! Приведи його сюди, негайно!
Філч, очевидно, подумав, що професорка Макґонеґел з'їхала з глузду, та все ж пошкутильгав геть, згорбившись і бурмочучи щось собі під ніс.
— А тепер... пієртотум локомотор! — крикнула професорка Макґонеґел.
І по всьому коридору з постаментів позістрибували статуї і лицарські обладунки, а з брязкоту, що долинув з верхніх і нижніх поверхів, Гаррі зрозумів, що те ж саме зробили їхні "колеги" по всьому замку.
— Гоґвортсу загрожує небезпека! — закричала професорка Макґонеґел. — Займайте позиції, захищайте нас, виконуйте свій обов'язок перед нашою школою!
З брязканням і криками юрба ожилих статуй протупала повз Гаррі — одні менші, інші значно більші, ніж насправді. Були там і тварини, а брязкітливі лицарські обладунки розмахували мечами й шпичастими ядрами на ланцюгах.
— А тепер, Поттере, — сказала Макґонеґел, — раджу тобі й міс Лавґуд повернутися до ваших друзів і привести їх усіх у Велику залу... а я піду будити решту ґрифіндорців.
Піднявшись на наступний поверх, вони розійшлися. Гаррі й Луна побігли шукати прихований вхід у кімнату на вимогу. Назустріч їм спішили ватаги учнів у дорожніх плащах, накинутих прямо на піжами. Їх підганяли до Великої зали вчителі і старости.
— Це ж був Поттер!
— Гаррі Поттер!
— Це він був, клянусь, я його бачила!
Та Гаррі не озирався, і невдовзі вони вже підбігли до входу в кімнату на вимогу. Гаррі притулився до зачарованої стіни, вона його визнала, й вони з Луною помчали крутими сходами вниз.
— Що?..
Коли Гаррі побачив кімнату, то ледь не послизнувся на східцях від шоку. Кімната була переповнена, людей було набагато більше, ніж тоді, як він звідси виходив. На нього дивилися Кінґслі й Люпин, а ще Олівер Вуд, Кеті Бел, Анжеліна Джонсон і Алісія Спінет, Білл і Флер, а ще містер і місіс Візлі.
— Гаррі, що там діється? — запитав Люпин, зустрівши його біля сходів.
— Волдеморт прямує сюди, школу огороджують оберегами... Снейп утік... а ви чого тут? Як ви довідалися?
— Ми розіслали звістки всім воїнам Дамблдорової армії, — пояснив Фред. — Невже ти, Гаррі, думав, що хтось захоче пропустити таку забаву? ДА повідомила Орден Фенікса — і так воно все й розрослося, як снігова лавина.
— З чого починаємо, Гаррі? — запитав Джордж. — Що там відбувається?
— Іде евакуація менших дітей, і всі збираються у Великій залі для організації оборони, — повідомив Гаррі. — Ми йдемо в бій!
Усі закричали й кинулися до сходів, притиснувши Гаррі до стіни. Бігли члени Ордену Фенікса, Дамблдорової армії і квідичної команди, в якій Гаррі колись грав. З чарівними паличками напоготові всі подалися до головного будинку замку.
— Ходімо, Луно, — гукнув, пробігаючи, Дін і подав їй руку. Луна схопилася й побігла за ним сходами нагору.