— І що ж ти їм наплів?
— Сказав, що я Стен Шанпайк. Перше, що прийшло в голову.
— І вони повірили?
— Та вони такі тупі! Один точно був наполовину троль, судячи зі смороду...
Рон зиркнув на Герміону, сподіваючись, що цей маленький жарт розм'якшить їй серце, але вона й далі дивилася з кам'яним обличчям, не розплітаючи рук.
— Так от, вони почали сперечатися, Стен я чи ні. Чесно кажучи, це було жалюгідне видовище, бо їх було п'ятеро, а я один, та ще ж вони забрали в мене чарівну паличку. Тоді двоє з них почали битися, а я скористався тим, що інші дивляться на них, ударив того, що мене тримав, у живіт, схопив його чарівну паличку, роззброїв другого, того, що тримав мою паличку, і роз'явився. Мені це не дуже добре вдалося, я знову половнувся... — Рон показав праву руку, де бракувало двох нігтів, та Герміона й бровою не повела, — і опинився за багато миль від вас. Поки я добрався до того берега річки, де ви були... ви вже звідти зникли.
— Боже, яка зворушлива історія, — зронила Герміона тим зарозумілим тоном, що з'являвся в неї, коли вона хотіла когось поранити словами. — Ти ж, мабуть, так перелякався. А ми тим часом побували в Ґодриковій Долині. І що там було, Гаррі? Ага, там з'явилася змія Відомо-Кого, й трохи не повбивала нас обох, а тоді прилетів сам Відомо-Хто. Він запізнився буквально на секунду, щоб нас зловити.
— Що? — Рон дивився то на неї, то на Гаррі, але Герміона не звертала на ці погляди уваги.
— Уяви собі, Гаррі, втратити нігті! Та наші біди порівняно з цим яйця виїденого не варті, правда?
— Герміоно, — тихо сказав Гаррі, — Рон щойно врятував мені життя.
Вона ніби й не чула.
— Я хотіла б дізнатися одне-єдине, — вона дивилася в простір над Роновою головою. — Як ти нас сьогодні знайшов? Це важливо. Коли це довідаємось, то зробимо так, щоб ті, кого ми не хочемо бачити, не змогли до нас потрапити.
Рон люто зиркнув на неї і вийняв з кишені джинсів маленький срібний предмет.
— Ось.
Вона мусила глянути на Рона, щоб побачити, що він їй показує.
— Світлогасник? — так здивувалася вона, що навіть забула напустити холодний і лютий вираз.
— Він не тільки гасить і запалює світло, — пояснив Рон. — Я не знаю, як він це зробив, і чому це сталося саме тоді, а не в якийсь інший час, бо я постійно хотів повернутися, з першої миті, як від вас пішов. А ранесенько на Різдво я слухав радіо й почув... почув тебе.
Він дивився на Герміону.
— Ти почув мене по радіо? — недовірливо перепитала вона.
— Ні, я почув тебе зі своєї кишені. Твій голос, — він знову підняв над собою світлогасника, — лунав звідси.
— І що ж я сказала? — запитала скептично й водночас зацікавлено Герміона.
— Назвала моє ім'я. "Рон". І ще сказала... щось про чарівну паличку...
Герміона яскраво почервоніла. Гаррі пригадав: після зникнення Ронове ім'я тоді вперше прозвучало в їхній розмові. Герміона назвала його, коли говорила, що неможливо полагодити чарівну паличку.
— Отож я його вийняв, — вів далі Рон, дивлячись на світлогасник, — але він був такий самий, нічого не змінилося, хоч я й не сумнівався, що тебе чув. Тоді я ним клацнув. У кімнаті погасло світло, але інше світло з'явилося просто за вікном.
Рон підняв вільну руку й показав кудись перед собою. Його очі втупилися в щось таке, чого не бачили ні Гаррі, ні Герміона.
— Це була кулька світла, такого синюватого відтінку, і вона пульсувала, знаєте, як світло від летиключа.
— Ага, — машинально підтвердили в один голос Гаррі й Герміона.
— Я знав, що це було воно, — сказав Рон. — Я спакував свої речі, закинув рюкзак на плечі і вийшов у садок.
— Та світлова кулька висіла там, вона мене чекала, а коли я вийшов, знову почала рухатись, і я пішов за нею аж за сарай, а там... ну, вона ввійшла в мене.
— Вибач, що? — перепитав Гаррі, подумавши, що почув щось не те.
— Вона типу підлетіла до мене, — показав Рон цей рух вказівним пальцем вільної руки, — прямо до грудей, а тоді... просто увійшла всередину. Отут, — торкнувся він грудей біля самого серця, — я її відчував, вона була гаряча. А коли опинилася в мені, я вже знав, що маю робити, знав, що вона мене заведе, куди мені треба. Тож я роз'явився й вигулькнув на схилі пагорба. Усе там було засипане снігом...
— Ми там були, — підтвердив Гаррі. — Провели там дві ночі, і другої ночі я ніби чув, що хтось ходить неподалік у темряві й гукає!
— Ну, так. Це, мабуть, був я, — сказав Рон. — Але ваші закляття-обереги добре діють, бо я вас не бачив і не чув. Проте я був упевнений, що ви десь поблизу, тому врешті-решт заліз у спальний мішок і вирішив зачекати, коли хтось із вас там з'явиться. Думав, що вас побачу, коли ви будете складати намет.
— Де там, — заперечила Герміона. — Для безпеки ми роз'являлися під плащем-невидимкою. І ми пішли з того місця ранесенько, бо чули, як уже казав Гаррі, що там хтось тиняється.
— Я цілий день простирчав на тому пагорбі, — сказав Рон. — Мав надію, що ви ще з'явитесь. А як почало смеркати, я зрозумів, що вас проґавив, тому знову клацнув світлогасником, те синє світло спалахнуло й увійшло в мене, я роз'явився й прибув сюди, у цей ліс. Я й тут вас не бачив, тому надіявся на одне — що хтось із вас врешті себе виявить... і Гаррі це зробив. Ну, спочатку я, звичайно, побачив лань.
— Що ти побачив? — різко спитала Герміона.
Хлопці розповіли і про срібну лань, і про меч на дні озерця. Герміона, насупивши брови, дивилася то на одного, то на другого, і так захопилася розповіддю, що навіть забула гордо перехрещувати руки й ноги.
— Але ж це був патронус! — вигукнула вона. — Невже ви не бачили, хто його вичаклував? Узагалі нікого не бачили? І він підвів вас до меча! Я просто не вірю! І що далі?
Рон розказав, як він побачив, що Гаррі стрибнув у озерце, і чекав, коли той випірне. Та зрозумів, що сталася біда, пірнув за ним і врятував Гаррі, а тоді повернувся по меч. Він уже дійшов до того моменту, коли треба було відкривати медальйон, але завагався, і Гаррі доказав за нього.
— ...і Рон його розрубав мечем.
— І... і він розрубався? Так просто? — прошепотіла Герміона.
— Ну, він... він ще кричав, — сказав Гаррі, скоса зиркнувши на Рона. — Ось.
Він кинув медальйон їй на коліна. Вона боязко взяла його в руки й обдивилася розрубані віконечка.