Гаррі накинув плащ-невидимку й почав спускатися на нижні поверхи, аж поки зійшов у вестибюль. Крихітна іскорка надії, що хтось його відчує, побачить, зупинить, ще жевріла, проте плащ був, як завжди, непроникний і досконалий, тож Гаррі без перешкод дійшов до вхідних дверей.
І там ледь не зіштовхнувся з Невілом. Удвох із кимось вони заносили з двору мертвого. Гаррі глянув і відчув черговий тупий удар у живіт. Колін Кріві, ще неповнолітній, мабуть, нишком прокрався в замок, як і Мелфой з Кребом та Ґойлом. Мертвий, він здавався ще дрібнішим, ніж живий.
— Знаєш, я донесу сам, — сказав Олівер Вуд, закинув Коліна на плече, як це роблять пожежники, і поніс його до Великої зали.
Невіл притулився до одвірка і витер рукою чоло. Він був наче старий дід. Потім повернувся й знову пішов у темряву збирати мертвих.
Гаррі кинув погляд на вхід у Велику залу. Там ходили люди, заспокоювали одне одного, тамували спрагу, припадали біля мертвих, але ніде він не бачив найдорожчих для себе людей. Не було ні Герміони, ні Рона, ні Джіні чи когось із родини Візлів, не було й Луни. Він би віддав увесь відведений йому час, щоб востаннє їх побачити, та чи вистачить йому тоді сили відірвати від них погляд? Може, так воно було й краще.
Він зійшов сходами вниз і опинився в темряві. Надходила четверта ранку, і мертва тиша панувала на шкільних угіддях, наче вони самі затамували дух, щоб побачити, чи здійснить він те, що мусить.
Гаррі підійшов до Невіла, що схилився над чиїмось тілом.
— Невіле.
— О Боже, Гаррі, в мене трохи серце не стало!
Гаррі скинув плащ-невидимку. Ця ідея щойно стрілила йому в голову, породжена його бажанням не схибити.
— Куди це ти зібрався? — підозріло запитав у нього Невіл.
— Усе за планом, — відповів Гаррі. — Я мушу дещо зробити. Послухай... Невіле...
— Гаррі! — Невіл раптом перелякався. — Гаррі, ти ж не надумав здатися?
— Ні, — легко збрехав Гаррі. — Авжеж, ні... це геть інше. Але якийсь час мене тут не буде. Невіле, ти знаєш Волдемортову змію? Він має таку величезну зміюку... назвав її Наджіні...
— Я чув, ага... і що з нею?
— Її треба вбити. Рон і Герміона про це знають, але про всяк випадок, якщо вони...
Жахливе усвідомлення такої можливості здушило йому горло, не даючи говорити. Але він знову себе опанував. Це було суттєво, він мусить чинити, як Дамблдор, мусить зберігати ясний розум, забезпечити дублерів, які могли б завершити справу. Дамблдор помирав, знаючи, що ще троє знають про горокракси. Тепер Невіл стане на місце Гаррі, і таємницю знатимуть знову троє.
— Про всяк випадок, якщо вони... будуть зайняті... а тобі трапиться нагода...
— Убити змію?
— Убити змію, — підтвердив Гаррі.
— Добре, Гаррі. З тобою все гаразд?
— Усе гаразд. Дякую, Невіле.
Гаррі хотів було йти, але Невіл ухопив його за руку.
— Гаррі, ми всі битимемося й далі. Ти це знаєш?
— Так, я...
Він знову відчув, як здушило горло, і не зміг договорити. Невілові це не здалося дивним. Він поплескав Гаррі по плечу, відпустив руку й пішов шукати загиблих.
Гаррі знову накинув плащ і побрів далі. Іще хтось ворухнувся неподалік, нахилившись над тілом, що лежало на землі. Підійшовши, Гаррі зрозумів, що це Джіні.
Він спинився, мов укопаний. Джіні присіла біля дівчини, яка пошепки кликала маму.
— Усе нормально, — заспокоювала її Джіні. — Усе добре. Зараз ми занесемо тебе в замок.
— Я хочу додому, — шепотіла дівчина. — Я вже не хочу воювати!
— Я розумію, — голос Джіні зірвався. — Усе буде добре.
У Гаррі мороз пішов по спині. Він хотів розірвати ніч криком, хотів, щоб Джіні знала, що він тут, поруч, хотів, щоб знала, куди він іде. Хотів, щоб його зупинили, відтягли звідси силоміць, відіслали додому...
Але ж він і був удома. Гоґвортс — його перший і найкращий дім. Усі покинуті хлопці — і він, і Волдеморт, і Снейп — знайшли тут свій дім...
Джіні стала навколішки біля пораненої дівчини, тримаючи її за руку. Величезним зусиллям волі Гаррі примусив себе йти далі. Йому здалося, що Джіні озирнулася, коли він її проминав. Можливо, вона відчула чиюсь присутність, але він не заговорив і не обернувся.
З темряви випливла Геґрідова хижа. Вікна не світилися, Іклань не шкрябався в двері й не зустрічав гостей глухим гавкотом. Гаррі згадав усі візити до Геґріда, блиск мідного чайника на вогні, тверде, як камінь, печиво і велетенських черв'яків, і його широченне бородате обличчя, і Рона, що блював слимаками, й Герміону, що допомагала рятувати Норберта...
Пішов далі, вийшов на узлісся й зупинився.
Між деревами аж кишіло дементорами. Він відчував їхній холод і не мав певності, що зможе повз них пройти. Сили вичаклувати патронуса вже не було. Він не міг стримати тремтіння. Помирати, зрештою, не так і легко. Кожен його подих, пахощі трави, подув прохолодного вітерцю на обличчі — це все таке дорогоцінне. Інші люди мали перед собою довгі роки, час, який можна марнувати, час, який тягнувся повільно — а він хапався за кожнісіньку секунду. Думав, що вже не може ступити й кроку, і водночас розумів, що мусить це зробити. Завершилася довга гра, снич уже в руках, пора спускатися на землю...
Снич. Негнучкими пальцями він намацав його в капшучку на шиї і вийняв.
Я відкриваюся наприкінці.
Швидко й важко дихаючи, придивився до нього. Зараз, коли він хотів, щоб час спливав якомога повільніше, а час, навпаки, пришвидшився, розуміння прийшло негайно, випередивши думки. Наприкінці — це ж зараз. Ця мить настала.
Він притулив золотистий метал до вуст і прошепотів:
— Я скоро помру.
Металева оболонка розкрилася. Він опустив тремтячу руку, підняв під плащем Дракову чарівну паличку й пробурмотів:
— Лумос.
Між двома половинками снича лежав чорний камінь з нерівною тріщиною по центру. Воскресальний камінь тріснув по вертикальній лінії, що символізувала бузинову паличку. Трикутник і коло, символи плаща й каменя, ще можна було розрізнити.
І знову Гаррі все збагнув, навіть не замислюючись. Не йшлося про те, щоб повернути їх сюди, бо він сам незабаром мав до них приєднатися. Не він їх витягував, а вони кликали його.
Він заплющив очі і тричі повернув камінь у руках.
Він знав, що це сталося, бо почув навколо себе легенькі порухи — і припустив, що це тендітні тіла шукають точки опори на землі, на всіяному гілочками ґрунті узлісся.