Проте діадему, відколи вона стала його безцінним горокраксом, він не залишив у скромному дереві... ні, діадема таємно повернулася до свого справжнього дому, і Волдеморт мусив заховати її десь тут...
— ...того вечора, коли прийшов проситися на роботу! — вигукнув Гаррі, завершуючи свою думку.
— Я перепрошую?
— Він заховав діадему в замку того вечора, коли просив у Дамблдора дозволу тут викладати! — пояснив Гаррі. Висловивши думку вголос, він нарешті збагнув сенс усього. — Він заховав діадему по дорозі до кабінету Дамблдора, або ж коли з нього вертався! Хоч він, мабуть, домагався викладацької посади ще й з іншої причини — він би тоді зміг украсти ще й Ґрифіндорів меч... дякую вам, дякую!
Гаррі залишив її в повітрі цілком збентежену. Завертаючи за ріг коридору, що вів у вестибюль, він ще раз глянув на годинник. До півночі залишалося п'ять хвилин, а він, хоч і знав тепер, що було останнім горокраксом, ні на крок не наблизився до розгадки, де саме він схований...
Багато поколінь учнів не зуміли знайти діадему. Це могло означати, що вона не у рейвенкловській вежі... але якщо не там, то де? Яку схованку міг виявити Том Редл у Гоґвортському замку, котра, на його думку, зберегла б таємницю навіки?
Занурений у розпачливі роздуми, Гаррі завернув за ріг, та не встиг ступити й кілька кроків, як вікно ліворуч відчинилося з оглушливим тріском і брязкотом. Він відскочив, а в вікно влетіло чиєсь велетенське тіло і вгатилося в протилежну стіну. Від цієї істоти зі скавулінням від'єдналося щось велике й волохате, і це щось стрибнуло на Гаррі.
— Геґріде! — закричав Гаррі, відбиваючись від вовкодава Ікланя, що намагався його лизнути, а величезна бородата постать Ікланевого господаря почала спинатися на ноги. — Що за?..
— Гаррі, ти осьо тут! Ти — тут!
Геґрід нахилився, швиденько обійняв Гаррі — аж у того затріщали ребра — і побіг назад до розбитого вікна.
— Файний хлопчик, Ґропику! — заревів він кудись униз. — За хвильку побачимось, будь си мені чемний!
За Геґрідовою спиною Гаррі побачив, як темряву ночі розкололи далекі спалахи світла, і почув дивний пронизливий крик. Зиркнув на годинник. Настала північ. Почався бій.
— Шляк би його трафив, Гаррі, — важко дихав Геґрід, — це вже? Пора до бою?
— Геґріде, звідки ти взявся?
— Та почув оно Відомо-Кого аж у печері, — похмуро пояснив Геґрід. — Голосно ж він кричєв, га? "Як не віддасте Поттера, то ваш час мине опівночі". Але ж я знав, шо ти тут і шо має бути. Та годі вже, Ікланю! Ну, то ми всі й прийшли — я, Ґропик, Іклань. Прорвали всі ті кордони коло лісу. Ґропик ніс нас обох — Ікланя й мене. Я йому звелів занести мене в замок, то він і всадив мною у се віконце, дай йому Боже здоровлячка. Хоч я й не зовсім те мав на увазі, але... а де Рон і Герміона?
— Я й сам, — відповів Гаррі, — хотів би це знати. Ходім.
Вони квапливо рушили коридором. Іклань вистрибував довкола них. Гаррі чув скрізь у коридорах метушню, тупотіння ніг і крики, а з вікон було видно, як вдалині на темних шкільних угіддях спалахує світло.
— Де се ми йдемо? — засапано спитав Геґрід, гупаючи вслід за Гаррі своїми ножиськами, аж підлога тріщала.
— Я й сам добре не знаю, — відповів Гаррі, вкотре навмання завертаючи за ріг, — але Рон і Герміона мають бути десь тут.
У коридорі попереду лежали перші жертви битви: два кам'яні ґарґуйлі, що зазвичай охороняли вхід до вчительської, були розтрощені закляттям, що влетіло крізь ще одне розбите вікно. Їхні уламки ледь помітно ворушилися на підлозі, а коли Гаррі перестрибував відірвану кам'яну голову, та кволо простогнала:
— Ой, не зважайте на мене... я просто лежу собі й кришуся.
Бридка ґарґуйляча пика нагадала раптом Гаррі мармурове погруддя Ровіни Рейвенклов, що стояло вдома у Ксенофілія з тим чудернацьким головним убором... та ще статую у рейвенкловській вежі з кам'яною діадемою на білих кучерях...
Дійшовши до кінця коридору, пригадав ще одне кам'яне зображення: погруддя бридкого літнього чаклуна, якому Гаррі власноруч почепив на голову перуку й стару побиту тіару. Ця згадка обпалила його, наче ковток вогневіскі, і він аж спіткнувся, ледь не впавши.
Нарешті він збагнув, де його чекає горокракс...
Том Редл, який не довіряв нікому і завжди діяв сам, міг зарозуміло припустити, що лише він, він один, спромігся розгадати найсокровенніші таємниці Гоґвортського замку. Звісно, що Дамблдор і Флитвік, ці зразкові учні, ніколи не опинялися в цьому заповітному місці, а от його, Гаррі, свого часу заносило вбік від правильного шляху... отут, нарешті, й була та таємниця, відома тільки йому і Волдеморту, що так і залишилась недоступна Дамблдорові...
Його сполохала професорка Спраут, що пролетіла повз нього разом з Невілом та ще півдесятком інших учнів, які, затуливши вуха спеціальними навушниками, несли величезні рослини в горщиках.
— Мандрагори! — прокричав на бігу Невіл, озирнувшись на Гаррі. — Перекинемо їх через мур... їм не сподобається!
Гаррі тепер знав, куди йти. Наддав ходи, Геґрід з Ікланем намагалися не відставати. Вони минали портрет за портретом, і з ними бігли намальовані персонажі, усі ті чаклуни й відьми у гофрованих комірах і панталонах, в обладунках і мантіях. Вони перестрибували в сусідні картини й повідомляли новини з інших частин замку. Коли Гаррі з Геґрідом добігли до кінця коридору, замком трусонуло, і на одному постаменті з шаленою силою вибухла велетенська ваза. Гаррі зрозумів, що вже діють набагато зловісніші чари, ніж ті, що їх вичакловували викладачі та члени Ордену.
— Усьо файно, Ікланю... всьо файно! — заволав Геґрід, але величезний пес-вовкодав кинувся навтьоки від скалок порцеляни, що пирснули навсібіч, наче шрапнель. Геґрід потупотів навздогін за переляканим псом, покинувши Гаррі на самоті.
Тримаючи напоготові чарівну паличку, він ішов коридорами, що трусилися від влучань закляттями. В одному з коридорів його супроводжував, перестрибуючи з картини в картину, маленький намальований лицар сер Кадоґан. Він бряжчав обладунками й вигукував підбадьорливі слова, а його маленький коник трюхикав поруч.
— Трясогузки й гультіпаки, шолудиві пси, провчи їх усіх, Гаррі, нехай начуваються!