Гаррі багато чого віддав би, щоб з таким самим успіхом оволодіти блокологією. Але його заняття зі Снейпом, які з самого початку просувалися досить важко, так і не приносили бажаних результатів. Навпаки, Гаррі відчував, що з кожним уроком його справи погіршуються.
Перед тим, як він почав вивчати блокологію, його шрам поболював зрідка, переважно вночі, або ще після тих дивних проникнень у Волдемортові думки та настрої, що бували в нього досить рідко. А тепер його шрам майже не переставав боліти, й він часто відчував спалахи роздратування або веселості, ніяк не пов'язані з тим, що відбувалося з ним тієї миті. І це завжди супроводжувалося особливо пекучим болем у шрамі. Гаррі мав жахливе враження, що поступово перетворюється на якусь антену, котра вловлює найменші коливання Волдемортового настрою. Він міг чітко визначити дату початку цієї підвищеної чутливості, бо вона збігалася з першим уроком блокології у Снейпа. Ба більше, йому тепер майже щоночі снилося, як він іде коридором до входу у відділ таємниць, і ці сни завжди закінчувалися тим, що він з надією стояв біля звичайних
чорних дверей.
— Може, це так, як буває з хворобою, — занепокоїлася Герміона, коли Гаррі зізнався в цьому їй та Ронові. — 3 лихоманкою, скажімо. Перед покращанням спочатку настає погіршення.
— Погіршення настає через Снейпові уроки, — категорично заявив Гаррі. — Я вже не витримую постійного болю в шрамі і втомився щоночі тинятися тим коридором. — Він сердито потер чоло. — Хай би вже ті двері відчинилися, бо скільки можна стояти й на них витріщатися.
— Тут не до сміху, — рішуче сказала Герміона. — Дамблдор не хоче, щоб ти бачив ті сни про коридор, бо інакше він би не просив Снейпа навчити тебе блокології. Ти мусиш старанніше працювати на його уроках.
— Та я ж працюю! — розсердився Гаррі. — Спробувала б ти сама... коли Снейп намагається влізти тобі в голову... це тобі не жарти, якщо хочеш знати!
— А може... — поволі протяг Рон.
— Що може? — крикнула Герміона.
— Може, це не Гаррі винен, що йому не вдається захистити свій мозок, — зловісно припустив Рон.
— Тобто? — не зрозуміла Герміона.
— Може, Снейп і не намагається допомогти Гаррі... Гаррі й Герміона витріщилися на Рона. Рон відповів їм глибокодумним поглядом.
— Може, — ледь чутно сказав він, — Снейп насправді намагається зробити Гаррін мозок ще доступнішим... щоб Відомо?Кому було легше...
— Цить, Роне, — розсердилася Герміона. — Скільки ти вже разів підозрював Снейпа — а чи хоч раз ти мав рацію? Дамблдор йому довіряє, він працює для Ордену, і цього достатньо.
— Але ж він був смертежером, — уперто правив своєї Рон. — І ми ніколи не мали доказів, що він насправді перейшов на наш бік.
— Дамблдор йому довіряє, — повторила Герміона.
А якщо ми не віримо Дамблдорові, то кому ж тоді вірити?
*
З усіма цими турботами й безліччю роботи — неймовірною кількістю домашніх завдань, що нерідко примушували п'ятикласників працювати далеко за північ, з таємними зустрічами ДА та регулярними заняттями зі Снейпом — січень пролетів неймовірно швидко. Не встиг Гаррі отямитись, як настав лютий, принісши теплішу й вологішу погоду та наблизивши вже другі цього навчального року відвідини Гоґсміда. Після того як вони домовилися піти в село удвох, Гаррі майже не мав часу на розмови з Чо, але тепер несподівано усвідомив, що проведе в її товаристві цілісінький день святого Валентина.
Вранці чотирнадцятого лютого він одягався особливо ретельно. Прийшов з Роном на сніданок саме тоді, як прибула совина пошта. Гедвіґи не було — хоч Гаррі її й не чекав — а ось Герміона вихопила листа з дзьоба незнайомої сови.
— Нарешті! Якби я не отримала його сьогодні... — вона нетерпляче роздерла конверта й витягла аркушик пергаменту. Її очі пробіглися листом, а на обличчі з'явився страшенно задоволений вираз.
— Слухай, Гаррі, — глянула вона на нього, — це дуже важливо. Чи не міг би ти опівдні зустрітися зі мною в "Трьох мітлах"?
— Ну... я не знаю, — невпевнено відповів Гаррі. — Чо, мабуть, сподівається, що я цілий день проведу з нею. Ми ще не вирішили, що будемо робити.
— То приведи її з собою, — наполягала Герміона. — Прийдеш?
— Ну... гаразд, а навіщо?
— Ніколи пояснювати, мушу швиденько написати відповідь.
І вона побігла з Великої зали, стискаючи в одній руці листа, а в другій грінку.
— Ти йдеш? — запитав Гаррі в Рона, але той похмуро похитав головою.
— Я взагалі не зможу піти в Гоґсмід, бо Анжеліна хоче присвятити тренуванню цілісінький день. Ніби це допоможе. Гіршої команди я ще не бачив. Глянув би ти на Слоупера й Керка. Повна лажа! Вони ще гірші за мене. — Він важко зітхнув. — Не розумію, чому Анжеліна не відпускає мене з команди.
— Бо коли ти у формі, то граєш добре, ось чому, — роздратовано відказав Гаррі.
Дуже важко було співчувати Ронові, коли він сам віддав би все на світі, щоб зіграти в наступному матчі з Гафелпафом. Рон, мабуть, це відчув, бо більше під час сніданку про квідич не згадував, а поснідавши, вони доволі прохолодно розійшлися. Рон подався на квідичне поле, а Гаррі глянув на своє віддзеркалення в блискучій чайній ложечці, спробував пригладити волосся, а тоді з деяким острахом пішов у вестибюль зустрічати Чо, не уявляючи навіть, про що вони розмовлятимуть.
Вона вже чекала його біля дубових вхідних дверей, дуже гарна зі своїм зав'язаним у хвіст волоссям. Гаррі раптом здалося, що в нього завеликі ноги, не знав, де діти руки, і з жахом усвідомив, як безглуздо теліпаються вони по боках.
— Привіт, — ледь чутно видихнула Чо.
— Привіт, — озвався Гаррі.
Якусь мить вони дивилися одне на одного, а тоді Гаррі запропонував: — Ну, е?е... то що... йдемо?
— Ага... так...
Вони стали в чергу до Філча, який звіряв прізвища зі списком, зрідка переглядалися й нервово всміхалися, але нічого не говорили. Коли вийшли надвір, Гаррі відчув полегкість, бо мовчки йти було легше, ніж стояти з незграбним виглядом. Був прохолодний, вітряний день, і коли вони минали стадіон, Гаррі побачив, як над трибунами промчалися Рон та Джіні, й відчув, як у нього стислося серце, що він не з ними.
— Ти дуже сумуєш за квідичем? — спитала Чо.