Люпин зробив паузу, а тоді сказав:
— Це Ґрейбек мене покусав.
— Що? — приголомшено перепитав Гаррі. — Тобто... коли ви ще були малі?
— Так. Мій батько його образив. Я дуже довго не знав, який саме вовкулака на мене напав; я навіть відчував до нього жаль, гадаючи, що він не зміг себе стримати, і знаючи вже тоді, яких мук зазнаєш під час перевтілення. Але Ґрейбек зовсім не такий. Коли наближається час повного місяця, він підбирається якомога ближче до своїх жертв, щоб легше було на них нападати. Він усе планує заздалегідь. І саме його використовує Волдеморт для згуртування вовкулак. Навряд чи мої розважливі аргументи мають успіх на тлі Ґрейбекових наполягань, що ми, вовкулаки, заслуговуємо крові, що ми повинні мститися нормальним людям.
— Але ж ви теж нормальні! — яро вигукнув Гаррі. — Просто у вас є певна... проблема...
Люпин розреготався.
— Часом ти мені дуже нагадуєш Джеймса. Він у товаристві казав, що в мене "маленька хутряна проблемка". Багато хто думав, що я власник неслухняного кроля.
Люпин подякував містерові Візлі за склянку яєчного лікеру; він трохи побадьорішав. А Гаррі тим часом відчув хвилювання: згадка про батька нагадала йому, що він давно збирався щось у Люпина спитати.
— Чи ви коли-небудь чули про так званого Напівкровного Принца?
— Напівкровного кого?
— Принца, — повторив Гаррі, уважно стежачи, чи той щось пригадає.
— Принців-чаклунів не існує, — засміявся Люпин. — Ти що, хочеш привласнити собі цей титул? А я було подумав, що тобі вистачає й "Обранця".
— Йдеться не про мене! — обурився Гаррі. — Напівкровний Принц колись навчався в Гоґвортсі; мені трапився його старий підручник з настійок. Він його всього списав закляттями, які сам і вигадав. Скажімо, таке як "Левікорпус"...
— О, в мої часи у Гоґвортсі воно було дуже модне, — занурюючись у спогади, сказав Люпин. — Пам'ятаю, як я був у п'ятому класі, то кілька місяців ніде не можна було ступити, щоб тебе не підняли в повітря за ногу.
— Мій тато ним користувався, — сказав Гаррі. — Я бачив це в ситі спогадів — він його був використав проти Снейпа.
Гаррі спробував це сказати буденним тоном, ніби недбало коментував якусь малозначну подію, але не знав, чи його слова прозвучали так, як треба; Люпин усміхався занадто співчутливо.
— Було таке, — підтвердив він, — але це робив не лише твій батько. Я ж кажу, що це було дуже популярне закляття... знаєш, як воно буває...
— Схоже, що закляття хтось винайшов саме тоді, коли ви навчалися в школі, — наполягав Гаррі.
— Не обов'язково, — заперечив Люпин. — Усі ці закляття входять у моду, а тоді знову забуваються, як і все на світі. — Він зазирнув Гаррі в очі й неголосно додав:
— Гаррі, Джеймс був чистокровний, і я клянуся, що він ніколи не просив нас називати себе "Принцом".
Забувши про вдавану байдужість, Гаррі запитав:
— І то не був Сіріус? І не ви?
— Однозначно ні.
— Он як. — Гаррі дивився на вогонь. — Просто я подумав... він, той Принц, мені дуже допоміг на уроках настійок.
— Гаррі, а підручник дуже старий?
— Не знаю, я не перевіряв.
— Це могло б підказати, коли саме той Принц навчався у Гоґвортсі, — порадив Люпин.
Невдовзі усі почули, як Флер вирішила спародіювати Целестинину пісню "Казан, повний любові". Побачивши обличчя місіс Візлі, усі сприйняли це як натяк, що пора вже спати. Гаррі з Роном полізли в Ронову кімнатку на горищі, де на Гаррі вже чекала додаткова розкладачка.
Рон заснув майже миттєво, а Гаррі, перш ніж лягати, ще понишпорив у своїй валізі й вийняв підручник "Прогресивної методики зіллєваріння". Гортав сторінки, шукав, аж нарешті на самому початку підручника знайшов дату його видання. Книжці було майже півсотні років. П'ятдесят років тому в Гоґвортсі ще не вчилися ні його батько, ні батькові друзі. Розчарований, Гаррі кинув книжку назад у валізу, вимкнув лампу і зручніше влігся на розкладачці, думаючи про вовкулак і Снейпа, Стена Шанпайка й Напівкровного Принца, аж нарешті він провалився в неспокійний сон, де скрадалися якісь тіні й плакали покусані діти...
— Вона, мабуть, жартує...
Гаррі прокинувся, здригнувшись, і побачив у ногах ліжка якусь розбухлу панчоху. Нап'яв окуляри й роззирнувся навколо; крихітне віконечко було майже цілком заліплене снігом, а перед ним на ліжку рівненько сидів Рон і розглядав товстелезний золотий ланцюжок.
— Це що? — спитав Гаррі.
— Це від Лаванди, — в Роновім голосі відчувалася огида. — Невже вона думає, що я таке носитиму...
Гаррі придивився уважніше й розсміявся. На ланцюжку висіли великі золоті літери, що складалися у слова: "Моє серденько".
— Чудово, — сказав він. — Розкішно. Обов'язково носи його перед Фредом і Джорджем.
— Ти тільки спробуй їм сказати, — погрозив Рон, запихаючи ланцюжок подалі з очей під подушку, — і я... я... я...
— Почнеш затинатися? — гигикнув Гаррі. — Та перестань, хіба б я таке казав?
— Але як їй могло спасти на думку, що мені таке сподобається? — пробубонів доволі спантеличений Рон.
— А ти згадай, — порадив Гаррі. — Може, ти колись десь бовкнув, що любиш з'являтися на людях зі словами "Моє серденько" на шиї?
— Та... ми розмовляємо мало, — пробурмотів Рон. — Ми переважно...
— Лижетесь, — договорив за нього Гаррі.
— Ну, так, — зізнався Рон. На мить завагався, а тоді запитав: — А Герміона справді зустрічається з Маклаґеном?
— Не знаю, — знизав плечима Гаррі. — На святі в Слизорога вони були разом, але їм, по-моєму, не дуже добре пішло.
Рон трохи пожвавішав, глибше запихаючи руку в панчоху з дарунками.
Серед гостинців для Гаррі був светр, власноручно сплетений місіс Візлі, з великим золотим сничем на грудях; від близнюків — величезна коробка з продукцією "Відьмацьких витівок Візлів", а ще — вогкий, із запахом цвілі, пакуночок, підписаний: "Хазяїнові од Крічера".
Гаррі придивився.
— Як думаєш — безпечно його відкривати? — запитав у Рона.
— Нічого страшного там бути не може, бо всю нашу пошту перевіряють у міністерстві, — відповів Рон, хоч і сам позирав на пакуночок з осторогою.
— Я й не подумав, щоб щось дарувати Крічеру! Чи ельфам-домовикам дарують різдвяні гостинці? — поцікавився Гаррі, обережно штурхаючи пакуночок.