Гаррі Поттер і Напівкровний Принц

Сторінка 5 з 152

Джоан Роулінг

— Це тому, що він чаклун, — пояснив Скрімджер, не кліпнувши оком. — Аврор високої кваліфікації, якого призначили вас захищати.

— Стривайте! — заявив прем'єр-міністр. — Ви не можете вводити своїх людей у мій штат! Це я вирішую, хто в мене працюватиме!

— Мені здавалося, що ви Шеклболтом задоволені? — холодно перепитав Скрімджер.

— Я... так би мовити, був...

— Тоді все гаразд, чи як? — запитав Скрімджер.

— Я... ну, поки Шеклболт працює так... е-е... нехай, — непереконливо пробурмотів прем'єр-міністр, але Скрімджер його, здається, й не слухав.

— Тепер про Герберта Чорлі... вашого заступника, — провадив далі він. — Того, що розважав людей, наслідуючи качку.

— І що з ним? — запитав прем'єр-міністр.

— Це явна реакція на погано виконане закляття "Імперіус", — пояснив Скрімджер. — У голові в нього все переплуталося, але він і далі може бути небезпечний.

— Він тільки крякав! — слабко заперечив прем'єр-міністр. — Трохи відпочинку... можливо, менше пити...

— Зараз його обстежує група цілителів з лікарні магічних хвороб і травм імені Святого Мунґо. Він уже намагався трьох задушити, — повідомив Скрімджер. — Гадаю, буде краще, якщо ми на певний час ізолюємо його від маґлівської громади.

— Я... але... з ним усе буде гаразд? — стурбовано запитав прем'єр-міністр.

Скрімджер, уже йдучи до каміна, лише знизав плечима.

— Це все, що я мав сказати. Триматиму вас у курсі справ, пане прем'єр-міністре... Якщо не матиму змоги прибути особисто, то присилатиму Фаджа. Він погодився залишитися на посаді радника.

Фадж спробував усміхнутись, але це було більше схоже на напад зубного болю. Скрімджер уже нишпорив у кишені в пошуках таємничого порошку, від якого полум'я робилося зелене.

Прем'єр-міністр якусь мить безнадійно дивився на цих двох, а тоді з нього вирвалися слова, які він цілий вечір душив у собі.

— Заради всіх святих... ви ж чаклуни! Ви володієте чарами! Ви можете владнати... ну... все, що завгодно!

Скрімджер повільно обернувся й обмінявся недовірливим поглядом з Фаджем, котрий цього разу таки спромігся на усмішку, і лагідно відповів:

— Біда в тім, пане прем'єр-міністре, що протилежна сторона теж володіє чарами.

На цих словах обидва чаклуни один за одним ступили в яскраво-зелене полум'я і зникли.

— РОЗДІЛ ДРУГИЙ —

Прядильний кінець

За багато миль звідти холодний туман, що тиснув на вікна прем'єр-міністра, стелився над брудною річкою, яка звивалася між зарослими бур'яном і засипаними сміттям берегами. Там стирчав величезний димар, похмурий і зловісний — усе, що залишилося від занедбаного млина. Не чути було ні звуку, окрім шепоту темної води, не видно було жодної ознаки життя, окрім худющої лисиці, що скрадалася понад берегом, сподіваючись винюхати у високій траві стару обгортку від риби з картоплею.

Аж ось з ледь чутним ляскотом біля річки постала з повітря струнка постать у каптурі. Лисиця завмерла, сторожко вдивляючись у цю дивну з'яву. Постать якусь мить роззиралася, а тоді рушила звідти легкими швидкими кроками, шурхочучи по траві полами довгої мантії.

Ляснуло вдруге, вже голосніше, і матеріалізувалася друга постать у каптурі.

— Стривай!

Різкий вигук налякав лисицю, що причаїлася в густій траві. Вона вистрибнула зі своєї схованки й помчала берегом. Спалахнуло зелене світло, почулося скавуління, й лисиця мертва впала на землю.

Друга постать перевернула тварину ногою.

— Звичайна лисиця, — пролунав з-під каптура байдужий жіночий голос. — А я було подумала, що то аврор... Циссі, зачекай!

Та особа, яку вона наздоганяла, зупинилася всього на мить, озирнувшись на спалах світла, а тоді почала дряпатися на берег, з якого щойно впала лисиця.

— Циссі... Нарцисо... послухай мене...

Друга жінка наздогнала першу, схопила її за руку, але та вирвалася.

— Іди собі, Бело!

— Ти повинна мене вислухати!

— Я вже все чула. І все вирішила. Відчепися від мене!

Жінка, яку звали Нарциса, видряпалася по схилу нагору, де річку від вузенької брукованої вулички відділяла огорожа зі старих рейок. Бела піднялася за нею. Вони стояли поруч і дивилися через дорогу на довгі ряди занедбаних цегляних будинків, що зяяли в темряві похмурими сліпими вікнами.

— Він тут живе? — зневажливо спитала Бела. — Отут? У цій маґлівській купі гною? Ми, мабуть, перші з наших, чия нога ступила...

Але Нарциса не слухала, вона вже прослизнула крізь прогалину в іржавій огорожі й бігом перетинала дорогу.

— Циссі, стривай!

Бела подалася за нею, а вітер ззаду полоскав її мантію. Вона побачила, що Нарциса біжить між будинками до іншої, майже такої самої вулички. Деякі ліхтарі були розбиті, тому жінки перетинали смуги світла і непроглядної темряви. Переслідувачка наздогнала свою здобич, коли та завертала за ріг, міцно схопила її за руку й повернула обличчям до себе.

— Циссі, не треба цього робити, не можна йому довіряти.

— Темний Лорд йому довіряє!

— Темний Лорд... думаю... помиляється, — засапалася Бела. Її очі блиснули з-під каптура, коли вона озирнулася, перевіряючи, чи немає тут нікого, крім них. — Так чи так, а нам наказали нікому про план не розповідати. Це була б зрада Темного Лорда і...

— Пусти, Бело! — огризнулася Нарциса й витягла з-під мантії чарівну паличку, погрозливо націливши її Белі в лице. Бела тільки всміхнулася.

— Циссі, на рідну сестру? Не посмієш...

— Нема такого, чого б я не посміла! — видихнула Нарциса і в її голосі почулися істеричні нотки. Вона махнула чарівною паличкою, наче ножем, і знову спалахнуло світло.

Бела як обпечена відсахнулася від сестриної руки.

— Нарцисо!

Але Нарциса вже бігла далі. Потираючи руку, переслідувачка знову подалася за нею, хоча трималася тепер на відстані. Вони заглиблювалися в безлюдний лабіринт цегляних будинків. Нарешті Нарциса побігла вгору вуличкою, що мала назву Прядильний Кінець, і над якою, наче велетенський вказівний палець, здіймався височенний димар млина. Її кроки відлунювали бруківкою, коли вона минала забиті дошками вікна з вибитими шибками, і стихли аж біля останнього будиночка, на першому поверсі якого мерехтіло крізь штори тьмяне світло.

Вона встигла постукати в двері до того, як підбігла Бела, пошепки все клянучи. Вони стояли й відсапувалися, мимоволі вдихаючи сморід брудної річки, що його доносив сюди нічний вітерець. Минуло кілька секунд, за дверима почувся рух і вони ледь-ледь прочинилися. У щілину визирнув чоловік з довгим чорним волоссям, розділеним на два пасма, що обрамляли його землисте лице з чорнющими очима.