— Страшно сказати, але містер Кравч почувається погано, дуже погано. Йому стало недобре ще на Кубку світу. І це не дивно — він перепрацювався. Він уже не такий молодий, як був — хоч досі такий же видатний, звісно. Його розум так само величний, як і раніше. Але Кубок світу виявився цілковитим фіаско для всього міністерства, до того ж містер Кравч пережив велетенський особистий шок у зв'язку з негідним поводженням тієї ельфині — Блінкі, чи як там її... Природно, що він її відразу ж звільнив, але... як я сказав, йому погано, йому потрібен догляд, і, на мою думку, відколи вона пішла, рівень затишку в його домі різко знизився. І потім ще цей турнір, котрий ми мусили влаштувати, і наслідки Кубка світу, з якими треба було дати раду, і ця огидна Скітер, яка постійно дзижчить довкола... Ох, бідолашний, у нього зараз чесно зароблене, спокійне Різдво вдома. Я просто радий, що йому є на кого покластися, що є кому його замінити.
Гаррі страшенно хотілося спитати, чи перестав містер Кравч називати Персі "Везербі", однак устояв проти спокуси.
На блискучих золотих тарелях поки що не було страв, але перед кожним лежали маленькі меню. Гаррі невпевнено взяв своє і озирнувся — офіціантів ніде не було. Дамблдор, одначе, уважно проглянув своє меню, а тоді дуже чітко проказав до свого тареля: "Свиняча відбивна!"
І свиняча відбивна з'явилася.
Зрозумівши принцип, усі за столом теж зробили замовлення. Гаррі мигцем глянув на Герміону, щоб побачити, як вона почувається через цей новий метод обслуговування — адже це означало, що ельфам домовикам додалося праці, — та Герміона явно не думала про ССЕЧА. Вона була поглинута бесідою з Віктором Крумом, і, здавалося, навіть не помічала, що їсть.
Гаррі раптом спало на думку, що він ніколи не чув, як Крум говорить. А от зараз він говорив, та ще й дуже енергійно.
— Ми теж мати замок, не так велико, як цей, і не так зручно, я думати, — розповідав він Герміоні. — Ми мати лиш чотири поверх і вогні запалювати лиш для магічно мета. Зате ми мати багато білша територія — але у зима ми мати дуже коротко день, тому радість було мало. Та у літо ми щодень літати, над озеро і над горов...
— Годі, Вікторе, годі! — Каркароф удавано засміявся. — Більше нічого не кажи, бо твоя чарівна подруга дізнається, де нас шукати!
— Ігорку, що це за таємничість... Ще хтось подумає, ніби вам не хочеться мати гостей, — усміхнувся Дамблдор, блискаючи очима.
— Дамблдор, — сказав Каркароф, показуючи свої зковті зуби, — ми всі захищаємо наші приватні володіння, адже так? Кожен з нас — пристрасний охоронець довіреного йому храму науки. Чи ж це неправильно — пишатися лиш нам відомими таємницями школи і захищати їх?
— Ігорку, а я от ніколи й не мріяв знати всі Гоґвортські таємниці, — миролюбно сказав Дамблдор. — Скажімо, сьогодні вранці, йдучи в туалет, я звернув не в той бік, і опинився в чималій і красивій кімнаті, якої до цього ніколи не бачив. Вона містила просто дивовижну колекцію нічних горщиків. Коли я потім туди повернувся, щоб ретельніше все дослідити, то виявилося, що кімната зникла. Але я її шукатиму. Ймовірно, вона доступна тільки о п'ятій тридцять ранку. Або з'являється лише при молодому місяці. Чи тоді, як шукачеві дуже треба в туалет.
Гаррі чмихнув у свою тарілку з гуляшем. Персі насупився, але Гаррі міг би поклястися, що Дамблдор легенько йому підморгнув.
Тим часом Флер Делякур уголос критикувала Гоґвортське оздоблення.
— Це пгосто нікчемно, — казала вона, оглядаючи іскристі стіни Великої зали. — У паласі Бобатон на Гіздво вся Банкетна заля пгикгашена скульптутами з кгиги. Вони, звісно, не тануть... Вони сяють, як велетенські діамантові статуї. А їжя пгосто пгекгасна. І водяні німфи гозважають нас сегенадами, доки ми їмо. І немає жьодного пготивнючого лицагського панцигя, і якби навіть полтегґейст з'явився в Бобатоні, ми пгогнали б його отак. — І вона нестримано ляснула долонею по столі.
Роджер Девіс дивився на неї заціпенілим поглядом і все не втрапляв виделкою в рота. Гаррі подумалося, що Девіс був надто зайнятим витріщанням на Флер, щоб ще й слухати про що вона говорить.
— Щира правда, — випалив Девіс і теж ляснув долонею по столі, наслідуючи Флер. — Саме так. І не інак.
Гаррі оглянув залу. Геґрід сидів за одним з учительських столів. Він знову нап'яв свій жахливий ворсистий бурий костюм і не зводив погляду з суддівського столу. Ось він легенько помахав комусь рукою, і Гаррі, розглянувшись, помітив, що мадам Максім махала йому у відповідь. Її коштовні опали поблискували в сяйві свічок.
Герміона вчила Крума правильно вимовляти її ім'я. Він називав її "Гермовніна".
— Гер мі о на, — промовляла вона повільно та чітко.
— Гер міо ніна.
— Майже майже, — сказала вона, впіймавши погляд Гаррі й усміхнувшись.
Коли всі страви було з'їдено, Дамблдор підвівся і попросив учнів зробити те ж саме. Тоді помахом чарівної палички повідсовував столи до стін, звільнивши місце посеред зали, а далі вичарував праворуч від себе сцену. На ній з'явилися барабани, гітари, лютня, віолончель та козика.
На сцену під несамовиті оплески вийшли "Фатальні сестри". Вони були довговолосі й розпатлані, одягнуті в чорні мантії, майстерно подерті та порізані. Вони підняли інструменти, і Гаррі, захопившись, забув, що на нього чекає. Раптом він усвідомив, що ліхтарі на інших столах погасли й інші чемпіони зі своїми партнерами підвелися.
— Вставай! — зашипіла Парваті. — Треба танцювати!
Встаючи, Гаррі перечепився за свою мантію. "Фатальні сестри" почали грати якусь повільну сумну мелодію. Гаррі вийшов на яскраво освітлене місце для танців, старанно уникаючи поглядів. І все ж він таки бачив Шеймуса та Діна, котрі махали йому й гиготіли. Наступної миті Парваті схопила його руки, одну поклала собі на талію, а другу міцно стиснула у своїй.
Усе не так і жахливо, як могло бути, думав Гаррі, повільно обертаючись на місці. Танець вела Парваті. Він намагався дивитися поверх голів, але невдовзі багато глядачів теж повиходило танцювати, тож чемпіони не були більше в центрі уваги. Неподалік танцювали Невіл та Джіні — Гаррі бачив, як часто Джіні морщилася, коли Невіл наступав їй на ногу. Дамблдор вальсував з мадам Максім. Він супроти неї був мов карлик: вершечок його гостроверхого капелюха лоскотав їй підборіддя. Одначе рухалась вона дуже граційно, як на жінку таких розмірів. Дикозор Муді незграбно шкутильгав поряд з професоркою Сіністрою, що нервово виверталася від його дерев'яної ноги.