Помітивши недовіру на їхніх обличчях, Геґрід звів свої кущисті брови.
— Зле отак сидіти і хвилюватися, — сказав він. — Те, що має си стати — станеться, і тоді ми його стрінемо. Дамблдор оповів мені про те, що ти зробив, Гаррі.
З цими словами Геґрід випнув груди.
— Ти зробив стілько, як зробив би твій тато — не вмію похвалити тебе якось ще файніше.
Гаррі всміхнувся у відповідь — уперше за ці дні.
— Геґріде, а яку справу мав до тебе Дамблдор? — спитав він. — Він послав професорку Макґонеґел по тебе і по мадам Максім... тієї ночі.
— Знайшов мені мацьопку роботу на літо, — відповів Геґрід. — Але то секрет. Мені не вільно говорити про се, навіть з вами. Може си стати, що Олімпія — для вас мадам Максім — поїде зо мною. Гадаю, поїде. Гадаю, мені си вдало її переконати.
— Це має якийсь стосунок до Волдеморта?
Геґрід здригнувся, почувши це ім'я.
— Всьо може бути, — ухилився він від відповіді. — А тепер... хто хтів би піти зо мною і навідати останнього скрута?.. Та жартую — жартую! — квапливо додав він, помітивши вираз їхніх облич.
* * *
Увечері перед поверненням на Прівіт драйв Гаррі з важким серцем пакував свою валізу. Він з острахом чекав бенкету з нагоди завершення навчального року, на якому зазвичай святкували тріумф переможця чемпіонату гуртожитків. Він намагався не бувати в переповненій учнями Великій залі після того, як вийшов з лікарні, воліючи їсти тоді, коли приміщення порожніло, щоб не натикатися на погляди товаришів.
Коли він, Рон та Герміона увійшли до Великої зали, виявилося, що там немає ніяких прикрас. Завжди під час подібних оказій залу прикрашали прапорами гуртожитку переможця, проте цього вечора на стіні за вчительським столом висіло чорне полотнище на знак жалоби за Седриком.
Справжній Дикозор Муді сидів за вчительським столом, його дерев'яна нога й магічне око знову були на своїх місцях. Муді був до краю знервований: варто комусь було до нього заговорити, як він підстрибував. І Гаррі міг його зрозуміти: Дикозорів страх перед нападами ще більше зріс після десятимісячного ув'язнення у власній скрині. Стілець професора Каркарофа був вільний. Цікаво, подумав Гаррі, сідаючи за ґрифіндорський стіл, де зараз Каркароф, і чи вдалося Волдемортові його впіймати.
Мадам Максім сиділа на своєму місці. Поруч з нею — Геґрід. Вони про щось тихо розмовляли. Далі, біля професорки Макґонеґел, сидів Снейп. Він затримав погляд на Гаррі. Вираз його обличчя важко було розгадати. Принаймні здавався він таким самим непривітним і похмурим, як завжди. Гаррі продовжував дивитися на нього навіть після того, як Снейп відвів погляд.
Що мав зробити Снейп на прохання Дамблдора тієї ночі, коли повернувся Волдеморт? І чому... чому Дамблдор був такий упевнений у Снейповій відданості? Снейп шпигував проти Волдеморта — Дамблдор повідомив про це в ситі спогадів. "На власний ризик" Снейп діяв проти темних сил. Може, він знову взявся за цю роботу? Можливо, встановив контакти зі смертежерами? Прикинувся, що насправді не переходив на Дамблдорів бік, а просто, як і Волдеморт, чекав свого часу?
Роздуми Гаррі перервав професор Дамблдор, який підвівся з за столу. У Великій залі, де й так не було звичного для бенкету галасу, запанувала тиша.
— Ось і завершився, — промовив Дамблдор, окидаючи поглядом усіх учнів, — іще один навчальний рік.
Він зробив паузу. Його очі завмерли на гафелпафському столі. Обличчя учнів, які сиділи за ним, були найсумнішими в усій залі.
— Сьогодні я хотів би вам сказати багато чого, — сказав Дамблдор, — та спершу мушу нагадати про втрату надзвичайно хорошої людини, яка мала б сидіти тут, — він показав рукою на гафелпафців, — і радіти на нашому бенкеті разом з нами. Я прошу всіх вас устати й підняти келихи за Седрика Діґорі.
Заскрипіли лавки й стільці, усі в залі підвелися і взяли келихи. Голосно, хоч і сумно, в один голос промовили:
— За Седрика Діґорі.
У натовпі Гаррі спіймав погляд Чо. Вона мовчки плакала, сльози стікали по обличчі. Коли всі посідали, Гаррі опустив очі.
— Седрик уособлював багато рис, що вирізняють Гафелпаф, — вів далі Дамблдор. — Він був добрим і вірним другом, старанним учнем. Він цінував чесну гру. Його смерть зачепила нас усіх — і тих, хто був знайомий з ним близько, і всіх інших. Тому, гадаю, ви маєте право знати, як це сталося.
Гаррі підвів голову і глянув на Дамблдора.
— Седрика Діґорі убив лорд Волдеморт.
Панічне шепотіння прошелестіло Великою залою. Усі дивилися на Дамблдора з жахом, не бажаючи вірити в те, що почули. Він же поглядав на всіх із цілковитим спокоєм, чекаючи, коли настане тиша.
— Міністерство магії, — повів далі Дамблдор, — не бажає, щоб я вам про це розповідав. Можливо, дехто з ваших батьків і вжахнеться, що я це таки зробив. Одні тому, що не повірять у повернення Лорда Волдеморта, а інші, бо вважатимуть вас ще занадто юними для таких страшних речей. Та на мою думку, правда завжди набагато краща за брехню. Тож намагання вдавати, що Седрик помер через нещасний випадок чи через якусь свою помилку, буде образою його пам'яті.
Ошелешені й перелякані погляди геть усіх у залі були спрямовані тепер на Дамблдора... Або майже всіх. Гаррі помітив, як за слизеринським столом Драко Мелфой бурмоче щось до Креба та Ґойла. У Гаррі всередині все аж закипіло від злості, і тому він змусив себе знову дивитися на Дамблдора.
— І ще про декого треба згадати у зв'язку зі смертю Седрика, — вів далі Дамблдор. — Звичайно, я маю на увазі Гаррі Поттера.
Великою залою пробіг приглушений гул, кілька голів повернулося до Гаррі, перш ніж знову подивитися на Дамблдора.
— Гаррі Поттеру вдалося втекти від Лорда Волдеморта, — вів далі Дамблдор. — Він ризикував власним життям, щоб повернути в Гоґвортс Седрикове тіло. З усіх поглядів він виявив таку хоробрість, яку віч на віч з Лордом Волдемортом показали дуже небагато чарівників. І за це піднімемо келих на його честь.
Серйозний Дамблдор повернувся до Гаррі і ще раз підняв келих. Майже всі у Великій залі зробили те саме. Перед тим, як випити за нього, вони пробурмотіли його ім'я так само, як бурмотіли Седрикове. Та крізь просвіт між постатями, які стояли, Гаррі помітив, що Мелфой, Креб, Ґойл і чимало інших слизеринців з викликом продовжували сидіти, навіть не торкнувшися своїх келихів. Дамблдор, у якого, зрештою, не було магічного ока, цього не помітив.