Ще три хвилини… Чи це море з такою силою гупає в скелю?.. Дві хвилини… Що то за дивний хрускіт?.. Може, то відколовся і впав у море шматок скелі?
Ще хвилина, і йому буде одинадцять. Тридцять секунд… двадцять… десять, дев'ять… — може, розбудити Дадлі, просто, щоб подратувати його, — три… дві… одна…
БУМ!!!
Здригнулася вся халупа, і Гаррі рвучко сів на підлогу, дивлячись на двері. Знадвору хтось стукав, Щоб його впустили.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Ключник
БУМ! Постукали знову. Смикнувшись, прокинувся Дадлі.
— Де стріляють? — запитав він безглуздо. Ззаду щось грюкнуло і до кімнати ввалився дядько Вернон. У руках він тримав рушницю — тепер стало ясно, що він приніс у довгому вузькому пакунку.
— Хто там? — закричав він. — Попереджаю: я озброєний!
Настала тиша. А далі — ТОРОХ!!!
Хтось із такою силою гупнув у двері, що вони зірвалися з завісів і, оглушивши всіх, хряпнулися на підлогу.
В одвірку стояв чоловік-велетень. Довга кошлата грива волосся і здоровенна розпатлана борода майже повністю закривали йому обличчя. Видніли хіба що очі, чорними жучками поблискуючи крізь волосся.
Велетень проліз у халупу, зігнувшись так, що його голова лише трохи торкалася стелі. Нахилився, взяв двері й, мов пушинку, почепив на завіси. Буря на той час трохи вщухла. Велетень обернувся й оглянув усіх:
— Чи не загріти нам трохи чайочку, га? Дорога була тєжка… — Потім підійшов до канапи, де сидів завмерлий від страху Дадлі: — Посунься, бовдуре гладкий!
Дадлі пискнув і швиденько заховався за маму, що перелякано скоцюрбилася позаду дядька Вернона.
— А ось і Гаррі! — гукнув незнайомець.
Гаррі глянув на страшне, дике, заросле обличчя й побачив, що очі-жучки всміхаються йому.
— Востанньо, коли тебе видів, ти був немовлєтком, — сказав велетень. — Схожий на татка, але очі мамині.
Дядько Вернон видав якийсь кумедний скреготливий звук.
— Негайно покиньте нас, сер! — звелів він. — Ви незаконно вдерлися в наше помешкання!
— Дурслі, ти б си помовчав, старий придурку! — мовив на те велетень. Перехилився через канапу, вирвав дядькові з рук рушницю, скрутив її, наче гумову, у вузол і пожбурив у куток.
Дядько Вернон видав ще один кумедний звук, наче миша, яку розтоптали.
— Нехай там як, Гаррі, — протяг велетень, відвертаючись від Дурслі, — вітаю тебе з іменинами. Маю тут щось для тебе — я си трохи його притовк, але смакує файно.
Із внутрішньої кишені свого чорного плаща незнайомець дістав трохи придушену коробку. Тремтячими пальцями Гаррі відкрив її. Всередині лежав великий липкий шоколадний торт, на якому було виведено зеленим кремом: "Зднем народження, Гаррі!"
Гаррі глянув на велетня. Він хотів подякувати, але слова десь загубилися дорогою до вуст і замість подяки вийшло:
— Хто ви?
— Справді, я й не назвавси, — усміхнувся велетень. — Рубеус Геґрід, ключник і охоронець дичини У Гоґвортсі. — Він простяг величезну долоню і потис усю руку Гаррі.
— То як там чайочок, га? — поцікавився він, потираючи руки. — Можна й чогось міцнішого, якщо маєте.
Геґрід подивився на порожній камін, де лежали зіжмакані торбинки з-під чипсів, і фиркнув. Нахилився над каміном; ніхто й не бачив, що він робив там, та коли за мить випростався, в каміні палахкотів вогонь. Мерехтливе сяйво затопило вогку халупу, і Гаррі відчув, як його наповнює тепло, наче він заліз у гарячу ванну.
Велетень знову вмостився на канапі, що прогнулася під ним, і став витягати з кишень плаща різні речі: мідний чайник, м'який пакет із ковбасою, невеличку коцюбу, чайничок для заварки, кілька щербатих кухлів і пляшку бурштинової рідини, якої він ковтнув перед тим, як узявся готувати чай. Невдовзі хатину наповнили шкварчання і дух смаженої ковбаси. Поки велетень готував страву, ніхто навіть слова не мовив, та коли він зняв із вогню перші пухкі, соковиті, трохи підгорілі ковбаски, Дадлі захвилювався, і дядько Вернон був змушений гостро попередити його:
— Дадлі, не бери нічого, що він тобі даватиме. Велетень загадково усміхнувся:
— Дурслі, твоєму гладунцеві вже нема куди гладшати, тож нема чого боятиси.
Він дав ковбаски Гаррі, який так зголоднів, що, здається, ніколи не куштував нічого смачнішого. Гаррі й далі не зводив погляду з велетня. Зрештою, побачивши, що ніхто нічого навіть не думає пояснювати, Гаррі не витерпів:
— Перепрошую, але я досі по-справжньому й не знаю, хто ви.
Велетень ковтнув чаю й витер долонею рота. — Називай мене Геґрід, — сказав він, — мене так усі називают. Як я й мовив, я зберігаю ключі від Гоґвортсу, — ти, певно, все знаєш про Гоґвортс.
— Е-е… ні, — на хвильку розгубився Гаррі.
Геґрід видавався приголомшеним, тож Гаррі швиденько додав: — Вибачте.
— Вибачте? — гаркнув Геґрід, повернувшись до Дурслі, що відступили в тінь. — Це ось цим треба вибачатися! Я знав, що ти не отримуєш листів, але — нехай його шляк трафить — і в гадці не мав, що ти нічогісінько не будеш знати про Гоґвортс! Тебе ніколи не цікавило, де твої батьки цього навчилися?
— Чого "цього"? — запитав Гаррі.
— ЧОГО ЦЬОГО? — вибухнув Геґрід. — Ану, зачекай хвильку.
Він скочив на ноги і, розлючений, здавалося, заповнив собою всю хатину. Родина Дурслі зіщулилася під стіною.
— Ви хочете сказати, — заревів Геґрід до Дурслі, — що сей хлопець… сей хлопець… не знає нічого про… не знає НІЧОГО?
Гаррі подумав, що це вже занадто. Він, зрештою, ходив до школи й мав непогані оцінки.
— Я дещо знаю, — виправдовувався він. — Скажімо, математику й таке інше.
Але Геґрід тільки махнув рукою й мовив:
— Я маю на увазі наш світ. Твій світ. Мій світ. Світ твоїх батьків.
— Що це за світ?
Здавалося, ще мить — і Геґрід просто вибухне.
— ДУРСЛІ! — загримів він.
Дядько Вернон, збліднувши, наче мрець, бурмотів якісь нісенітниці. Геґрід нестямно глянув на Гаррі.
— Але ж ти повинен знати про своїх мамусю й татуся, — сказав він. — Вони знамениті. І ти знаменитий.
— Що? Мої… мої мама й тато справді були знамениті?
— То ти й… то ти й цього не знаєш?.. — Геґрід пригладив розчепіреними пальцями свою гриву, ошелешено втупившись у Гаррі. — То ти не знаєш, хто ти? — зрештою вимовив він.
У дядька Вернона раптом прорізався голос.
— Стоп! — наказав він. — Негайно замовкніть, сер! Я вам забороняю казати що-небудь хлопцеві!