У клуні молотили: глухо, притомлено гупали два ціпи. Ворота з клуні — навстіж, як у доброго хазяїна; курява стоїть стовпом, і сонце не в силі, здається, розрізати своїм промінням стовпи тієї куряви. Удари за ударами — чітко, вправно: гуп-гуп-гуп.
Ні, Смолярчук підійде до клуні крадькома, тихо, мов той кіт, щоб не сполохати таких ранніх молотників. А, ясна річ, він хоче застукати злодіїв на гарячому. Під клунею побачив великі китиці з проса.
"Свого так щедро не молотять,— промайнула думка,— та й звідки б у таких старців просо з'явилося? Де б він його насіяв? Хіба на тім'ї разом з моклицями?.. "
Тремтів Смолярчукові ціпок у руці, не в силі був уже стриматися, бо добре бачив, що молотять його просо: і квітки такі, і перевесла з осоки... Тоді гукнув на всю горлянку на порозі клуні, як недавно ще старшиною на сході:
— Чого ж ви, розсукини сини, стали? Стомилися за ніч?
Гришка скинув на тік із засторонка два нових снопи і, розкривши рота з дрібненькими зубами, хотів сказати Василеві, що варто їм після снідання добити копи, бо він стомився дуже... І тоді почув Смолярчуків голос.
Він бачить: Кирило на всю руку замахнувся важким ціпком, мить одна — і ціпок той з страшною силою упаде Гришці на голову, надвоє розколе й розпанахає, як спілого кавуна ножем.
Гришка в'юном крутнувся з-під снопів, набік одскочив; а голос Смолярчуків ужалив його так, що він з переляку пустив сечу.
"Мертві ми... Пропали... " — блискавкою засвітилися йому й погасли слова.
Гришка стояв скам'янілий; просо приском, здавалося, пекло йому ноги, а півтемна клуня, помережана золотими стрілками на току, нагадувала пастку, з якої годі було вискочити. Він хотів уже впасти на коліна... Отак закрити долонями очі, щоб не бачити, як буде катувати його Смолярчук, і лежати до кінця-краю, доки не затихнуть удари, а він, Гришка, не схлипне востаннє кров'ю, і тоді буде кінець.
Над ним голоситимуть мати з Галькою, коли на мертвому обмиватимуть кров.
І нерухомо стояв, не падав на тік; перелякані очі звів на Василя — боявся, що той, стоючи коло воріт, метнеться тікати, а Гриш-ці тоді — смерть...
Побілів, бачить Гришка, Василь, вирівнявся і міцно-міцно тримає в руці ціпа; Смолярчук вихрить перед ним ціпком, а далі повертає того ціпка окоренком, розмахнувся на всю руку — хотів ударити Василя по очам, бо так, видно було, виціляв.
Василь підставив йому ціпилно під удар: схрестилися удари.
Тоді скрутнув Василь чубатою головою, скригнув за своєю звичкою зубами і мовчки, без єдиного слова, взяв Смолярчука за груди — стріпнув так його, що Кирилові лопнув очкур на опасистому тілі... І, важко сопучи, брязнув ним об сухий тік. Аж просо намолочене розбризкалося у засторонки й запорощало.
— Я тобі, зараза, не циган,— хрипів Василь.— Я тобі покажу, як вихрити ціпком. Украв? Добре, бери мене в тюрму, описуй, а не ти самосуд прийшов сюди робить...
І він ще раз копнув його під ребра ногою, сплюнув на порозі клуні й, хитнувши головою до Гришки, вийшов на подвір'я.
Смолярчук підхопився на ноги слідом за хлопцями; він навмисне роздер собі на грудях сорочку й, вискочивши з клуні, кричав на всю вулицю:
— Рятуйте, люди добрі... Злодії убивають...
Кров цебеніла йому з носа, а він розмазував її по виду, на грудях і все кричав, підіймаючи руки вгору:
— Рятуйте! Рятуй-те-е, злодії убивають...
З усіх кінців улиці збігалися старі й малі на крик і ґвалт. А Смо-лярчук пильнував одного: не спустити б йому з очей Василя Ганд-зюка. А коли помітив, що той хоче перескочити через лісу на глухі левади, тоді й сам побіг слідом за ним і всю дорогу не затихав кричати.
Яке щастя Кирилові Смолярчукові: він побачив за дві-три хати золотого погона на присадкуватому, огрядному офіцерові і заголосив з таким жалем, ніби він батька рідного побачив...
— Ой ловіть же їх, розсукиних синів, ловіть,— приказував Смо-лярчук.
Офіцер витяг револьвера, осмикнув собі широку зелену сорочку і так біг з револьвером у руці на крик.
— Не тікай, сину,— тремтячим голосом гукнула з ганку Гандзю-чиха.
Вона нічого не розуміла: і чого так несамовито кричить Смоляр-чук, і хто вбиває його, коли він біжить, усі ж бачать, за її хлопцями і горлає на всю Гандзюченкову вулицю?
— Господи, що там між ними трапилося? — допитувалася в Гальки.
Вона добре бачила, як попереду офіцера, з гвинтівками напоготові, бігли два молодих кадети — обидва в чорних, як ті матроси недавно, піджаках. І всі вони, було видно з ганку, бігли до її Василя.
Аж тоді помітила кров на Смолярчуковому обличчі і, все ще нічого не розуміючи, материним серцем почула горе над подвір'ям.
Чорний револьвер заблищав їй проти сонця, засліпив очі, і вдруге гукнула з переляку вже:
— Не тікай, сину!
Василь зробив був уже два кроки, щоб шугнути в гущавину зелених левад, але раптом застиг: стояв як укопаний.
— Остановись на месте, иначе — стреляю,— гукнув до Василя суворим голосом офіцер.— Откуда, кто ты?
— Та він тутешній... Оце ж і двір його,— вихопився хтось з кут-чан Гандзюкових.
— Какой "тутешній"?..
— Здєшній, значить... Василь Гандзюк, а то — брат його.
Василь не встиг повернути голови, щоб довідатися, хто ж ото так піддобрюється йому: він не спускав очей з дула револьвера.
— Розступіться ж, дорогу...
Але перед здивованим офіцером несподівано впав на коліна Кирило Смолярчук; все ще розмазуючи кров на обличчі, хоч вона давно вже перестала плющати йому з носа, Кирило заголосив так, ніби він ховав оце одразу весь рід свій:
— Ой помилуйте, помилуйте,— пожалійте. Комуністи, ваше превосходительство, копу проса вкрали... Уночі. І вбить мене хотіли: подивіться на мої груди, на горло... Ще й досі, мабуть, пальці знать, як він терзав мені горлянку... Ой умру я...
Він показував перед людьми своє велике воло, припадав головою до землі і, заюшений кров'ю, справді виглядав не таким уже жилавим і міцним Кирилом Смолярчуком, яким завжди звикли його бачити піївчани.
Підполковник Земцев зупинився; уважно оглянувши обох Ганд-зюків, він сховав револьвера до кобури і байдуже, бридливо якось подивився на Смол ярчука.
А Кирило, не підводячись з колін, усе благав офіцера, щоб він хоч раз глянув на його великі, укриті рудим волоссям і справді-таки здряпнуті під ложечкою груди.