На підлозі жахались зо сну помордовані й побиті за ніч полонені: усе просилися, щоб їх не били більше... А деяким, мабуть, снилися бої: "Братцы, в тылу кавалерия!.." — так говорив орловчанин, що лежав був поруч Василя.
"...Правду казав йому сухорлявий,— верзлося Василеві,— тільки ні до чого вона тепер... "
Пекучий жаль був за Гришку: чи витримає він тюрму? Та й невідомо ще було, куди, до якої тюрми поженуть їх? Червоноармій-ці казали Гандзюкові, що більшовики знову захоплять Пії... Десь коло залізниці стоїть нібито ціла армія. Згадав Смолярчука і важко, схлипнувши, зітхнув.
На порозі, як мара якась, стояв гармоніст у ластовинні; його обличчя — над усі інші — запам'ятав собі сю ніч Василь!
— Ну, орлы мокрые, летите! — звернувся він до здивованого Гандзюка.— Чего смотришь? Катитесь оба, пока Мичугин не пришел! Кашевары!..
Він вивів за двері обох Гандзюків; хлопці самі собі не вірили, що з ними діється, бо тільки на вулиці, коло полив'яного посуду, підморгнув їм гармоніст і на мигах пальцями показав... Сміявся, приказуючи:
— ...Не забудьте сестренке поблагодарить!...
На базарі Василь одразу повернув у глуху вулицю. Гришка хотів був затриматися,— просто побродити по базару,— чого їм тепер поспішати додому?
Правда, у Василя обличчя синьо-сизе якесь і спухле, а сам він згорбився, змарнів і постарішав; але все те, мислить Гришка, минулося, вони — на волі. Справді, чого їм, на злість Смолярчукові, не пройтися поміж рядами? Зустрінуть когось з піївчан, погомонять.
— Треба Гальку підождати... От молодець вона, правда? — говорить Гришка до брата.— Що то значить городська, га? Поговорила з тим чортом у золотих наритниках, а ми вже й дома!
Василеві болісно скривилося обличчя, аж руку на лоба поклав; не дивився Гришці в очі, а суворо, різко так, наче на Смолярчуко-вому просищі:
— Не туркоти, ради бога! Бистріше іди...
І бігли обидва закуреною піївською дорогою. Тільки за селом коло пізніх гречок, наче коло отари овець, зупинилися. Недалеко, на горбах, важко махали крилами вітряки.
— Так... Перекажи матері, щоб не сердилася на мене, чуєш?.. Аж вітряки підросли у здивованих Грищиних очах. Чого це Василь переказує?..
Хлопець не встиг промовити й слова, бо з-за рогу базарної площі, наче весільний поїзд — з музиками і піснями,— виїхала довга валка мобілізованих підвід: на возах, мов ті німці недавно, з гвинтівками дулом угору, їхали солдати.
Валка возів повернула повз курні Пії — простяглася на битий степовий шлях, на Чумацьку дорогу — до залізниці.
На передньому возі, видно було хлопцям, сидів гармоніст у ластовинні.
У дзвінкому й чистому повітрі, під високою банею синього неба, голосною луною котилися його слова:
Прощайте, елочки-сосоночки, Прощай, веселый наш уезд...
— ...І Гальку... Я, скажи їй, до смерті не забуду того, як вона виручала нас... Так і скажи.
— А ти ж куди? — глухо поспитав Гришка.
Василь поцілував брата потрісканими губами, подивився йому в очі, сповнені жалю, ще й рукою пригорнув до грудей... Ніколи так не прощався Гришка з братом!
— Я? У військо. До більшовиків... — тихо сказав Василь і вирівнявся: — Або все, або нічого! Ну, прощай! Держися молодцем!
І він підбігом рушив у протилежний бік до Чумацької дороги, просто пішов на блискучі рейки далекої залізниці. Над степом — синій і ласкавий день.
Гришка довго дивився на високу Василеву постать, схожу між рудими гречками на чабана; засмучений і безпорадний, він сам поривався йти за ним, а коли побачив, як гречки заткали удалині брата, тоді тихо повернувся назад — на дорогу. Виліз на кам'яну бабу край дороги — все намагався хоч голову побачити Василеву.
"Хоч би було нагадати йому,— подумав Гришка,— про гармонію... Може, трапиться йому де у війську, то хай привіз би... "
Він одкусив собі чорний краєчок нігтя на великому пальці, за-совався на гарячому піску, вітрами навіяному на кам'яну бабу, і, пхикнувши у маленькі кулачки, по-дитячому розплакався.
1933