Але його несподівано осік поручик:
— Кто здесь старший? — запитав.— Откуда у тебя большевистское панибратство? Казаковать у повстанцев заразились, сволочи?!
Зашаткував словами Смолярчук, виправдувався:
— Я к слову, примерно... Привели, значить, хторого... Гришка дивиться на брата, як дивляться на мертвого, що його
безмірно любили були за життя. Він боїться, що от-от упаде коло табуретки на коліна, як коло труни, і заридає... Тіло на Василеві — він сидить голий до пояса — взялося кривавим холодцем.
— Итак, Гандзюк,— тихо, ледве чути Василеві, говорить штабс-капітан.— Мы уже установили один факт: просо у Смолярчука взял ты? Прекрасно.
Він посміхнувся до поручика гвардії, говорив далі:
— Нас интересует другой факт — художественная, так сказать, сторона этой кражи: для какой цели ты уворовал?
Зовсім не чути Василевого голосу, він харчить одно тільки слово:
— Їсти-и...
— "Їсти?" — здивовано перепитує Мічугін.— Умно придумал! А может, тебя, голубчик, красные научили? Признавайся, не стесняйся!
— Я сам крав...
— Григорий Гандзюк! — гукає Мічугін і підходить близенько до Гришки.— Для какой цели уворовал Василий просо? Признавайся!
І він високо підняв у руці дротянку, але не вдарив, а чекав на відповідь.
Гришка, переступаючи з ноги на ногу, дивиться у вічі братові, схлипує і, захлинаючись сльозами, каже:
— На гармонію... А пудів два, думали, на кашу буде. Гармоніст сміється з Грищиної відповіді; він перестав уже грати
і, зацікавлений, пильно стежить за канвою штабс-капітанових запитань.
— Гандзюку — музыки, песен и женщин? — вигукує скаженілим голосом Мічугін.— А потом — каши...
Гармоніст, наче хто його підстьобнув, горластими басами розправив збрижені міхи:
На машине гудок медный,
А мой милый худой, бледный,—
на всі голосники і заливається гармонія. Гармоніст приспівує, головою крутить і язиком прицмокує слова, щоб усі бачили й чули, який великий майстер з телеграфіста далекої Мурманської залізниці...
І дротянка вдруге затанцювала на Василевій спині.
Роз'ятрені рани запекли й защеміли з нелюдським болем, Ган-дзюк не витримав його і закричав на всю канцелярію з такою страшною силою, що Гришка упав від того крику додолу.
— Убийте! Застрельте! Застрельте мене,— звертався він до поручика гвардії, що здавався йому найстаршим у своїх великих, золотом шитих, погонах з орлами.
Гармонія захлинулась і стихла: гармоніст з далекої Мурманської залізниці ніколи ще не чув такого страшного крику людини.
Гришка плазував навколішки перед штабс-капітаном — гарячі й рясні сльози летіли йому з очей на блискучі офіцерські чоботи, а він усе ридав і благав:
— Не вбивайте його! Мене краще розстріляйте... Або хай вони шаблею зарубають...— і показав на стіл своїм маленьким, дитячим кулачком.
Поручик гвардії з огидою сплюнув на підлогу і сховав свою блискучу шаблю у піхви.
— ...То я... я просив його за гармонію,— не вгамовувався Гришка.
— Гармонь, Мичугин, виновата! — промовив поручик і встав, позіхаючи, з-за столу.— Скоты. Довольно, оставь!
Штабс-капітан Мічугін підняв з підлоги клапоть Василевої сорочки і стер кров з нагайки аж до вплетеної на кінці кулі...
— Духленков, жида-а давай сюда!
— Арончика! — додав поручик.
Унтер-офіцери прокашлялися, голосно загомоніли; вони товстими пальцями доставали дорогі папіроси з білої коробки, яку тримав у руці Карпо Смолярчук і щедро частував з неї усіх.
* * *
Ранок зустріли Гандзюки ще в мурованій школі.
З вікна видно було Гришці, як метушився базар і тікали кінні селяни: денікінці мобілізували коні. Коло волості, як і вчора, стояли довгі валки підвід, навантажених військовим майном і солдатами.
Гришка сп'явся на широку лутку вікна і довго дививсь на метушливий базар: перед вікнами школи стояли гончарі з посудом. Жінки й молодиці, торгуючи той посуд, тихо дзвонили глечиками, мисками й макітрами.
Василь сидів на підлозі, схиливши до стіни голову: куняв. Вони цілу ніч не спали...
П'ять чоловік, розповідали червоноармійці, не повернулися з допиту. Їх розстріляли десь під кручами, за церквою; а сухорлявого єврея нібито зарубав шаблею сам штабс-капітан Мічугін... Отака страшна була ніч!
Аж стіни побризкані й покроплені кров'ю у канцелярії.
Нікого з піївчан не бачить Гришка коло гончарів — усе чужі, з далеких сіл люди...
Одломив собі шматок паляниці і жував його знічев'я.
"Може, Василеві дати?"
Повз блискучі, полив'яні горшки й миски майнула знайома Гриш-ці постать: Галька.
У довгій, ніби вона прилипла на стегнах, спідниці, у рябенькій, зеленими горошинами засіяній кохті і в шапочці — бриль, сказати, так ні, бо крис немає...
"Куди це вона так вирядилася? — дивується Гришка.— Невже до них, що раз у раз сварилися були, прийшла?"
Він зрадів: дивиться Галька на вікна, а в руках у неї — біла косиночка: передачу принесла.
Гришка підбіг до Василя й тихо, винувато торкнув його за руку:
— Галька наша до волості пішла...
— Га?
Василь злякано кинувся: він знемігся й заснув.
— Галька, кажу, пішла до волості,— вдруге сказав Гришка.
І страшне, аж чорне якесь од синяків обличчя раптом просвітліло. Очі засвітилися Василеві тихою, невисловленою радістю; він метко підвівся на ноги, простер спухлі очі, кинувшися до вікна.
Нема вже під вікнами Гальки: вона стоїть, бачить Василь, коло ганку, з поручиком чорнявим говорить.
Схилила, видно хлопцям, голову Галька, зашарілася, як півонія та... Офіцер хитає головою, ніби журить і докоряє Гальці; ось він витяг срібного портсигара, стукає довгим мундштуком папіроси і сміється до дівчини ласкаво-ласкаво... Поручикові гвардії сподобалася ця покоївка панська!
Пильно-пильно дивиться він у Галичині великі сині очі... Кинув цигарку на землю, не докуривши: пішли обоє на ганок, до волості.
На порозі, видно було Гришці, на Гальчине плече лягла тонка, маленька рука, зодягнена в білу рукавичку... Сестра оглянулася, повела плечем ще й начосами над лобом тріпнула!
Василь сто" коло вікна із заплющеними очима; йому здавалося, ніби очі всіх людей, що товпляться на базарі, звернені до ганку, куди пішла їхня Галька!
Нічого не сказав Гришці, а мовчки сів на своє старе місце і, охопивши голову руками, горів: і на обличчі, і так — у мислях.