Та ще й те сказати: радять йому сховатися від мобілізації.
"Тікай, сину, на степ, хай вона трохи перешумує, революція ця, а тоді знов повернешся до села... Еге, ще й хліба на зиму приробиш... "
"Говорять таке, наче маленькі",— подумав тоді Гандзкж.
Своєю охотою він і сам не збирався до війська йти, хоч багато вже дехто записався з піївчан, але йому ніяк не годиться за Дені-кіна битися. Все заможніші пишуться у добровільну ту армію, ну й бідних, зрозуміло, підмовляють та заохочують писатися.
А вчора приходив до нього Кирило Смолярчук, наздогад буряків казав:
"Ти в нас, Василю, перший, можна сказать, парубок у Піях... Один тільки гандж у тебе: комуністів боїшся". "Чого ж це я боюся їх?" — запитав його.
Смолярчук хитро так засміявся, обвів прижмуреними очима Ган-дзюкове подвір'я з хатою старою у вишняку і тільки на пригребиці, коло погреба заваленого, зупинив свої очі й промовив:
"Так ніззя разсуждать... Заразу треба огнем випекти, тоді порядок у нас буде! Зрозумів? До ноги треба вибить".
Промовчав Василь. Смолярчук покрутився на подвір'ї, почастував Василя папіросою, ще хотів щось, видно, сказати, але поспитав тільки, чи не вийшла б його — Василева — мати днів на два проса жати? Добре, Василь перекаже...
Аж у воротях ще раз оглянувся Кирило Смолярчук.
"Не треба вірувати трусові,— сказав.— Чого тих злиднів боятися?"
Він бачив недавно полонених коло волості — не люди, а мотлох якийсь! Ну, а в Денікіна, хай подивиться Василь, орли просто: люди, як перемиті... І знову ж таки — зодяг який дають у кавалерії, га? Його Карпо без балачок записався.
І пішов собі повагом, попихкуючи папіросою.
Усміхнувся Гандзюк, уперше подумав так:
"Іч, зараза яка! І хліб чужими руками хоче впорати, і комуну чужою кров'ю до ноги вибити, щоб хліб йому з тієї крові кращий зародив!.. "
Кинув, пам'ятає, папіросу з тієї злоби, аж засичала у воді, бо саме після дощу розмова ця була.
...На селі, десь далеко, пролунав глухий постріл. І знову з тривогою відчинила сінешні двері Василева мати, знову довго стояла на ганку і все слухала, як валували на кутку собаки.
Вона стояла тепер у чорній кохті: висока, темна тінь на білій стіні хати.
— І чого вони шастають раз у раз? — сам себе поспитав. Нічого, здається, не бояться так мати, як їхнього парубкування! Смішно Василеві: коли б можна, то за руку водили б їх туди й назад!
І похмарнів, згадавши: "Удвох, діти, ви півтори копи за день упораєте... Еге ж, півтори копи: молоді, замашні хлопці..."
Василеві з болем всотуються материні слова: "Чула, хлопці, що на степу півпуда з копи платять... І пшеницею, бо степові люди не сіють жита... "
"Умгу",— відповів був Василь за столом. І більше, пам'ятає, аж до вечора не розмовляли з приводу молотьби. Добре та гаразд знає він, до чого стосувалися ті люди степові: бояться мати мобілізації.
У рудих хмаринах виткнувся на небі кривавий серп молодика.
"Таки подивилися на нього мати — не заспали..." Важко зітхнув і почав крутити нову цигарку.
Не піде він у молотники: хай собі як хотять уговоряють його мати, а він зарікся йти!
* * *
Ліг у саду на прив'ялий покіс трави.
Добре. Вони з Гришкою погодилися йти молотити... Хай уже дражнитимуть собак попід дворами, як на те пішло! Хай... Гандзюк оскальнувся посмішкою:
"Боже мій, яка б то радість була матері! Але хіба вони — мати — уявляють собі молотників на степу? Тільки торбів через плечі не хватає тим молотникам!"
...Так, вони підуть поза селом, підуть рано, до схід сонця.
Один — ставний, кремезний, з широкими плечима і великими, схожими на червоні буряки, руками; сорочка на ньому товста, з гарно вишитою маніжкою, на голові сірий картуз, а в руках замашний ціп. Таким уявляє себе і таким справді є Василь; поруч нього — худий, схожий на тхора, жуплякуватий Гришка; обидва вони в пилюзі, зморені й здорожені, а стоять — в уяві Василевій — коло воріт якогось дукаря-степовика: роботи питають.
Василь навіть картуза зняв, щоб ласкавіше поздоровкатися та не таким уже гайдамакою в очі степовикові впасти; от він усміхнувся — сором'язливо, покірно, як доброї матері дитина!..
Ще й Гришку смикнув за рукав, щоб він трохи підбадьорився.
— Держися героєм! — сказав, зберігаючи усмішку.
Гришка, знає Василь, завередує, окриситься. Мале — дурне, не розуміє того, що, може ж, десь і господиня з-за хліва на хлопців дивиться, отож треба їй хоч усмішкою ласкавою догодити, а по-друге — не такими уже й захарчованими видатися!
А груди свої, розхристані на один тільки ґудзик, хлопці виставили так, ніби вони збираються продати їх: "Отакі ми, дядьку!.. Дивіться з усіх боків... "
— Звідки? — бовкає знічев'я дядько.
— Піївські,— статечно одказує йому Василь.
— Так... Це коло Дніпра там десь?
— Коло Дніпра... Водяні, можна сказать, люди,— пробує жартувати Василь, захоплений із своєї вигадки; але його стримує, як то завжди буває у таких випадках, сувора, трохи навіть глузлива дядькова усмішка.
— Водяні?..
Гришка, здається Василеві, навіть ціпилно до ноги приставив — солдатом стоїть перед степовиком; балакучий, він от-от вихопиться й собі із словом доречним, але стримується чомусь, вичікує, хоч по очах видно, що хоче встряти в розмову, а тільки не насмілюється.
А Василь, як старший брат, умовляється за роботу статечно, слова материного пильнує:
— За копу — півпуда пшениці... Егеж, молотники з нас молоді, замашні... До зернини виб'ємо!
— Так, так... — одказує знехотя дядько.
Він примушує своїми "так, так" чекати на відповідь хвилин зо три; але хлопцям — не первина, вони вже не одного такого відвідали, отож чекають терпляче, переступаючи з піску на шпориш, чекають, не спускаючи очей, щоб не образився, бува, хазяїн з такої неповаги до нього.
— Так...
І невідомий Василеві степовик, не відповідаючи, придивляється чомусь до Грищиного обличчя,— худого, схожого на тхорине.
— І який з нього молотник?.. — висловлює Василь дядьків сумнів.
Степовик скінчив нібито свої оглядини, бо Василь уже ловить знайомі йому слова:
— З миски, мабуть, добрі молотники? Ну, а так, як до діла, то з вашим молотінням будемо без насіння?!
Василь, звичайно, кидається від такої образи, хоч добре знає, що ніяким обуренням і лайкою діла тут не звариш; перед ним широкий, у три пілки, сказати б, чоловік; воло тому чоловікові звисає, як у добре відгодованого кабана, спокійний він і певний за свій спокій... Не годиться вишкваркою плигати й сичати перед таким чоловіком.