— Да не скули ты, ради бога,— сказав незадоволено Земцев.— Встань, расскажи толком, по-человечески... Не беспокойся, они не уйдут.
І він ще раз зміряв очима Гандзюків. Два кадети, чекаючи наказу, стояли по обидва боки парубків. "Комуністи... " — з іронією подумав Земцев.
— Ой умру я... — не заспокоювався Смолярчук.— Убитий я, зарізали мене.
Він підвівся на ноги і тупо дивився спідлоба на Гандзюків: на колінах йому позеленилися штани.
Підполковник Земцев якось байдуже, через десяте-п'яте слухав старого Кирила: обридли йому, правду кажучи, ці нудні голосіння. Обридли й селяни із своїми скаргами і жалями...
Він підполковник Земцев, що три роки водив у бій батальйони на німецькому фронті, три роки боронив, як йому здавалося, рідний край, тільки тепер, після контузії під Орлом, зрозумів, яка безглузда була царська війна, а ще безглуздішою здається йому нова — громадянська...
До суворого і мужнього солдата, яким завжди був підполковник Земцев, прийшли непрохані гості: втома, зневіра, а найстрашніше — одчай, що межував з розпачем.
Не вірив уже переможним реляціям генералів, не вірив красномовним статтям у газетах, бо все це, як пересвідчився Земцев, підбите оманою... Росія? Велика, єдина й неподільна Росія. Кому потрібна вона така, як була? Навіть підполковник Земцев проти такої Росії... Більшовиків, правда, не привозять уже з Німеччини,— ні до чого тепер ця вигадка,— її навіть ОСВАГ не полюбляє згадувати, воліючи краще розпалювати по-старому ненависть до інородців.
Аж дивно Земцеву: зустрів серед полонених командира другої сотні Перновського гренадерського полку, із свого ж таки батальйону, хотів був розпитати в нього, чому саме пішов він з більшовиками? І не розпитав: розстріляла контррозвідка.
Ну, а яке діло до визволення Росії оцьому тупому, з дефективними рисами дядькові, який з таким жалем і сумом оплакує копу проса,— яке йому діло до визволення?..
Просо. Дядькові — копа проса, іншим — маєтки, фабрики, шахти й банки, а йому, підполковникові Земцеву, честь офіцерського мундира. Дорого ж заплатив він за неї... Так недалеко й більшовизм визнати, з іронією подумав Земцев. Добре, що контррозвідка не навчилась читати мислі...
Із сучкуватою патерицею в руках, яку носив ще з німецького фронту, чорнявий, з великими розумними очима, глибоко захованими під густими бровами, підполковник Земцев ще раз обвів байдужим поглядом всіх присутніх: він чекав на чергові жалі з приводу реквізицій і просто грабунків, що їх робила була по селах армія "визволителів великої Росії". А тут — безглузда історія, звичайнісінька якась крадіжка. А йому треба мобілізувати підводи: Май-Маєвський залишив Харків...
— Ну, я слушаю... — стомлено сказав до Смолярчука. Хай, мовляв, виговориться старий...
І знову зливою полилися гарячі, з тремтінням у голосі, слова:
— Копу проса, ваше превосходительство, украли... Син мій — у пластунах.— Кирило аж вирівнявся, сказавши це.— А сам я год старшиною був: вєрою і правдою служив государю імператору...
"Я тоже служил,— хотів одказати Кирилові Земцев.— Ишь, губа не дура: превосходительство из меня делает".
І підполковник Земцев усміхнувся. За його усмішкою, більше з позеленілих Кирилових штанів, коли той колінчився посеред дороги, засміялися Гандзюкові кутчани: вони здивовані були, що пан підполковник не б'є Василя, не кричить на них і не вихрить револьвером, як то звикли вони бачити у поведінці майже всіх офіцерів.
Земцев, на велике Смолярчукове здивування, не зрозумів навіть такого козиря, як його Карпо з пластунами.
"Довбня якась, а не офіцер... " — подумав був Кирило, а все ж не губив надії, що йому пощастить розгнівати Земцева проти Ган-дзюків.
— ...У такий час,— казав, схлипуючи,— воєннополєвой, ваше превосходительство, красти ночної доби копи...
Земцев не дав скінчити речення: надокучило йому слухати — раз, а по-друге — на нього чекали мобілізовані підводи. Суворо, допитливо оглянув обох Гандзюків: "Комуністи... " — промайнула йому Кирилова характеристика.
— Суд будет, старик,— голосно казав Смолярчукові.— Да, суд. Я отправлю их в распоряжение коменданта волости... вот и все. Понял?
— Стріляйте їх тут, ваше превосходительство. Нащо їм — розсу-киним синам — суд той? — загукав Смолярчук.
Земцев розвів руками:
— Глупости, старик, говоришь! А еще — старшина! Абсурд! За пуд проса, по-твоєму, человека нужно убивать? Они понесут свое наказание, не беспокойся!
— Не человєки ж то, злодії,— не вгамовувався Кирило Смоляр-чук.— Вони ж за таких порядків усіх хазяїнів у старці пустять. На місці йому суд — на могилках!..
Земцев більше не слухав. Він по-діловому підкликав до себе одного з кадетів і, ще раз обвівши байдужим поглядом усіх присутніх, коротко й зрозуміло наказав:
— Этого гривастого,— кивнув він на Василя,— лучше свяжите, безопаснее... Ну, а малыш пусть бежит за компанию! Да, заберите их вместе с мобилизованными подводами; в распоряжение штабс-капитана Мичугина.
— Слушаюсь! — кадет цокнув закаблуками, повернувся обличчям до Гандзюків і дзвінко скомандував: — Двигайсь!..
...Рушили вздовж кутка, посеред дороги: Василь — попереду, а Гришка — позаду.
Гандзючиха мовчки простягла Гальці паляницю: маленьку, сіру, ще й попелом притрушену.
— Дожени, дочко, та передай хлопцям...
Гірко, гірко заплакала. Вона пекла сьогодні паляниці, щоб по-людському вирядити діти на степ, у молотники.
Гандзючиха не прислухалася до Смолярчукових нахвалок, не йшла до клуні, куди він повів уже людей забирати просо... Вона стояла посеред вулиці, у пилюзі, чорна якась і страшна: люди боялися за її розум.
Гандзючиха чула тільки, як стукає їй серце, як уговоряють люди, щоб випила води. І цокотіли їй зуби об кухлика, коли воду пила ту,— а далі не встояла на ногах — упала на Галичині руки й заридала.
— Це добре, що вона плаче,— казали літні жінки і журливо хитали головами.
А мати з дочкою голосили й приказували, як на похороні. Дзвінко, сльозами захлинаючись, плакала Галька:
— Ой, матінко дорога моя!.. Ой, повели ж їх, на смерть, мамо, повели!.. Та не будуть бачити, як сади цвітуть, та не будуть чути, як солов'ї піють...
І дивувалися літні жінки з Гальки: звідки в неї слова такі? Городянка ж вона.