– А Галина казала, що по ночах не спиш. Як так можна?
– Нічого мені не буде, до самої смерти.
Взяв за руку, боляче злісно сіпнув:
– Що ж мовчала ти, Катерино?
Глянула холодно й плечима знизала.
– Ну?
– Що там – ну? Свинство це, – одвернувся, мовчав. – Душу вивертаєш всю, а кажеш, любиш…
– Та ну-у? – ласкаво рукою по руці: – У, гарячий. Ще не одружилися, а кричиш. А далі що буде?
Глянув, – сміється.
– Як ти можеш так? Не розбереш, чи жартуєш, чи справді.
– Я правду кажу. Будемо жити разом. Тепленька кімната, коло ліжка килимчик. А ліжко широке, на двох. Ти будеш на посаду ходити, а я кашку варити дітям… Ну! Ближче сідай. Поцілуй. Так. Ну, не вмієш, отак треба.
Вітер бився, заплутавшись в хмарах, а по небу летіли шматки сірої вати. Сходилися на хвилину в жагучих обіймах і знову летіли.
А вітер буйно кучері крутив на ріллі і, аж заходячись, кликав.
– А-а-а-а!
Як прощалися, глянув у вічі:
– Ну? – спитав.
– Нічого, – відповіла, а потім, як дитина, рукою закрилась і, крутнувшись, побігла. Повернулася швидко.
– Стій, – задихалася.
– Я тебе проведу.
– Ні-ні, послухай, – засміялася; сонце з-за хмар золоте, а хмари темні – це очи, сказала: – А як буде дитина, кашку варитимеш?
І стояла бліда, очи темні, чекали відповіді, як на важливе питання. Відповіді не почула, втекла.
Вже було темно, коли постукала в двері.
– Відчиніть.
Вийшла Галя, розтріпана, зі збитим волоссям, Катерина подивилась:
– Наварили?
Потім побачила, – долі лежав розбитий глечик, на столі розкиданий хліб і лушпиння з картоплі.
– Так!
– А як він лізе.
– Я? Я ліз? Ах ти, кішка, – скрикнув Петро (він сидів на лаві з перев’язаною рукою). – Дивіться на неї. Роздряпала мені руку, а потім на мене звертає. Правда і я трохи винний, а нащо вона танцювала, нащо у неї ямочки на шиї.
– Ех, ви. Ну хоч картоплі зварили? – і спробувала виделкою в каструлі. – Та вона ще сира. А коли ви вкинули?
– Я хотів давно вкинути, так Галя не давала.
– Ну, ну, – сварилася та ложкою.
Їли хліб, поки не зварилася картопля.
Ввесь вечір Катерина мовчала. У Галини й Петра своя розмова. Осіння ніч заглядала до хати. Петро все хотів щось сказати, та не наважувався. Він сидів поруч з Галиною і штовхав її ліктем; та швидко оберталася й робила страшні очи, але видко й вона не слухала спільної розмови.
– Галю, ходім гуляти.
Галя показала язика.
– Ходім же!
– Е, ні, – запротестувала Катерина, – що це ти хочеш її заморити зовсім, дві ночі десь пропадали і сьогодні до ранку.
Вона почала випроваджувати Петра. Той сперечався, лаявся, називав її лялькою крижаною з серцем дубовим, закликав Галю скинути тиранство людей, що нічого не розуміють в деяких делікатних справах… Але все ж мусів піти.
Галина заснула на колінах у Катерини.
Довго сиділа та, потім роздягла, перенесла її на ліжко, ніжно всміхнулася.
– Ех ти, Галю, моя комсомолочка!..
Нічого. Вона біля неї буде… Підійшла до вікна. Знову гостро стисло серце й потекли далекі-далекі спогади.
Забалакала Галина уві сні. Кликала Петра. Катерина підійшла, поцілувала, а та сердито.
– Ну?
– Нічого.
– А коли нічого, так не цілуй! – Потім розкрила очи: – А це ти, Катерино, а мені здалося, що це Петро. Що я казала?
– Нічого, спи.
– А ти коли ляжеш? І сьогодні не будеш спати?
– Не знаю.
– Петро завтра переїздить до мене, – казала Галя, – бо тепер вже не можна…
– Та що вам дурним зробиш?
Ранком Петро й Михайло переносили речі. Саме виносили перший і останній пакунок з килимом, як на воротях здибали хлопців.
– А, здоров, герої. Куди це ви?
– Я переїжджаю.
– Ге! І ти! О боже! За Дмитром?
– Думаю, що ні.
– Ну, чорт з вами. Ми лягаємо спати, бо сьогодні ж треба ще погуляти й самогон розпити.
Коли хлопці прийшли до Галі, вона сказала, показуючи на Катерину:
– От, про любов говоримо… Катерина й думати про неї боїться, а нам віщує страшне та сумне.
– От, ви, Галю, добре живете тепер з Петром, а потім побачимо, що далі буде.
– А чого хочете, – запитав Петро.
– Не знаю й сама. От в роботі я не боюся себе розгубити, а в любові так здається, що розгублюся, трудно уникнути закисання. Любити хочеться якось по-новому…
– Ну любіть собі по-новому, – нервово перебив Михайло, – хто вам не дає. От Петро з Галиною думають же щось нове створити. Правда, Петре, ви ж не думаєте зробити свинушника?
– О ні, – в один голос.
– Ах, ви не розумієте нічого… До любові ми по-старому підходимо. Чому Петро й Галина хочуть жити разом, чому? Тому, що весь світ ворожий їм, і я їм чужа (не протестуйте) і всі. От тому теперішня людина й шукає, й будує сім’ю, бо не може жити одиноко. А які щасливі будуть ті люди, коли не треба буде любити так мізерно, так егоїстично, коли всі будуть близькими… І так буває боляче іноді.
– Боляче. А яка користь з того болю?
– Ви, Михайле, завжди шукаєте користі?
– Завжди. Ми повинні себе в сталевий панцер закути. Не дуже мріяти, а робити більше, а то ми ніколи нічого не зробимо, ніколи не знищимо цей свинушник.
– Що?
– Свинушник, кажу.
– Ну-да, але ж треба якось робити. Треба довбати, довбати, бо весь світ, всіх людей не переробиш разом, якось пристосовуватися треба…
Катерина:
– Не хочу я пристосовуватися до свинушника.
– Ну, калоші взувати на болото, скажемо, треба… А вам, Катерино, партнавантаження треба більше дати.
– А йдіть ви… Чого ви всі мене сьогодні цілий день мучите.
Замкнулася, заховалася, мовчала. А потім сказала Михайлові:
– Таки обдурили мене чорти… Вже й пацана соорудили… На весну. І коли вони встигли? – сказала і всміхнулася чудно, а Михайло подумав:
"Чого так всміхнулася? Вона біля Галини так і падає", і відчув раптом якусь злість. "Я ревную її. І справді, я – власник. І яке мені діло, що вона робить. Ех, Катю!"
Чудно якось вона до нього ставиться. То щодня з ним бачиться, то зникає десь надовго, а зустрічаючись, дивиться ворогом, – каже:
– Ну от слухай, я люблю тебе, але коли б полюбила тебе, як ти хочеш, то зненавиділа б. Ти сам винен, як що я зламаюся. – І раптом. – Мені ніхто не може зіпсувати життя…
А прийде весела, косу розплете, сміється, пустує, от як вчора. І раптом засумує і здається вона тоді йому такою маленькою, і хворою.